Анонс спецпроекту: акція «Рік жертв Великого терору»
Згадаймо 2012 рік і тогочасну акцію «Рік «Списку Сандармоху», яку ініціювали українські журналісти й підтримали науковці, письменники, видавці. Той рік вніс в інформаційне поле країни чимало нових оригінальних досліджень та документальних знахідок про життя й долі жертв тоталітарного режиму, про співвітчизників, чиї душі десятиліттями, від часів Великого терору, не мали упокою: прах убієнних і скинутих навалом до ям прийняла земля карельського урочища Сандармох – колишнього таємного розстрільного полігону НКВС. Творчий колектив МІА «Вектор ньюз» в канун чергових роковин соловецької трагедії та наближення в прийдешньому 2017-му 80-х роковин Великого терору – масових політичних репресій в СРСР 1937–1938 років – започатковує в розвиток журналістської ініціативи акцію «Рік жертв Великого терору». Серію відповідних інформаційно-аналітичних матеріалів читач знайде в розділі «Спецпроекти» уже цієї осені. Партнером агенції у втіленні спецпроекту є Всеукраїнський благодійний фонд «Журналістська ініціатива» – організатор низки тематичних книговидавничих і міжнародних доброчинних акцій у сфері масової комунікації. Нарівні зі статтями в рубриці запланована й поетапна (з позначкою «далі буде») ексклюзивна публікація списку меморіального характеру – це «Український «Список Сандармоху», в якому налічується до 300 осіб. В оновленому вигляді він істотно доповнений персоналіями, біографічними довідками й оприлюднюється вперше. На основі віднайдених відомостей з авторитетних джерел список вивірив, допрацював та підготував до друку письменник Сергій Шевченко – дослідник теми репресій, автор книжок «Соловецький реквієм», «Розвіяні міфи», «Архіпелаг особливого призначення, «Українські Соловки» та інших творів, що в різні роки удостоєні журналістських і літературно-мистецьких премій імені Івана Франка, Володимира Винниченка, В’ячеслава Чорновола. Акція «Рік жертв Великого терору» стартує новою архівною розвідкою про політв’язнів з України, які й у концтаборі під полярним колом у часи репресій сталінського режиму мали мужність не коритися сваволі «влади соловецької».
Українські політв’язні 1930-х років протистояли сваволі влади в alma mater ГУЛАГу
Архівну справу соловецького політв’язня професора Петра Демчука автор цих рядків віднайшов у столиці Республіки Карелії. Ще в часи єльцинської, так би мовити, «розгонистої» дружби Росії з Україною (кремлівський очільник навіть казав: «Просыпаясь утром, я спрашиваю себя: что ты сделал для Украины?..») київський дослідник з дозволу керівництва відповідного управління органів безпеки сусідньої держави скопіював у Петрозаводську й привіз до України (для передачі в держархів СБУ) низку розсекречених матеріалів про репресованих співвітчизників. Пам’ятається, у пожовклій справі впали в око документи щодо спроби протидії соловчан чекістській сваволі в радянському концтаборі – alma mater ГУЛАГу». Інакше кажучи, зацікавили факти спротиву політв’язнів репресивному режимові (звісно, спротиву – в міру можливостей людей, цілком залежних від примх і беззаконня влади в тоталітарній державі «диктатури парткомів»).
Подаючи голос протесту, сміливець в СРСР міг поплатитися життям. Власне, таке трапляється й нині в державі, що вважає себе правонаступницею і спадкоємицею пріснопам’ятної «імперії зла» (згадаймо хоча б трагічну долю опозиціонера путінської влади Бориса Нємцова). Хтось із росіян, наш сучасник, влучно назвав теперішню Російську Федерацію Соловками-Light, натякаючи на відсутність у ній демократичних змін. Отже, не в останню чергу через політику сьогочасного керівництва московського Кремля, який від початку 2000-х обернувся на «вотчину чекістів», тема Соловків не втрачає актуальності. А надто в переддень чергових роковин трагедії – масових розстрілів у 1937–1938 роках політв’язнів Соловецької тюрми Головного управління держбезпеки НКВС СРСР. Жертв тієї та інших екзекуцій, вчинених за доби Великого терору й багаторічного панування в Кремлі диктатора («ефективного менеджера»), маємо пам’ятати, полеглих борців за людські права й волю народів – вшановувати. І головне – робити з гірких уроків минувшини належні висновки.
Життєписи дійових осіб певної епохи – свого роду посібник з вивчення історії. Отже – до справи. Давньої, архівної, але повчальної за владарювання в Кремлі вже іншого політика, здатного виректи в бік Києва лише щось на кшталт: «Просыпаясь утром, я спрашиваю себя: что ты сделал против Украины?»
«Поведінка незадовільна»
…У південно-східній частині Соловецького архіпелагу є кам’янистий острівець Мала Муксалма. На ньому коло примітної церкви або каплиці не одне століття мешкала богомільна братія. А проте інтелектуальний рівень тамтешнього населення був, мабуть, найвищим не в часи розквіту чернечої біломорської обителі. Причина – присутність там у 1936–1937 роках політв’язнів більшовицького режиму. Досить сказати, що на віддаленій табірній «командировці» певний час мешкали, відбуваючи покарання як контрреволюціонери, українці Антін Крушельницький і Петро Демчук. Перший з них – знаний письменник, державний діяч, у минулому міністр освіти Української Народної Республіки. Другий – висхідне світило науки, член філософської комісії при Всеукраїнській академії наук.
Професор Демчук мав ґрунтовні знання з історії світової філософії, глибоко вивчав діалектику Геґеля – вважав, що вона сприятиме розвиткові матеріалістичної діалектики. Видав 1929 року нариси про сучасний стан німецької філософії, а 1930-го дослідив «філософську мудрість сучасної буржуазії». У своїх друкованих працях порушував питання співвідношення «філософського матеріалізму» і природознавства, філософії і науки та релігії, критикував ідеалізм… Що цікаво – звертався й до творчості Великого Кобзаря в роботі «Шевченко та його вчителі філософії» (1931). За кілька років до свого вимушеного споглядання біломорських пейзажів український вчений висловив думку, що «в поезії дуже часто може бути більше філософії, ніж у вузьконаукових трактатах». Стверджував, що філософське значення життя Кобзаря «перевищує цілі великі томи інших блискучих мислителів», а «повне терпіння й напружене життя Шевченка відкриває перед нами сторінки великого філософського змісту»…
Втім, на Малій Муксалмі, та й загалом у «країні мук і відчаю» (біломорському таборі), до невільників була ближчою гора Голгофа, а не Парнас… І мешканцям бараків часто-густо відкривалася така зубодробильна проза життя, що від неї міг уриватися терпець навіть людині культурній, розумній та вихованій…
Ще до початку Великого терору, в червні 1936-го, на Соловках український філософ як «політзлочинець», звільнений від важкої фізичної праці, заслужив у чекістів оперчастини осудливу характеристику (документ мав гриф «цілком таємно»). У тексті зазначено, що Демчук Петро Іванович, 1900 року народження, уродженець Городенки, у минулому член ВКП(б), до арешту жив у Харкові. Маючи в таборі канцелярську роботу, до праці ставився «неудовлетворительно, нестарателен и неисполнителен (тут і далі архівні документи цитуються мовою оригіналу, переважно зі збереженням стилю й орфографії. – С. Ш.). Поведение неудовлетворительное. Имеет ряд замечаний за нарушение лаг[ерного] распорядка. Недисциплинирован».
Відтак до справи лягли папери, з яких видно, що «незадовільна поведінка» є не що інше, як спроби невільника захищати людські права в умовах виправної установи. Начальник табпункту на Муксалмі доніс рапортом від 2 вересня 1936-го керівництву оперчастини Соловецького відділення ББК НКВД, що Демчук категорично відмовляється виконати розпорядження про його переведення на Малу Муксалму. «Не подчиняюсь, – переповідає слова в’язня начальник. – А если там будет представлена мне отдельная комната, тогда я поеду, или же [будут] убраны бандиты, находящиеся там» (имеются ввиду з/к з/к Павлович, Гинзбург)». Як відомо, «політичних» у таборі належало тримати окремо від кримінальних злочинців, але начальству закон не писаний… І Демчук шукав, хай ризикованих, проте можливих, способів змінити становище – подавав заяви, конфліктував…
Такі факти «незадовільної поведінки» політв’язнів неодноразово зафіксовані в табірних документах. Приміром, стрілець 1 взводу 5 відділення якийсь М. Кураченцев 1 грудня 1936 року подав начальникові оперативної частини рапорт: «Сегодня… в 12 часов дня мною было предупреждено з/к Демчуку П. И. о том, что не положено ходить к рыбакам в помещение без никаких делов. Неоднократно предупреждал и он все равно продолжал ходить. Придет, сидит и начинает разные [не]цензурные слова говорить. Сегодня, 1/XII-36 г., когда я предупредил з/к Демчука, он меня обругал матом… дураком обозвал и сволочью. Это было в рыбацком помещении в присутствии стрелка Баурина, з/к рыбаков. Он говорит, что вы мне не укажете, куда ходить, ваше дело маленькое. И сколько раз ругал начальника л/п Муксольмы, и промеж з/к часовни агитировал о том, что провоцировал начальника III части, якобы он нас обманует. Обещал взять нас в Кремль (табірний пункт. – С. Ш.) и не взял. Эту агитацию з/к ведет Демчук… Просим убрать его с командировки».
У наступному рапорті стрільців Бауріна й Кураченцева зафіксовано таке: «Сегодня 1/XII-36 г. з/к Гинзбург придя к помещению охраны и угрожал, если вы будете ходить поверять часто в часовню, то вам будет плохо… Когда придеш поверять з/к в часовню, то у них двери находятся заперты веревками и начинаешь им стучать, а они не открывают двери. Приходится отрезать веревки. Они начинают угрожать охраны. Им неоднократно было предупреждено, что нельзя завязывать двери веревками, они на это внимания не обращают. Просим обратить внимание и просим убрать з/к Гинзбурга и Демчука, так как угрозы предъявляют (так у документі. – С. Ш.) охраны опасность».
«Голодую далі»
Після згаданих тут інцидентів (а їх, звісно, було більше) Петро Демчук і далі «поводився незадовільно» – відмовився від пайкових продуктів. У матеріалах справи є його заява начальникові оперчастини: «Десять дней, т. е. с 1 по 10.XII включительно я нахожусь без продуктов. Не имея другого способа защиты себя против целого ряда издевательств со стороны нач[ачальни]ка л/п Б. Муксульма (так у документі. – С. Ш.), я вынужден завтра, т. е. 11 числа с. г. приступить к полной голодовке. 10. XII 36 г. Демчук».
Четверта доба голодування позначилася тим, що в’язень подав заяву на трьох сторінках начальникові III відділу і її копію – прокуророві з нагляду за органами ББК НКВС. Борець за права довів до відома адресатів, що голодуванням він протестує проти знущань тамтешнього керівництва – начальника табірного пункту Парсегова і завгоспа Рауса (вони, до слова, так само були в’язнями, тільки на адміністративних посадах). «Сущность дела, – дохідливо, з підкресленнями, вивів чорнилом на папері професор Демчук. – В первых числах мес[яца] ноября с. г. я принятым здесь порядком, сдал в стирку на л/п Большая Муксульма мое собственное белье, в числе коего была и моя собственная, домашняя простынь. С прачечной я получил вместо простыни какое-то тряпье, ветошь. На два мои заявления, одно завх[озу] з/к Раусу, а другое н[ачальни]ку л/п я не получил никакого ответа».
Демчук вирішив подати скаргу начальникові 8 відділення, проте вохровець, якому професор віддав заяву, просив не зчиняти галасу й пообіцяв сам усе владнати. Не владнав. І не було жодної реакції на десяток заяв начальникові табірного пункту. «Как протест против такого незаконного поведения, т. е. попросту: грабежа среди белого дня, я решил не принимать вовсе пайковых продуктов, ни хлеба, т. е. перейти на полуголод, – цю заяву Демчук подав і начальникові табпункту Парсегову. – Но и это ничего не помогло, тогда 6-го числа объявил, что если к 10 числу не отдадут мне моей простыни, я принужден буду приступить к полной голодовке. Одновременно я написал заявление уполномоченному III части приехать на командировку или вызвать меня для объяснений. Ничего сделано не было». Парсегов навіть не відповів.
«Требую, – пише далі професор: – 1). Снять с работы и привлечь к ответственности за покрытие воровства и издевательства, а также за нарушение приказа Нарк[ома] НКВД № 100 – н[ачальни]ка л/п з/к Парсегова. 2). Снять с работы и привлечь к ответственности завх[оза] л/п з/к Рауса за воровство простыни, за издевательское отношение и использование служебного положения для мести за то, что я раскрыл его воровские комбинации с выдачей на командировке пайковых продуктов, о чем сообщено было в III часть заявлением старосты командировки з/к Гинзбургом. О получении сего моего заявления прошу меня известить. Голодовку продолжаю. 14.XII 1936 г. Демчук».
Хоч не хоч, а таки довелося Парсегову виправдовуватися перед вищим начальством. Він пояснив, що заяву від 10 грудня (про намір в’язня голодувати) останній подав через стрільців, отож про її зміст вранці 12 грудня усно доповіли секретареві начальника III частини Урусову. А самі папери, мовляв, дійшли тільки 15-го й викладене в них «абсолютно не соответствует действительности»: «описанные им факты в заявлениях есть наглая ложь и очередная провокация». Парсегов запевняв, що «описываемые им (Демчуком. – С. Ш.) факты о каких-то воровствах со стороны завхоза Рауса продуктов, недостача приготовляемых им продуктов, о вручении ему простыни-ветошь, об издевательствах и т. п. ни в коей мере не могут быть приписываемы к руководству л/п Муксолма, ибо со стороны л/п принимаются все меры к немедленному удовлетворению их просьбы и требования при первой же возможности… З/к Демчук П. И. в своем заявлении указывает… что им не принимаются продукты с 1/XII, да в действительности он не получал за первую половину декабря [продукты], которые оставлялись у рыбаков на всякий случай, и за II половину не принял, также оставлены у рыбаков, а что касается его питания, то он питался лучше, чем другой лагерник, получивший продукты, и возможно, что в данное время без получения продуктов питается. Ибо все факты и сведения за то, что эта голодовка – симуляция, есть цель его выбраться с М. Муксолмы на Б. Мук[солму] или же в Кремль. Поставив вас в известность в вышеизложенном, прошу ваших указаний о дальнейшем содержании з/к Демчука на М. Муксолме. 16/XII 36 г. Нач. л/п Муксолма Парсегов».
Ця відписка, певно, так нічого й не змінила в житті в’язня на табірній «командировці». Проте він знов і знов робив своє – крапля по краплі і камінь розбиває. Втім, як свідчать архівні документи НКВС, остання крапка в боротьбі буде не чорнильна. Свинцева. Восени 1937-го великий тюремний етап соловчан розстріляють.
Сергій Шевченко, заслужений журналіст України
Фото – автора
