Цього року виповнюється 25 років з часу створення Нагірно-Карабахської Республіки. Вона була проголошена в 1991 році на основі Нагірно-Карабахської Автономної Області (НКАО) — вірменської самокерованої одиниці в складі СРСР, яка територіально підпорядковувалася Азербайджанській радянській соціалістичній республіці. У минулому на більшій частині території сучасної Нагірно-Карабахської Республіки розташовувався Арцах — десята провінція прадавнього Вірменського Царства. Хоча топонім «Карабах» залишається у вжитку й донині, він поступово витісняється більш автентичною й адекватною назвою країни — «Арцах».
Історія підпорядкування Арцаха Азербайджану по-своєму цікава й прагматична. У 1921 році більшовики визнали Арцах частиною Вірменії разом із двома іншими населеними переважно вірменами областями: Нахічевань і Зангезур (старовинний Сюник, населенню якого пощастило відстояти своє право залишитися у Вірменії). Лідер азербайджанських більшовиків Нариман Нариманов тоді особисто привітав своїх вірменських соратників із визначенням статусу всіх трьох провінцій у межах Вірменії. Однак позиція Баку швидко змінилася.
Нафтовий шантаж Азербайджану (Баку не направляв у Москву гас) і бажання Росії заручитися підтримкою турецького лідера Кемаля Ататюрка призвели до того, що Йосип Сталін, який тоді був наркомом у справах національностей, насильницьким шляхом змінив рішення радянської влади й передав у 1921 році Нагірний Карабах Азербайджану. У 1923 році Нагірний Карабах одержав статус автономної області в складі Закавказької Федеративної РСР (пізніше — Радянського Азербайджану), ставши, таким чином, єдиною у світі християнською автономією, підлеглою мусульманському територіально-політичному утворенню.
Так це якось проіснувало до фактичного розпаду СРСР. Юридично все було просто. У серпні 1991 року Азербайджан в однобічному порядку вийшов зі складу СРСР, заодно прийнявши постанову про «скасування» Нагірно-Карабахської Автономної Області, в обхід Конституції СРСР. Дії Азербайджану дозволили Нагірному Карабаху скористатися Законом СРСР «Про порядок вирішення питань, пов’язаних із виходом союзної республіки зі складу СРСР», який Верховна Рада СРСР прийняла у квітні 1990 року.
Згідно зі статтею 3 цього закону, якщо союзна республіка мала у своєму складі автономне утворення (республіку, область або округ) і хотіла покинути СРСР, референдум мав проводитися окремо в кожному із цих утворень. Їхні жителі мали право вирішити: чи залишитися в складі СРСР, чи вийти з СРСР разом із союзною республікою, чи самим вирішувати свій державний статус. Опираючись на цей закон, спільна сесія облради народних депутатів НКАО й Шаумянівської районної ради проголосили вихід Нагірного Карабаху зі складу Азербайджанської РСР і оголосила про створення Нагірно-Карабахської Республіки (НКР) у складі СРСР. Коли ж СРСР розпався в грудні 1991 року, Нагірно-Карабахська Республіка провела референдум і оголосила про незалежність.
Подальша історія розвитку й НКР і вірмено-азербайджанського конфлікту більш-менш відома. Про його етимологію, розвиток і можливе вирішення проблеми Арцаху «Вектор Ньюз» поговорив із Платоном Васіним — експертом у цій сфері, людиною, яка знає цю проблему зсередини, бо був залучений у неї на ранній стадії.
– Чи можна вважати, що для Азербайджану Нагірний Карабах — це такий же “фантомний біль”, як для Росії Крим? І врешті, чи Баку зробить усе, щоб його повернути?
– Наскільки я можу судити, цей хірургічний термін все-таки вживається стосовно безповоротно втрачених кінцівок. Фантомний біль у таких випадках допомагає людській психіці адаптуватися до усвідомлення такої втрати. Згодом цей біль може зникнути, але…
Втім, у медицині з’явилася надія. У 2012 році Нобелівська премія була присуджена видатному японському вченому Син’я Яманака, який зумів створити методи, що дозволяють перетворювати клітки різних органів людини на плюрипотентні (стовбурні). Це відкриває нову еру в трансплантології, дозволяє створювати «запасні частини» для людини, використовуючи її власні клітини.
У геополітиці, на мій погляд, трохи інакше. Проблеми Нагірного Карабаху, як і Криму, — це вже далеко не регіональні проблеми. Вони суттєво впливають на баланс політичних сил у світі й приховують у собі спокусу для головних геополітичних гравців спробувати створити й використовувати кожну конкретну ситуацію в боротьбі за сфери впливу в стратегічно важливих районах світу.
Наприклад, Азербайджан зараз, як ніколи, сповнений рішучості радикалізувати переговірний процес хоча б у рамках далеко неідеального Мадридського меморандуму (5+2), який народився в 2007 році (терміни його реалізації вже двічі відсувалися), але який користується консенсусною підтримкою керівників держав-членів Мінської групи. Треба визнати, що успіх цього заходу може призвести — після відсутності скільки-небудь помітних зрушень при виході з більш ніж 20-річного глухого кута — до реального позитивного зрушення.
Водночас обидва президенти, Саргсян і Алієв, дуже ризикують бути звинуваченими в зраді національних інтересів. Але необхідно зробити ще одну ключову ремарку. У конфлікті навколо Нагірного Карабаху, прямими учасниками якого є Вірменія й Азербайджан, постійно присутні Росія й США, а також регіональні гравці — Туреччина й Іран.
У крайній, квітневій, триденній війні незримо був присутній і Ізраїль, який поставив Азербайджану партію бойових дронів, у тому числі й ударних. А також системи, аналогічні американським Javelin, які (незалежно від того, хто першим почав бойові дії 2 квітня), забезпечили Азербайджану відчутний (у тому числі значимий для наступних переговорів у Росії й на Віденській зустрічі Алієва й Саргсяна) результат. За підсумками згаданих недавніх контактів, президент Ільхам Алієв висунув ультиматум Вірменії, відповідь на який Азербайджан очікує до 18 червня. Йдеться про чітке трактування Вірменією формули 5+2 і про конкретні терміни її реалізації. За відсутності перспектив домовитися президент Азербайджану пригрозив остаточно вирішити конфлікт застосуванням військової сили. Останнє треба розцінювати, поряд із недавньою декларацією про намір проголосити незалежність НКАО, як класичний інструмент політичного тиску на супротивника. Не більше…
А повертаючись до «фантомного болю» у викладеному його розумінні щодо Криму, то, виходячи з нинішніх реалій, на мій превеликий жаль, цей феномен став долею України…
– Кому, на Ваш погляд, більше було треба перевести проблеми Нагірного Карабаху з фази “замороженого конфлікту”, яким він був увесь цей час, у “гарячий”: Вірменії разом із Росією чи Азербайджану з Туреччиною?
– Почнемо з того, що жодна з конфліктуючих сторін об’єктивно не була готова до результативної війни до переможного кінця й не мала необхідних для цього переваг. Отже, не варто розглядати це чергове зіткнення серйозно. Згадайте обставини початку цих бойових дій. Відвідування Саргсяна й Алієва США. Алієва немає в Азербайджані. Бажання американців, відсунувши Росію, відігравати ключову роль у Закавказзі й у Чорноморсько-Каспійському регіоні. Путін не став сидіти, склавши руки.
Є вагомі аргументи на користь того, що конфлікт був спровокований Росією. На користь цього говорять негайні зустрічі Шойгу з міністрами оборони обох країн і переговори в Путіна – загалом активізація Росії в піку американцям з метою показати кожному своє місце й одержати від обох сторін необхідні запевнення. До цього варто додати контракт на п’ять мільярдів доларів на поставку Росією озброєнь Азербайджану (за який Алієв, який це підписав, кажуть, зазнав критики у себе на батьківщині, бо частина отриманої техніки виявилася несправною). За інформацією експертів, Вірменія від Росії одержала, зокрема, сучасні комплекси РЕБ.
Не можна не брати до уваги й активізацію РФ у Каспійському регіоні й Закавказзі. Переведення військовослужбовців 102-ї бази РФ у Гюмрі на контрактну основу, збільшення серед них частки вірменів. Недавні навчання на кордоні з Азербайджаном, військова активність на Каспії, у тому числі й бойові пуски «Калібрів» по Сирії. У геополітичному протистоянні Росії й США в регіоні перша демонструє рішучість стояти до кінця.
– Чому це відбулося саме зараз? І з чим це можна пов’язати: із конфліктом між Москвою й Анкарою? Із досить незалежною політикою, яку веде Ільхам Алієв?
– Конфлікт Москви з Анкарою, безперечно, додає нюансів у карабахську ситуацію й суб’єктивно зміцнює, принаймні, моральний стан азербайджанського суспільства. Водночас і з урахуванням того, що Ердоган ще й серйозно зіпсував стосунки з Європою, а адміністрація Барака Обами дивиться на нього не більше як на ситуативного союзника, встрявання Туреччини в конфлікт на стороні Азербайджану, у конфлікт, який може викликати глобальні й фатальні наслідки, був би для Ердогана верхом нерозсудливості й означав би безумовний кінець усім його персональним перспективам. На початку загострення конфлікту, у квітні 2016 року, Ердоган негайно висловив підтримку Алієву, який, у свою чергу, подякував президенту Туреччини за солідарність. Однак під час свого недавнього візиту до Азербайджану Ердоган утримався від показової демонстрації підтримки азербайджанського лідера. На думку експертів, сказаних раніше слів підтримки вже достатньо: «Як досвідчені політики вони розуміють, що не треба перегинати. Одна річ дражнити Росію, інша — доводити ситуацію до непередбачуваності».
Хоча Ердоган і Алієв союзники, «азербайджанський лідер не буде робити різких кроків проти Росії й не підтримав би більш радикальну позицію президента Туреччини. Випускник МГИМО (МДІМВ) Алієв прекрасно розуміє — у такому випадку «у заручниках» опинилася б уся азербайджанська діаспора в РФ». Азербайджанський політолог Фікрет Юсифов, у минулому міністр фінансів в уряді країни, відзначає, що, хоча позиція Туреччини з питання Нагірного Карабаху залишається колишньою, зміна риторики пов’язана з надіями Анкари на поліпшення стосунків із Москвою. У самому Азербайджані, як каже Юсифов, також розраховують на поліпшення російсько-турецьких відносин: «Коли між Росією й Туреччиною погані відносини, Азербайджан залишається в невизначеному стані».
Відомо, що раніше Алієв пропонував себе в ролі посередника для відновлення стосунків між Анкарою й Москвою. Як відзначає Юсифов, Ердоган знизив градус своєї риторики ще й тому, що в Анкарі, найімовірніше, усвідомлюють, що позиція Росії по Нагірному Карабаху не є однозначно «провірменською». В Азербайджані, відзначає експерт, бачать, що Росія останнім часом «діє більш позитивно» щодо карабахського врегулювання.
Москва хоче переконати Єреван віддати п’ять районів, які прилягають до Карабаху (крім Лачина, оскільки Лачинский коридор у Горіс і Кельбаджар забезпечує вихід до водних ресурсів озера Севан), Азербайджану, пізніше передати ще два й відкласти рішення питання про статус невизнаної республіки до кращих часів. У Єревані цей план вважають «антивірменським». Азербайджан вимагає конкретики щодо названих двох районів, що знову може обнулити всі примарні досягнення. І все-таки здається, що головне завдання, яке ставить перед собою Росія, — це хоча б зберегти свій статус-кво в Закавказзі й не допустити туди американців. Оптимальний варіант — «кожній сестрі по сережці», скинути градус, зміцнити свої позиції й «до часу» заморозити конфлікт. Благо, досвід є.
– Азербайджан не погодиться ніколи на вірменський Карабах, за заявою офіційного Баку. При цьому Карабах належить місцевим вірменам, які в 1991 році “самовизначилися”. Це фактично ситуація ідеального глухого кута. Але вирішувати її потрібно. Але чи потрібно? Якщо так, то як, на Ваш погляд: дипломатичним шляхом чи силовим?
– Історія Карабаху, і нагірного, і низинного, нараховує багато століть. Це тема для окремої розмови. «Справедливого» у розумінні вірменського народу вирішення питання Нагірного Карабаху досягти навряд чи вийде. Дати повну сатисфакцію протилежній стороні також неможливо. Необхідний компроміс, який без участі Росії не здається можливим. Сподіватися ж на заокеанського або європейського пана, який «ось приїде й нас розсудить», буде, принаймні, у найближчій перспективі, верхом наївності й політичної незрілості. Але з кожної ситуації є принаймні два виходи. Тому я не вважаю карабахську ситуацію «вічним» глухим кутом. Усі, хто воював (якщо вони нормальні люди) ненавидять війну.
За час конфлікту в Карабаху загинуло понад 30 тисяч людей (бойові втрати за всю афганську кампанію — 15 тисяч). Тільки в азербайджанській Хатині – селі Ходжалли — загинуло близько тисячі мирних жителів. Кожне село, кожне місто в Карабаху, вірменське, азербайджанське, оплакує своїх дітей. Кому це потрібно? Силового варіанта вирішення проблеми Нагірного Карабаху не існує. Інші заяви – від лукавого, і є шантажем або самогубством. Цербери, які наглядають за ситуацією, поки на третю світову також не підписуються.
– Згідно з військовою доктриною Вірменії, вона є гарантом безпеки населення Нагірного Карабаху. При цьому Єреван зовсім недавно прощупував ґрунт на предмет “визнання” НКР. Що це було, на Ваш погляд: посмикування за вуса Алієва, спроба показати, що “кримські лекала” Росії можуть бути застосовані й на інших територіях?
– Про промацування Єреваном ґрунту щодо «визнання» НКР можу сказати тільки те, що кожен із гравців повинен мати в рукавах хоч якісь козирі. Хоча б для блефу… А що стосується «кримсько-російських лекал», то Нагірний Карабах ніколи не був територією Вірменії. Та й до Азербайджану був записаний у 1921 році. Історія трагічних подій навколо Нагірного Карабаху, яка починається з кінця 80-х років минулого сторіччя, історія, яка триває дотепер, почалася з «розгойдування човна». Поліна в топку конфлікту, який розпалюється, підкидалися розмірено й, треба визнати, професійно. Тут можна згадати й карту «Великої Вірменії від моря до моря» у вірменських «свідомих» активістів, і прискорене вигодовування націоналістів із Народного фронту Азербайджану, і різного роду «беїв».
Одним із ключових приводів стала спровокована книгою Зорія Балаяна «Оджаг» перепалка творчих демократичних еліт двох радянських республік на чутливі теми: «Хто давніший?», «Хто жив на споконвічно нашій землі?», — яка спричинила взаємні образи національної гідності й спалахи крайньої ворожнечі.
Потім вигнання азербайджанців із насиджених місць у Вірменії, а вірменів із Азербайджану, збожеволілі біженці в Баку, різке відродження й радикалізація агресивного націоналізму в обох країнах, покарання ворогів (різанина в Сумгаїті, Кіровобаді, Баку), декларація 1988 року про вихід Нагірного Карабаху зі складу АзССР, злочинно безголове розрулювання конфлікту Михайлом Горбачовим, розвал Союзу, війна в Карабаху й чотири холості резолюції Радбезу ООН, які сторони розуміють вибірково…
Теоретично, напевно, можливий варіант, коли Єреван, який має вражаючу й впливову діаспору в Європі, США, в Ірані, на Близькому Сході etc. спробує змінити «хазяїна». Проблематично, але виключати цього не можна. Але це вже інша історія…
– Питання з області конспірології: чи не здається Вам, що розморожений конфлікт у Нагірному Карабаху потрібен не тільки тим, хто в ньому бере участь безпосередньо (або побічно) із суміжних територій, але й із більш віддалених. Наприклад, США, яким теж було б цікаво оточити Росію невеличкими вогниками нестабільності (Придністров’я, Осетія, Абхазія, ДНР/ЛНР), які в потрібний момент можуть стати справжніми вогнищами.
– Не тільки здається. Це вже навіть стає до непристойності очевидним. Правда, справедливості заради, слід додати, що в створенні цих «вогників» Росія, власне, і зіграла не останню роль. Зараз на черзі консервація ДНР/ЛНР при активному сприянні Європи й нинішньої української влади. На що перетворюються ці «вогники», ми вже знаємо й бачимо. Тільки зараз, коли спецназ французької розвідки із товаришами намагаються зшивати розідрану на шмаття ковдру Лівії, а Обама визнає Джамахірію своєю найбільшою помилкою за час президентської каденції, починаєш замислюватися над класикою: «Кому це вигідно? Хто винен? Що робити?».
– Останнє запитання. Дуже просте. З урахуванням взаємного неприйняття двох народів, які межують один з одним (здається, воно навіть більше, ніж зараз між росіянами й українцями), чи можлива повномасштабна війна між вірменами й азербайджанцями взагалі й за цей шматок землі зокрема?
– Це дуже просте питання й, напевно, найважче. Навіть у сьогоднішньому стані колись братніх народів, коли на образі ворога виросло ціле покоління в одній і в іншій країні, хочеться вірити, що далеко не все втрачене. Пам’ятаєте, «Гітлери приходять і йдуть, а Німеччина залишається». Я не вірю у війну на знищення, у війну, у якій не буде переможців, між Вірменією й Азербайджаном. Не можна вічно брехати цілим народам. А російський і український народ нацькувати один на одного не вийде, я в цьому глибоко переконаний. Напевно, урок історії карабахського конфлікту й у неприпустимості мімікрії націоналізму в нацизм, який зносить на своєму шляху всіх, хто іншої національності, раси, віросповідання, хто дотримується інших поглядів. Не можна викорінити пам’ять, переписати історію, зрадити Батьківщину.
В улюбленій мною Франції, яка зараз переживає не найкращі часи і яку терористи з Daech хочуть поставити на коліна, дотепер недоторканими стоять пам’ятники Марату, Робесп’єру, Наполеону, Людовікам і кардиналам, руки яких найчастіше по лікті в крові. На запитання будь-який француз вам відповість: «Але це наша історія. Ми маємо знати й пам’ятати все».
У цьому, напевно, ключ збереження патріотизму й громадянської позиції, гордості за свою країну і за її історію. Це стосується й України, і Азербайджану й Вірменії…
