Замполітом роти, де мені довелось проходити строкову службу після закінчення історичного факультету одного з досить престижних вузів, був лейтенант Луженін на прізвисько «втрачене дитинство». Така незвична кличка органічно приклеїлась до безвусого і по-дівочому тонкоголосого офіцера не випадково. Хлопчачим хизуванням армійською біжутерією на добре підігнаній під його струнку фігуру формі, схильністю цитувати військові статути та дивакуватою поведінкою замполіт постійно нагадував, що його світогляд формувався у специфічних умовах казарм, спочатку суворовського, а потім Курганського вищого військово-політичного авіаційного училища.
Лейтенант нічим не відрізнявся від вчорашніх курсантів – марив генеральськими лампасами, а тому мріяв отримати направлення на навчання до військово-політичної академії. Зіткнувшись з реаліями армійського життя, він швидко засвоїв неписані закони «кар’єрної гонки». Щоб «обійти» таких же як він амбітних конкурентів, його рота мала б стати однією з кращих у дивізії за багатьма показниками, у тому числі, за якістю наглядної агітації. І якщо з портретами Леніна, Брежнєва, Устинова, вищого командування Збройних Сил СРСР, плакатами з цитатами матеріалів чергового історичного з’їзду КПРС, текстом військової присяги проблем не виникало, то стенд із зображеннями кандидатів та членів Політбюро ЦК КПРС треба було постійно оновлювати. На відміну від замполітів інших рот, які у разі кончини компартійних вождів просто обводили їхні фотографії чорною стрічкою та лінувались «двигати» по стенду портрети кандидатів, котрі ставали членами Політбюро ЦК КПРС, Луженін ревно реагував на будь-які зміни на радянському владному олімпі. Тільки-но партійний з’їзд чи пленум приймали рішення з кадрових питань, або з екранів телевізорів раптом починала лунати симфонічна траурна музика, він мчався до книжкових магазинів і замовляв там зображення нових керманичів. Луженін купував їхні образи за власну готівку та особисто брав участь в оформленні нових стендів, які потім з неприхованою гордістю демонстрував своїм керівникам з політвідділу дивізії.
Звісно, що через зайнятість такими важливими справами виконувати безпосередні обов’язки замполіта роти часу не вистачало. Тому поступово функцію підготовки і проведення політзанять з особовим складом він переклав на мене. Читаючи військово-політичну літературу років застою, яку мені почав вдосталь поставляти Луженін, відразу ж кинулась у вічі її головна відмінність від цивільних аналогів – прямолінійність, категоричність і крайня нетерпимість до будь-яких немарксистських теорій, затаврованих клеймом «буржуазних», «дрібнобуржуазних», «клерикальних», «націоналістичних», «опортуністичних», «ревізіоністських» тощо.
Однак моя лекторська кар’єра тривала недовго, до того пам’ятного дня, коли на черговому політзанятті розглядався «Моральний кодекс будівника комунізму». Готуючись до нього, я вирішив спростувати одну із жартівливих армійських істин: «Щоб стати гарним солдатом треба забути усі розумні думки» і наважився доповнити сухі викладки методичного посібника «Воениздату» залишками студентської ерудиції. Згадуючи дискусії на інститутських семінарських заняттях з етики, мені вдалося розбудити дрімаючу аудиторію однополчан розповідями про полеміку навколо таких вічних категорій як добро і зло, честь, совість, співчуття, сенс життя, самопожертва тощо. Враховуючи багатоконфесійний і багатонаціональний склад роти, вказав також на схожість, однак далеко не тотожність принципів «Морального кодексу будівника комунізму» із біблейськими заповідями та законами шаріату. Азербайджанці, вірмени, грузини, прибалти, росіяни, таджики, узбеки, українці, чеченці та представники інших республік колишнього СРСР слухали з явним інтересом, у зв’язку з чим я вже почав потайки мріяти про заохочення. Однак реакція замполіта, котрий сприйняв мої вільнодумні імпровізації як святотатство, була протилежною. Не давши закінчити виступ, Луженін перервав його і зауважив, що я принизив головний принцип «Морального кодексу будівника комунізму» – «відданість справі комунізму, любов і відданість соціалістичній Батьківщині, непримиримість до ворогів комунізму». Розпалившись, лейтенант вирішив для переконливості вдатися до доступних солдатській аудиторії ілюстрацій своїх слів: «Подивіться на єфрейтора Шараускаса. Байдуже, що він слабо знає російську мову і явно не інтелектуал. Його знань вистачить аби почути і без жодних вагань виконати будь-яку команду командирів і старших начальників. Відтак, виходячи із пріоритетності затверджених «Моральним кодексом будівника комунізму» класових принципів, його слід вважати високоморальною особистістю, навіть у порівнянні з академіком Сахаровим. Той хоча й тричі Герой Соціалістичної праці, лауреат Нобелівської, Ленінської та Сталінської премій, однак скотився на антирадянські позиції і тому став аморальним типом». Почувши своє прізвище, Шараускас на прізвисько «цуцик Шарик» підхопився з-за столу, виструнчився і з переляку гаркнув передбачене статутом: «Я!», – хоча на політзаняттях цього й не вимагалось. Шморгаючи носом та кліпаючи очима, він виглядав комічно, бо у тонкощі «Морального кодексу» раніше не вникав та й про академіка Сахарова нічого не чув. Природно, йому було складно зорієнтуватись, хвалять його чи лають, а головне чи не загрожує емоційний виступ замполіта нещодавно реалізованій мрії – появі на погонах личок єфрейтора. Справа у тім, що «старшим солдатом» Шараускас став дякуючи протекції Луженіна за вміння справно клепати дерев’яні стенди.
Спочатку я думав, що Луженін перебив мене з ревнощів до уваги аудиторії, однак, слухаючи подальшу емоційну тираду замполіта, я зрозумів, що лейтенант дійсно переконаний в істинності догм, які під час навчання так деформували його молодий мозок…
Не знаю, як пережив лейтенант Луженін крах комуністичної ідеології, відмову комуністів від пріоритету класових цінностей над загальнолюдськими, відміну конституційної норми про керівну роль КПРС та розвал СРСР. Навряд чи колишній замполіт встиг стати успішним банкіром або бізнесменом. Малоймовірно також, що він пішов у православний монастир чи поповнив ряди адептів новоявлених протестантських церков. Скоріш за все, Луженіну вдалось таки потрапити до військово-політичної академії і прилаштуватися до нових умов.
А такі вічні категорії як чесність, правдивість, колективізм, гуманізм, скромність, взаємоповага у родині, піклування про виховання дітей, непримиренність до несправедливості, дармоїдства, нечесності, кар’єризму, користолюбства тощо, навіть після архівації «Морального кодексу будівника комунізму», продовжують служити моральними устоями для будь-якого здорового суспільства.
Підкреслюю здорового, а не враженого вірусом реваншизму та імперськими амбіціями сучасного російського суспільства, якому через підконтрольні Кремлю засоби масової інформації нав’язується нова модель моралі будівника «Русского мира». Для слухняних простолюдинів, таких собі «цуциків Шариків», вона подається як модернізований варіант «Морального кодексу будівника комунізму», який Путін назвав «жалюгідною копією Біблії», вкотре проявивши власне невігластво. Відмінність від радянського аналога полягає лише у заміні найголовніших принципів. Відтепер пріоритетними принципами прийнято вважати відданість «великій Росії», а не «соціалістичній Батьківщині», непримиримість до ворогів «Русского мира», а не комуністичної ідеології. Решта ж принципів залишилися недоторканими, зберігши щоправда, як і за часів СРСР, статус другорядних.
Звичайно основним натхненником процесу виступає сам глава держави, який своїми вчинками, публічними заявами, оцінками діяльності тих чи інших політиків демонструє суспільству нові моральні стандарти. Знехтувавши зобов’язаннями по Будапештському меморандуму, законодавчо забезпечивши введення військ на територію суверенної України, анексувавши Крим і організувавши військову агресію на Донбасі, Путін продемонстрував усьому світу, що лицемірство, віроломство, жадібність, підступність, нетерпимість до інтернаціоналізму та вікової дружби слов’янських народів є власне тими моральними принципами, на яких базується ідеологія «Русского мира». Ознакою стрімкого падіння морального рівня услужливої російської політичної еліти стало схвалення нею заперечення Путіним участі російських військовослужбовців в анексії Криму та військовій агресії на Донбасі. Одкровення верховного головнокомандувача Збройних Сил РФ про готовність російських солдатів воювати з Україною за спинами жінок та дітей також не засудив жоден відомий російський політик.
Однак свідченням того, що спіраль моральної деградації Путіна та його поплічників ще не досягла свого апогею, стало втаємничення відомостей про тисячі жертв серед російських військовослужбовців на Донбасі і, як тепер стало очевидним, у Сирії. Після цього прогулянки Путіна кримськими заповідниками разом із «особистим другом» Сильвіо Берлусконі, котрий в Італії був тричі засуджений за підкуп, шахрайство і сексуальні злочини, не здаються вже такими аморальними.
Тож не випадково серед сучасних моральних авторитетів Росії опинилися Кадиров, чиї підлеглі вбили Бориса Немцова, російські найманці Бородай, Гіркін-Стрелков, Козіцин та інші лідери російських «солдатів удачі», котрі бесчинствували і продовжують звірствувати на Донбасі. Черговий сигнал суспільству, кого слід вважати справжнім патріотом Росії Путін подав 8 вересня 2015 року, нагородивши голову комітету із законодавчого забезпечення петербурзьких законодавчих зборів єдинороса Віталія Мілонова медаллю ордену «За заслуги перед Вітчизною» ІІ ступеня. Президенту РФ виявилося байдуже, що за Мілоновим міцно вкоренилось прізвисько «мракобіс у квадраті» через його чисельні екстравагантні ініціативи.
Найбільш відомими серед них є виступи проти викладання у школах теорії Дарвіна; за надання людському ембріону громадянських прав; розробка законопроекту, що забороняє пропаганду гомосексуалізму у Санкт-Петербурзі; пропозиції заборонити церкву сайентологів, захистити інформаційний простір Росії від ідеології Заходу і заблокувати Фейсбук за «пропаганду гомосексуалізму»; канонізувати відомого друга Путіна байкера Залдостанова («Хірурга») тощо. Утім цього для відзначення Мілонова державними нагородами Кремлю було замало. «Нагорода знайшла героя» лише тоді, коли Мілонов активно проявив себе на ниві політичної діяльності. Згідно з текстом президентського указу Путін відзначив Мілонова «за активну законотворчу діяльність і багаторічну добросовісну роботу», а фактично – позитивно оцінив його відверту антиукраїнську позицію. Так, у лютому 2014 року Мілонов написав відкритого листа міністру культури РФ з вимогою відмінити концерт «Океану Ельзи» у Санкт-Петербурзі і заборонити в’їзд в Росію «активному і непримиренному противнику російської держави» Святославу Вакарчуку. У березні 2014 року, коли Мілонову доручили виконувати роль «спостерігача» на псевдореферендумі в Криму, той перевершив очікування його кремлівських кураторів і підняв російський триколор над будинком військової прокуратури українського Чорноморського флоту, публічно закликавши «повернути Росії не тільки Донецьк і Луганськ, але й Харків та Одесу». Того ж таки березня 2014 року Мілонов дав скандальне інтерв’ю популярному виданню Slon.ru, назвавши українців «божевільними козлами», «козлами з центру України», «придурками з мандолінами», кримських татар обізвав «свинями», «онуками гітлерівських шкур», які «рвуть глотки за гроші Туреччини, Саудівської Аравії і Катару» і «реально підтримували Гітлера у війні», заодно й турків нарік «турецькими фашистськими рожами». Попри звернення заступника Голови комітету Ради Федерації РФ Костянтина Добриніна до Генерального прокурора РФ Юрія Чайки з проханням перевірити наведені висловлювання на наявність у них ознак екстремізму і «закликів до розпалювання ворожнечі, національних конфліктів, геноциду кримських татар», Мілонову вдалось знайти заступників та уникнути покарання.
Тим часом, коли енергія інформаційних військ Росії витрачається на прокручування заїждженої пропагандистської платівки про нібито успіхи Кремля у боротьбі з Україною, НАТО, США, країнами Євросоюзу і представниками нетрадиційної сексуальної орієнтації, а з екранів телевізорів демонструються репортажі про досягнення влади на фронті знищення закордонних продуктів харчування, Росія продовжує спиватися.
Алкоголізм в РФ перетворився на масштабну соціальну проблему, яка серйозно підриває соціально-економічні та духовно-моральні основи суспільства. Через високий рівень захворювань, розладів психіки, смертності, злочинності алкоголізм набув характеру національного лиха і масштабів гуманітарної катастрофи. За деякими даними в Росії у рік вживається 18 літрів чистого алкоголю на душу населення, що відповідає 45 літрам горілки чи 90 півлітрових пляшок. Враховуючи, що основними споживачами алкоголю вважаються чоловіки віком від 15 до 65 років, то на кожного з них приходиться 244 пляшки у рік. Тож не дивно, що алкоголізм став головним чинником катастрофічного зменшення населення Росії. Зростання алкоголізму і злочинності в Росії тісно пов’язані між собою. Статистика 2014 року свідчить, що у стані алкогольного сп’яніння вчиняється 55% крадіжок, 80% пограбувань, 70% розбійних нападів, 80% вбивств, 80% зґвалтувань.
Попри те, що алкоголізм в Росії почав реально загрожувати національній безпеці держави, Кремль демонструє повне безсилля у боротьбі з вітчизняним алкогольним лоббі, представники якого успішно блокують не тільки будь-які антиалкогольні закони, але й засідання Державної Ради РФ з проблем алкоголізму і навіть громадські слухання у Державній Думі РФ з цього питання. Навряд чи щось зміниться в умовах дії введених Заходом у відповідь на анексію Росією Криму економічних санкцій, бо прибутки від реалізації лікеро-горілчаної продукції є важливим джерелом наповнення бюджету.
Нездатна протистояти алкоголізації російського люду й Російська православна церква (РПЦ), у надрах якої власне й народилася ідея «Русского мира». Її патріарх Кирило (Гундяєв) та інші ієрархи РПЦ тісно зрослися з російською владою і добре знають, що після того, як акцизи на алкогольну продукцію були віддані місцевим чиновникам, вони утворили непорушний союз з виробниками спирту й горілки. Не випадково Кирило, назвавши 2015 року пияцтво «одним із страшних нещасть, боротися з яким можна лише силою Божою і силою свого Духа», утримався від згадки про роль влади у протидії цьому злу.
Ревно піклуючись про примноження власного багатства, Патріарх Кирило вже давно перестав служити моральним авторитетом для пастви. Йому стає все далі складніше на власному прикладі вчити стриманості. По воді Кирило здійснює вояжі колишньою яхтою Путіна «Паллада» вартістю 4 мільйони доларів з баром і величезним ліжком. Для наземних поїздок у його розпорядженні цілий автопарк – радянський раритет «Побєда», каділлак «Escalade», «Toyota Land Cruiser», «Mercedes» супер-люкс серії «S» та бронепоїзд у вигляді «церкви на колесах». Патріарх носить ручний годинник вартістю 30 тисяч доларів люксової фірми «Breguet». А розкішної дачі-храму на чорноморському узбережжі Краснодарського краю, побудованій на 10 гектарах державного лісного фонду йому вже виявилося замало. У серпні 2015 року російські інформаційні агентства облетіла новина про те, що у селищі Передєлкіно Московської області Кирило затіяв будівництво, яке обнесли восьмиметровим парканом.
У творах китайського філософа Конфуція, древньоіндійському епосі «Махабхарата», «Одісеї» Гомера, «Історії» Геродота і декілька разів у Біблії зустрічається мудрість, котра отримала назву «Золоте правило моралі» – «Не роби людям того, чого не бажаєш собі» або «Як хочете, щоб люди вчиняли відносно вас, так і ви чиніть відносно них». Скарбницю світової цивілізації поповнило також прислів’я мудрого українського народу аналогічного змісту: «Не роби людям зла, щоб до тебе біда не прийшла».
Цікаво, чи пам’ятають про «Золоте правило моралі» у Кремлі?
Автор: Борис Дніпров, аналітик
