Минуло чотири роки після повалення тиранії в Лівії. Донедавна стабільна й найбагатша держава регіону перетворилася на арену збройних зіткнень за нафтові багатства між племінними кланами, релігійними угрупованнями й колишніми чиновниками з оточення по-звірячому вбитого Муаммара Каддафі. Здається, що збувається пророцтво диктатора, що після його загибелі на процвітаючу Велику Соціалістичну Народну Лівійську Арабську Джамахірію чекає перспектива перетворитися на Афганістан чи «Сомалі Середземномор’я». Проіснувавши понад 60 років як суверенна держава, Лівія може припинити своє існування.
Громадянський конфлікт у Лівії почався в лютому 2011 року як один із етапів «Арабської весни». Слідом за Тунісом і Алжиром у січні 2011 року по всій території Джамахірії прокотилася хвиля протестів, які переросли в громадянську війну. Внаслідок успішних бойових дій повстанців, які були активно підтримані США, НАТО, Лігою арабських держав й більшістю країн-членів ООН, диктаторський режим Муаммара Каддафі, котрий понад 42 роки правив країною, було повалено. У березні 2011 року контроль над країною опинився в руках Національної Перехідної Ради Лівійської Республіки. Цей тимчасовий орган проіснував до серпня 2012 року, передавши владу обраному парламенту країни – Загальному Національному Конгресу (ЗНК). 4 серпня 2014 року його змінив новий вищий законодавчий орган країни – Палата Представників Лівії (ППЛ). Однак у серпні 2014 року через давній конфлікт між ісламістами й прихильниками світської форми правління у Лівії виникла урядова криза. Частина невдоволених результатами виборів до ППЛ депутатів ЗНК підняла заколот і збройним шляхом захопила Тріполі. Депутати ППЛ були змушені залишити столицю й оселилися у місті Тобрук на північному сході країни. Відтоді визнана провідними державами світу ППЛ відома як «Уряд в Тобруці». Його підтримує армійське командування Лівії, а на міжнародній арені — Об’єднані Арабські Емірати (ОАЕ) і Єгипет.
Та частина депутатів ЗНК, яка не визнала вибори до ППЛ, створила Новий Загальний Національний Конгрес і проводить свої засідання у Тріполі. Цей орган представляє інтереси широкої ісламістської коаліції, відомої як «Світанок Лівії». До її складу входять прихильники найпоширенішого на Близькому Сході руху «Брати-мусульмани». Конгрес підтримують Туреччина, Судан, Катар.
Внаслідок хаосу, що охопив Лівію, у Європу посунув потік лівійських біженців. У Лівію, навпаки, звідусіль стікаються джихадисти, які мають на меті повалення світських режимів в мусульманських державах і побудову «Всесвітнього халіфату». Вважається, що прихильники «Ісламської держави» (ІД) проникли до Лівії у квітні 2014 року, виступивши у громадянському конфлікті як «третя сторона». У січні 2015 року угруповання «ІД» розпочало наступ на місто Сірт. Обурення світової громадськості викликали кадри публічної страти військовими «ІД» захоплених у полон єгиптян-коптів, у відповідь на що Єгипет наніс авіаудари по позиціях «ІД».
Із 2014 року збройний конфлікт на сході Лівії переріс у повномасштабну громадянську війну між ісламістськими силами, у тому числі представниками «ІД», і урядовими військами. Конфлікт розпочався у травні 2014 року, коли генерал Лівійської національної армії Халіф Хафтар оголосив про початок в районі міста Бенгазі військової операції під назвою «Гідність», яка триває й дотепер. Згідно із висновками, викладеними у звіті Управління Верховного комісара ООН з прав людини та Місії ООН у Лівії за період з початку січня по жовтень 2015 року, усі сторони лівійського конфлікту порушують норми міжнародного права і вчиняють військові злочини.
Найбільше страждають від громадянської війни прості лівійські громадяни. За часів правління Муаммара Каддафі вони могли користуватися безплатною освітою й медициною, середня зарплата починалася з 1000 доларів США, допомога по безробіттю становила 700-800 доларів США. Було побудовано 20 000 кілометрів доріг, споруджено нафтопереробні заводи, бензин коштував дешевше за воду – 14 центів США. Раніше Лівія за добу добувала 1,6 мільйонів барелів нафти, а у 2015 році — у середньому 160 тисяч барелів. Враховуючи, що нафтопереробна галузь для економіки Лівії залишається головною, а ціни на нафту неухильно падають, ситуація в країні має стійку тенденцію до погіршення. Крім цього, більшість нафтодобувних родовищ контролюється ісламістськими радикальними угрупованнями.
Лівійська криза торкнулася й інтересів громадян України. До конфлікту в Джахірії, переважно у медичній сфері, працювало близько двох з половиною тисяч українців. Більшості з них, у тому числі двом особистим медсестрам Муаммара Каддафі, пощастило заздалегідь повернутися на Батьківщину. Однак у серпні 2011 року понад двадцять наших співвітчизників, яких звинуватили у пособництві режиму Муаммара Каддафі, були захоплені лівійськими повстанцями. Полонені провели у лівійській в’язниці три роки, де один із українців помер. Тільки 2014 року завдяки зусиллям МЗС і розвідувальних органів України вісімнадцять наших громадян повернулися додому. Але ще четверо продовжують утримуватись у лівійській неволі.
Очевидно, що знайти варіанти виходу з катастрофічної ситуації в Лівії надзвичайно складно. У липні 2015 року Спецпредставник ООН Бернардо Леон оголосив про підписання в Марокко Схіратської угоди між учасниками міжлівійського конфлікту «про мир і примирення у Лівії». Цією угодою передбачалося формування терміном на один рік уряду національної єдності й передача функцій єдиного законодавчого органу ППЛ. Однак представники ісламістського Нового Загального Національного Конгресу відмовилися від досягнутих домовленостей. Швидкими темпами побудувати на уламках Джамхірії демократичну державу виявилося проблематично. Конституційний процес, який мав би закласти основи переходу від режиму одіозного тирана до демократичного суспільства, зірвано. За відсутності харизматичного лідера національного масштабу малоймовірною є також перспектива повернення до диктатури. Отже найближчі роки на Лівію чекає період політичної нестабільності.
Враховуючи такий перебіг подій, дискусія щодо причин лівійської кризи не вщухає. Значна частина дослідників вважає, що головним мотивом повалення режиму Муаммара Каддафі стала боротьба за розподіл енергоресурсів на глобальному рівні, коли основних гравців перестала задовольняти непоступлива позиція лівійського лідера. Особливе занепокоєння викликали його заклики до арабського й африканського світу перейти при розрахунках по нафтогазових й інших контрактах із доларів США на єдину африканську валюту – золотий динар. Інші експерти схильні думати, що повстання в Лівії пов’язане із загостренням міжплемінних протиріч у боротьбі за владу. Утім більшість фахівців переконані, що революційні зміни у Джамахірії спричинені небажанням політичної, економічної, військової й культурної еліти країни жити в умовах несправедливого розподілу прибутків між членами клану Каддафі, в умовах беззаконня, свавілля таємної поліції, безжалісного терору проти дисидентів, котрим вже не під силу було терпіти дивацтва національного лідера на кшталт шатра, із яким тиран не розлучався навіть під час закордонних візитів, жінок-особистих охоронців у східній країні з мусульманськими традиціями тощо. Найбільш зрозуміло й доступно висловив їхню точку зору колишній представник Лівії в ООН Ібрагім Даббаші: «… ситуація в Лівії унікальна. Факт полягає в тому, що лівійська криза особлива. Це не громадянська війна, не конфлікт між двома партіями, а боротьба народу, який захищає себе від диктатури». Взагалі лівійським дипломатам частенько доводилося червоніти за багатогодинні менторські повчання Муаммара Каддафі на міжнародних форумах на зразок історичної доповіді на 64-ій Генеральній Асамблеї ООН у вересні 2009 року. Тоді замість відведених йому регламентом п’ятнадцяти хвилин лівійський диктатор виступав півтори години, довівши особистого перекладача до непритомності від перевтоми. Критикуючи США і його союзників, Муаммар Каддафі захищав право афганських талібів на створення Ісламського емірату, виправдовував сомалійських піратів. Аби підкреслити кровний зв’язок американського лідера з мусульманським світом, він декілька разів зверхньо назвав Президента США Барака Хусейна Абу Обаму «сином». Розпочав свій виступ Муаммар Каддафі з демонстративного шматування Статуту ООН, а залишив трибуну із звинуваченнями на адресу представників західної цивілізації: «Ви породили Гітлера, не ми. Ви переслідували євреїв. І ви влаштували холокост».
Інфікована антиамериканською параноєю свідомість господарів Кремля не дозволяє їм бачити об’єктивні причини лівійського конфлікту. Присвоївши собі право на істину в останній інстанції, кремлівські керманичі через підконтрольні «інформаційно-пропагандистські війська» переконують своїх співвітчизників у тому, що режим Муаммара Каддафі був повалений в результаті іноземної інтервенції країн НАТО, які нібито профінансували, підготували й озброїли повстанців. Володимир Путін взагалі висловив впевненість, що не анексія Криму, а підтримка лівійських повстанців з боку США призвела до погіршення двосторонніх відносин Росії з США: «Ви знаєте, річ не в тому, що «перезавантаження» відносин із США закінчилося зараз у зв’язку з Кримом. Я думаю, що це закінчилося ще раніше — це закінчилося відразу ж після подій у Лівії». Особливо хворобливо Путін сприйняв загибель Каддафі. Він назвав кадри з полоненим лівійським диктатором «жахливими, огидними сценами розправи, … коли на екранах всього світу показали, як його вбивали, всього у крові. Оце демократія? А хто це зробив? Безпілотники, у тому числі американські, нанесли удар по його колоні. Потім по радіо через спецназ, якого там, на території, не мало бути, підігнали так званих опозиціонерів і бойовиків і знищили без суду й слідства».
Чим були вмотивовані такі емоційні висловлювання Володимира Путіна і чому його так вразили кадри страти тирана, можна тільки здогадуватися. Можливо, пошкодував про списання 2008 року 4,5 мільярдів доларів США боргу Лівії в обмін на багатомільярдний контракт для «Рособоронекспорту» чи усвідомив, наскільки примарний вигляд має надія на реалізацію досягнутих раніше російсько-лівійських домовленостей. А Росії є що втрачати: контракт «Російської залізниці» на будівництво залізничної гілки «Сірт – Бенгазі» довжиною 550 кілометрів на 2,2 мільярди євро; ліцензії на розробку декількох перспективних родовищ на середземноморському шельфі, передбачених Меморандумом про співробітництво «Газпрому» з Національною нафтовою корпорацією Лівії; напрацювання російських компаній «Татнефть», «Монолитспецстрой», «Стройтрагнгаз», «Лукойл Оверсиз Холдинг Лтд», «Технопромэкспорт», «Татнефтегеофизика» та інших. Так чи інакше, позиція російського лідера була належним чином оцінена сім’єю колишнього лідера Лівії. Двоюрідний брат Муаммара Каддафі Ахмед Каддаф ад-Дам заявив: «Ми вітаємо роль РФ і Президента країни Володимира Путіна, без якого Сирія перетворилася б на таке ж пекло, як і Лівія. Ми цінуємо підтримку РФ у вирішенні арабських питань, чи то Лівія, чи Сирія, чи Ірак».
На жаль, не тільки в Росії, але й на Заході почали забувати, як Муаммар Каддафі жорстоко придушував у себе на батьківщині щонайменші прояви невдоволення владою, створював «Арабський легіон» — бойову організацію, призначену для силової «арабізації» й «ісламізації» інших держав, підтримував структури, які сповідували ідеологію, спрямовану проти Ізраїлю, США та їхніх союзників. Невже забуто, як він не тільки фінансово й матеріально підтримував терористичні організації, але й безпосередньо керував підпорядкованими йому спеціальними службами, які готували і вчиняли резонансні терористичні акти. Досить нагадати вибух у Західному Берліні 1986 року в приміщенні нічного клубу «La Belle», де проходила популярна серед американських військових дискотека. Чи організований 1988 року за його прямою вказівкою вибух пасажирського літака «Boeing 747-121» авіакомпанії «Pan American» над шотландським містечком Локербі, коли загинули 243 пасажири й 16 членів екіпажу.
Жалкують за Муаммаром Каддафі й схильні забути про його гріхи «європейські друзі Путіна». Насамперед колишній італійський прем’єр-міністр Сільвіо Берлусконі, котрий свого часу перед об’єктивами телекамер улесливо цілував руку лівійського лідера. Не тільки серед колишніх, але й серед чинних європейських політиків чимало критиків повалення режиму Муаммара Каддафі. Один із них — засновник «Лівої партії Франції», депутат Європарламенту Жан-Люк Меланшон, котрий вважає втручання Франції в ситуацію в Іраку, у Сирії, у Лівії помилковим кроком. Прикметно, що він солідарний із Путіним не тільки в цьому. Раніше Жан-Люк Меланшон підтримав російську анексію Криму, а зараз виступає проти вступу України в НАТО, обзиваючи український уряд «неонацистським».
Навколо подій 2011 року у Лівії полемізують також учасники передвиборчих змагань за посаду Президента США. Кандидат від Демократичної партії Хілларі Клінтон була змушена протягом одинадцяти годин виправдовуватися перед членами спеціального комітету Конгресу, котрі звинувачували її в тому що, працюючи на посаді Держсекретаря США, вона не вжила належних заходів для захисту дипломатичного представництва в Лівії. Як відомо, у вересні 2012 року внаслідок нападу на американську місію у Бенгазі загинув посол Кріс Стівен і ще троє співробітників установи. Конкурент Хілларі Клінтон по Демократичній партії Берні Сандерс, який називає себе демократичним соціалістом, взагалі критично ставиться до військової компанії США і їхніх союзників у Лівії, звинувачуючи адміністрацію Барака Обами у тому, що рішення приймалося без участі Конгресу. А кандидат у Президенти США від Республіканської партії Дональд Трамп взагалі заявив, що Ірак і Лівія жили краще «при диктаторах». За його словами, світ був би на сто відсотків кращим, якби президент Іраку Саддам Хусейн і Глава Лівії Муаммар Каддафі були б при владі».
Північна Африка, насамперед Алжир і Лівія, була другим після Росії постачальником газу до Європи, задовольняючи 10 % попиту. Через політичну нестабільність, відсутність інвестицій і перегляд контрактів об’єми поставок із цих країн неухильно зменшуються, що означає збереження газової залежності Європи від російського блакитного палива.
Тим часом експорт вуглеводнів до Європи збільшили Катар і Саудівська Аравія. Компанія «Qatargas» планує щорічно постачати один мільйон кубометрів газу на термінал у Польщі, будівництво якого завершилося в жовтні 2015 року. Тривають переговори про поставки катарського газу в країни Балтії, в Україну й у Білорусь. Нафтову експансію на ринки Європи почала Саудівська Аравія, витісняючи звідти Росію, яка забезпечує близько 25 % європейського споживання. Через демпінгову політику саудитів низка нафтопереробних заводів Європи відмовляється від сировини з Росії.
18 листопада 2015 року колишній помічник Президента РФ Андрій Ілларіонов висловив припущення, що Володимир Путін найближчим часом оголосить Саудівську Аравію і Катар спонсорами міжнародного тероризму. На думку російського опозиціонера, це дасть Путіну формальне право розпочати підготовку до бомбардування їхніх інфраструктурних і енергетичних об’єктів.
Борис Дніпров, аналітик
