Поки світові лідери радяться у Парижі, як протидіяти кліматичним змінам, політичні та економічні передбачення обнадіюють. Водночас, для втілення грандіозного плану з порятунку планети від кліматичної катастрофи, країни – учасники саміту мають подолати низку значних перепон.
Причини для надії
1. Світ справді прагне прийняти сильне рішення і цього разу таки прийме
Справді, є загальна політична воля скоротити парникові викиди. Уряди дослухалися до науковців й усвідомили, що залишатися бездіяльними вже неможливо – ні з політичного, ні з морального погляду. Доказова база щодо кліматичних змін після Копенгагенського саміту 2009 року значно збільшилася, а 2015 рік вже офіційно визнано найбільш спекотним за всю історію. Суспільство також набагато краще розуміє, що зміни клімату несуть смертельну загрозу, і це додає діям політиків рішучості. У свою чергу неурядові організації створили навколо Паризького саміту атмосферу доленосності, просуваючи ідею, що це – останній шанс людства уникнути катастрофічних змін і що підписання угоди – справа вирішена. «Настав наш час», – заявляє спеціальний емісар Обами з питань клімату Тод Стерн, закликаючи всі країни досягти домовленості.
2. «Зелена» економіка – фінансово доцільна
Смілива міжнародна угода, що має зобов’язати всі держави світу скоротити викиди, – у довгостроковій перспективі вигідна для всіх. Уряди офіційно зобов’яжуться скоротити викиди, а це, у свою чергу, дасть приватному сектору та банкам ту впевненість, яка необхідна їм для інвестування у відновлювані джерела енергії та енергозбереження, а також має переорієнтувати фінансистів, технологів та інших від видобутку нафти, газу й вугілля на розвиток «чистої» енергетики. Якщо виникатимуть нові ринки емісійних квот, як того прагне ООН та великий бізнес, і якщо багаті країни додержать своєї обіцянки щороку до 2020 р. передавати 100 мільярдів доларів на потреби бідних країн, аби ті могли адаптуватися до кліматичних змін, тоді довгождана глобальна «зелена економіка» стрімко зростатиме – на вигоду всім і кожному.
Технології відновлюваної енергії розвиваються швидше, ніж очікувалося. Собівартість енергії вітру й сонця у багатьох країнах вже знизилася майже до рівня вугілля й газу, що робить перехід на зелену енергетику та зниження викидів набагато простішим і прийнятнішим як для державних бюджетів і урядів, так і для їхнього електорату. Очікується, що в наступні 20 років ціни на відновлювану енергію знизяться ще більше, у той час як енергія від викопних енергоносіїв ставатиме, порівняно із зеленою, усе дорожчою.
3. Нації готові приймати на себе зобов’язання щодо реальних змін
Держави вже заявили про свої наміри. Ще на етапі підготовки до Паризького саміту більш як 180 країн, що відповідають за 90% світових викидів, ухвалили національні плани з їх скорочення. Уперше відтоді, як 20 років тому почалося обговорення кліматичних проблем, практично всі держави світу зобов’язалися активно брати участь у їх вирішенні. Для порівняння: Кіотський протокол 1997 року містив підписи за скорочення викидів 37 багатих держав, які гуртом спричиняли майже половину глобальних обсягів викидів. Водночас Кіотський протокол не включав двох найбільших «постачальників» в атмосферу Землі двооксиду вуглецю – США, які відмовилися від підписання, та Китай. Та цього разу за підписання глобальної угоди виступають обидві країни.
4. Що може піти не так?
Ймовірність дипломатичного успіху – набагато вища ніж 2009 року в Копенгагені, коли роки переговорів закінчилися дипломатичним хаосом. Текст, над яким торгуватимуться у Парижі переговірники й політики з 195 держав, – набагато коротший і конкретніший, а чимало складних рішень у його рамках вже ухвалено. Точки зору основних країн-емітентів (таких, як США і Китай) – ближчі, ніж у минулому, отож переговірникам і політикам має бути простіше домовитися. Франція – господиня саміту – має значний досвід у міжнародних переговорах і вже потурбувалася, щоб ухвалення багатьох потенційно проблемних рішень (таких як фінансовий аспект і кінцева ціль) можна було б відкласти до наступних зустрічей. Це дасть змогу, в найгіршому випадку, підписати «пом’якшений» варіант угоди – із застереженням, що в майбутньому вона буде вдосконалена.
5. Ми всі – в одному човні
«Кривава п’ятниця» у Парижі має змусити керівників більш як 143 країн світу виявити солідарність і надати політичний поштовх до укладення «жорсткого», максимального варіанту угоди. «Париж скоро будуть знати як місце, де світові лідери увійшли в історію, спільно ухваливши правильне рішення», – заявив президент Світового Банку Джим Йон Кім.
Причини для побоювань
1. Держави можуть не піти на потрібні компроміси
Більш як 140 президентів, прем’єр-міністрів та голів держав виголошували 30 листопада короткі, порожні заяви про необхідність активних дій, після чого у переговірників та політиків є лише кілька робочих днів, аби досягти дипломатичної домовленості. З огляду на те, що цей момент настав після 20 років безрезультатних обговорень, шансів, що державам усього за кілька днів вдасться подолати взаємні протиріччя, немає. Досягти хоча б якоїсь домовленості вдасться, лише якщо ООН та Франція як приймаюча сторона силоміць пропхнуть «найменш гірший» варіант угоди буквально через голови багатьох учасників саміту. Тиск чинитимуть на всі країни, проте дехто не бажатиме, аби їм диктували якісь умови.
2. Угода вже зірвалася
За умови скорочення викидів, на які готові піти до 2030 року 180 держав, глобальна температура підвищиться на 2,7 С. Проте, аби запобігти кліматичній катастрофі до кінця нинішнього століття, підвищення температури не повинно перевищувати 2 С. Більше 100 країн вже заявили, що вимагають від ООН поставити більш амбітну ціль: не допустити підвищення температури вище 1,5 С. На їхній погляд, усе, що не гарантуватиме досягнення цієї цілі, буде розглядатися як провал переговорів. Авіація та судноплавство також навряд чи стане предметом угоди, тому що тоді досягти домовленості буде занадто складно. Бідні країни прагнуть гарантій, що багаті додержуватимуть обіцянок, а багаті держави не бажають брати на себе жорстких зобов’язань. Цей розрив між тим, що держави прагнуть, і тим, що вони можуть отримати, занадто значний.
3. Хто візьме найбільший тягар?
Країни досі додержуються протилежних поглядів стосовно скорочення викидів, фінансових питань і технологій. Зважаючи на такі ґрунтовні розбіжності, досягнення хоч якоїсь домовленості вимагатиме від політиків справді героїчних зусиль. Найбільшою перепоною стане питання, чи повинні індустріалізовані держави (такі як США, Великобританія та Японія, що впродовж багатьох років «сприяли» накопиченню в атмосфері парникових газів) скорочувати викиди більш інтенсивно, аніж країни, що розвиваються. Індія, від імені багатьох бідних держав, буде виступати за «диференціацію» між бідними й багатими; натомість США вимагатиме однакових умов для всіх. Зіткнення не уникнути.
4. А що з грошима?
Численні амбітні плани скорочення викидів, передані на розгляд ООН, складались із розрахунку на те, що на розвиток зеленої енергетики, сільського та лісового господарств світ виділить 1 трильйон доларів. Та цих коштів поки що немає, вони мають надходити з нових ринків емісійних квот та інших, поки що непевних джерел фінансування. На додачу, зі 100 мільярдів, обіцяних багатими країнами бідним на адаптацію національних економік до глобального потепління, знайшлося лише 57 мільярдів. А оскільки країни, що розвиваються, частенько не отримували обіцяного, вони не поступляться без фінансових гарантій.
Бідні країни побоюються подвійного обліку та переспрямування потоків допомоги. А ще, хоча завзято змагатимуться за ці кошти, вони наштовхнуться на шалений опір багатих держав, які прагнуть взяти на себе якомога менші зобов’язання.
5. Ми бажаємо цієї угоди, проте не за всяку ціну
Так, щире прагнення запобігти змінам клімату є, проте не за всяку ціну, і численні багаті держави обманюють самі себе, якщо вважають, що кліматичні зміни та скорочення викидів – пріоритетне питання для всіх. Обговорення цих проблем триває вже багато років, і в міжнародній спільноті досі панує недовіра до США та інших держав, які відмовлялися змінити власний спосіб життя, водночас примушуючи бідніші країни нести тягар скорочення викидів. Багато країн світу обурюються через таку несправедливість і прагнуть самі визначати шлях свого розвитку. Вони побоюються, що багатим не доведеться докладати багато зусиль до скорочення викидів, а от бідні будуть змушені вповільнювати своє зростання. Для останніх найбільш важливими аспектами будь-якої міжнародної домовленості є боротьба з бідністю та розвиток економіки. І якщо вони на щось погоджуються, то лише в обмін на гарантовану фінансову й технологічну підтримку. Більшість країн – виробників нафти, очолювані Саудівською Аравією, також вимагатимуть «пом’якшеної» угоди, яка не знецінила б їхніх природних активів. Деякі латиноамериканські держави, як Венесуела та Болівія, заради кліматичної справедливості виступатимуть за те, аби багаті країни скорочували викиди більше, ніж бідні. Переговорами керують блоки держав, досягти консенсусу необхідно, тож зацікавленим сторонам, зважаючи на існуючі обмеження в часі, буде нескладно зривати переговори чи відкладати обговорення, аби досягти «жорсткої» угоди не вдалося.
Джон Відал, Guardian
Переклад з англійської «Вектор Ньюз»
