Подібність січневих подій 2016 року в Республіці Молдова (РМ) з київськими Майданами 2004, кінця 2013 – початку 2014 років очевидне. Ті ж багатотисячні маніфестації біля стін будинків державних установ, очолювані популярними в народі харизматичними лідерами, антикорупційні гасла, безкомпромісні вимоги, зіткнення з силами правопорядку, організація наметових містечок, запізнілі й часом непереконливі спроби влади перехопити ініціативу й налагодити політичний діалог з опозицією.
Однак лідери протестних акцій у Кишиневі відхрещуються від історичних паралелей з українською Революцією Гідності, наполягаючи на їх винятково мирному характері й гарантованому недопущенні насильства. І якщо їхню риторику зрозуміти можна, то позиція переляканого «кольоровими революціями» Кремля має вигляд трохи дивної. У Білокам’яній, очевидно, іще не визначилися, кого наректи «хунтою», тому воліють не поспішати з однозначними оцінками хвилювань, які відбуваються, на вулицях і на площах столиці Молдови. Перші офіційні коментарі пролунали лише 21 січня 2016 року з вуст директора Департаменту інформації й друку МЗС РФ Марії Захарової й були звернені, скоріше, до лідерів Румунії, Євросоюзу й США, ніж до громадян РМ: «Ми уважно стежимо за розвитком ситуації й за тими подіями, які відбуваються в Республіці Молдова й пов’язані з формуванням й утвердженням нового уряду цієї держави. На жаль, цей процес часом набуває характеру відкритого зіткнення між різними політичними силами. Розраховуємо, що тривала політична криза в Молдавії буде долатися в рамках правового поля на основі волі волевиявлення й демократичних принципів. Тому закликаємо наших західних партнерів до стриманості. Російська Федерація підтверджує зацікавленість у розвитку відносин зі стабільною й дружньою Молдавією».
І тільки 22 січня 2016 року прес-секретар Президента РФ Дмитро Пєсков повідомив, що Володимир Путін провів оперативну нараду Ради безпеки РФ, на якій: «Поряд із обговоренням поточних питань соціально-економічного внутрішньоросійського порядку денного відбулося детальне обговорення теми загострення внутрішньополітичної ситуації в Молдові». Серед чиновников, які брали участь у нараді, вищого керівництва Росії в ранзі «постійного члена СБ РФ» названий Борис Гризлов, недавно призначений Путіним Представником РФ у Контактній групі по врегулюванню ситуації в східній частині України, що вже само по собі свідчить багато про що. В офіційних повідомленнях чомусь не було сказано про присутність на нараді віце-прем’єр-міністра РФ із питань військово-промислового комплексу (ВПК) Дмитра Рогозіна, який є Спецпредставником Президента РФ по Придністров’ю й Співголовою російсько-молдавської Міжурядової комісії по економічному співробітництву. Можна припустити, що цей «кремлівський яструб», який вже оговтався від передноворічного самострілу в ногу, зайнятий виконанням доручення Президента РФ, кажучи дипломатичною мовою, «у полі». Хоча не виключено, що під тиском володаря Чечні Рамзана Кадирова його почали поступово витісняти з «близького кола» кремлівських небожителів, пригадавши раніше виявлену антикадирівську позицію й відверту демонстрацію профашистських поглядів?
Що ж криється за невластивою Кремлю в останні роки дипломатичною стриманістю? Якими насправді є причини громадянського конфлікту в Республіці Молдова і яке місце серед них займає зовнішній фактор?
Здалося б, причини протистояння між прихильниками євроінтеграції, які знаходяться при владі, підтримка яких у Молдові стрімко падає, і активістами масового антикорупційного руху, в авангарді якого опинилися лідери проросійських партій, які набирають популярність, лежать на поверхні. Політична криза в РМ почався у вересні 2015 року після підтвердження раніше оприлюдненої опозицією інформації про розкрадання з державної скарбниці 1 мільярда євро (15% бюджету країни !!!). Криза загострилася в жовтні внаслідок відставки уряду Валерія Стрільця й невдалого призначення на посаду прем’єр-міністра РМ олігарха Влада Плахотнюка, який має стійку репутацію «хазяїна» країни й головного рейдера Молдови. Влада сповна поплатилася за спробу проігнорувати суспільну думку про кандидата, нібито причетного до функціонування корупційних схем розкрадання державних коштів і підкупу керівників правоохоронних органів. Тривала урядова криза завершилася затвердженням у ніч із 20 на 21 січня 2016 року прем’єр-міністром Молдови Павла Філіпа. Підтримку йому відразу ж висловили заступник Держсекретаря США Вікторія Нуланд, президент Румунії Клаус Йоханніс і екс-президент цієї країни Троян Бесеску, а також інші лідери країн Євросоюзу. Однак це не призвело до стабілізації обстановки в республіці. Навпаки, учасники антиурядових акцій розцінили висловлювання західних партнерів Молдови як грубе втручання у внутрішні справи країни, продовжуючи вимагати відставки уряду Павла Філіпа й проведення дострокових парламентських виборів.
Організовані опозицією хвилювання в Кишиневі є тільки вершиною айсберга. Насправді джерела цього конфлікту є більш глибинними. Успіхи «Альянсу за європейську інтеграцію», куди ввійшли представники правоцентристських Ліберально-демократичної партії Молдови (ЛДПМ), Демократичної партії Молдови (ДПМ), Ліберальної партії (ЛП) і партії «Наша Молдова», який переміг на позачергових парламентських виборах 2009 року, незаперечні. Правлячим країною п’яти коаліційним урядам, незважаючи на всі скандали й труднощі, пощастило досягти повноправного членства Молдови в багатьох європейських інституціях і виконання взятих перед ними зобов’язань. Вінцем проведеної політики стало парафування РМ Угоди про Асоціацію з Євросоюзом на Вільнюському саміті «Східного партнерства» 29 листопада 2013 року. Не менш важливим етапом зміцнення взаємин Молдови з Євросоюзом стало затвердження Директиви Європейської Комісії про «лібералізацію візового режиму із країнами-членами ЄС і країнами-учасницями Шенгенської Угоди» в 2014 році. Одержавши право на безвізове пересування країнами Євросоюзу, громадяни РМ стали відкривати для себе переваги європейської цивілізаційної моделі, що спричинило істотні зміни їхнього менталітету, насамперед — молоді.
Досягши таких успіхів, молдавські євроінтегратори, очевидно, вирішили, що політичне довголіття їм гарантоване. Вони поступово втратили здатність відчувати настрої мас і реагувати на слушну критику опозиції. Тим часом, провали у внутрішній політиці ставали усе більш відчутними. Масштаби розшарування суспільства за майновою ознакою значно зросли, що спричинило політичну поляризацію суспільства. Влада в країні фактично перейшла до рук олігархів, які в силу своєї природи виявилися нездатними ефективно протистояти корупції. Президент у парламентсько-президентській Республіці Молдова — фігура номінальна. Уряд повністю залежить від Парламенту, який складається з делегованих у нього представників олігархічних кланів. Національний центр по боротьбі з корупцією знаходиться в стадії перманентного реформування, антикорупційний суд Молдови тільки створюється. Служба інформації й безпеки РМ, куди входять підрозділи розвідки й контррозвідки, хоч і координується Президентом, але також підконтрольна Парламенту. МВС РМ є одним із шістнадцяти міністерств Уряду.
Про загрозу перетворення корупції на головну проблему судової системи, правоохоронних органів, а також усіх рівнів державного управління Молдови попереджали чиновники США і Євросоюзу. Вони звертали увагу влади, що карне покарання в країні за посадову корупцію використовується неефективно або взагалі ігноруються. У січні 2015 року, тільки приступивши до виконання своїх обов’язків, посол США в РМ Джеймс Петтіт одразу ж заявив, що «Проблема номер один, із якою зустрічається сьогодні Молдова, — це проблема корупції». Перший дзвінок молдавським євроінтеграторам продзвенів на парламентських виборах 2014 року. Тоді 25 з 101 депутатських мандатів одержала опозиційна Партія соціалістів РМ. Її лідер Ігор Додон під час передвиборчої кампанії переконував виборців у тому, що: «Договір про Асоціацію не відповідає інтересам молдавських громадян, тому він рано чи пізно має бути розірваний». Друге попередження, орієнтоване на європейські цінності, влада Молдови одержала влітку 2015 року за результатами місцевих виборів. Тоді, незважаючи на грубе й повсюдне використання адміністративного ресурсу, тотальний контроль над засобами масової інформації, переконливу перемогу на півночі країни одержали представники проросійських партій. Протягом 2013-2015 років Молдову один за іншим збурювали голосні корупційні скандали. Але остаточно «Альянс за європейську інтеграцію» був скомпрометований причетністю до вже згаданої «крадіжки тисячоріччя» — зникнення з Національного банку РМ одного мільярда євро. Основними підозрюваними у вчиненому злочині були названі екс-прем’єр-міністр РМ, голова ЛДПМ Влад Філат і великий молдавський олігарх, мер міста Орхей (Оргеєв), чоловік російської естрадної співачки Жасмін Ілан Шор.
Використовуючи викид в інформаційний простір Молдови матеріалів про украдений мільярд і факти грубих порушень виборчого права, у лютому 2015 року вперше заявила про себе цивільна платформа «Гідність і правда» (латинська абревіатура DA – Demnitate si Adevar). Вона випустила маніфест із закликом мирним шляхом звільнити Молдову з-під влади казнокрадів і корупціонерів. Під цими популярними гаслами об’єдналися ліві й праві, державники й уніоністи, які бачать майбутнє Молдови в союзі з Румунією, прихильники Євросоюзу й активні прихильники орієнтації на Митний Союз. Саме «DA» разом із Партією соціалістів і «Нашою партією» провела протягом 2015 року кілька багатотисячних акцій протесту, напрацьовуючи досвід ефективного тиску на владу.
Із ХІV і до кінця ХХ сторічя молдаванам, які були підданими й громадянами Молдавського князівства (1359-1861), Бессарабської губернії в складі Російської імперії (1812-1917), Молдавської демократичної республіки (1917-1918), Бессарабії в складі Королівства Румунія (1917-1940), Молдавської АРСР у складі УРСР (1924-1940), губернаторств Бессарабія, Буковина, Трансністрія під час Другої світової війни, Молдавської РСР у складі СРСР (1940-1991), так і не пощастило відчути смак справжньої свободи й незалежності. У різні часи Молдова перебувала в сфері інтересів Речі Посполитої, Священної Римської Імперії, Османської, Російської імперій, СРСР і фашистської Німеччини. Королі, імператори, фюрери, кондуктери, вожді народів, генеральні секретарі, президенти й інші небожителі завжди вважали територію Молдови важливим плацдармом для військово-політичного впливу на Балкани, країни Центральної й Східної Європи. У такому ж статусі Молдова сприймається й у сучасній Росії. Відкрито перешкоджаючи реалізації евроінтеграційних планів Молдови, Кремль зосередив зусилля на ослабленні політичного керівництва Молдови з метою коректування її зовнішньополітичного курсу, кінцевою метою якого став би вихід Кишинева з Договору про Асоціацію з Євросоюзом.
Природно, що одним із основних важелів впливу на політику Молдови є фактор Придністров’я. Катастрофа радянської імперії й здобуття Молдовою державної незалежності в 1991 році було затьмарене кровопролитним конфліктом на території Придністров’я. Його активна фаза була зупинена в 1992 році головнокомандуючими армій двох сторін збройного протистояння – Президентом Росії Борисом Єльциним і Президентом Молдови Мірча Снєгуром. Однак конфлікт не був урегульований і перейшов в «заморожену» стадію через розбіжність позицій його основних учасників, насамперед Росії. Декларуючи визнання суверенітету й територіальної цілісності Республіки Молдова, РФ ставить їх у залежність від закріпленого в конституції РМ позаблокового статусу. На цій основі Кремль виступає за «узгодження довгострокового взаємоприйнятого політичного врегулювання, яке забезпечить гарантований особливий статус Придністров’я в складі Молдавської держави». Ця формула повторена в затвердженій Президентом РФ В.Путіним 12 лютого 2013 року Концепції зовнішньої політики Російської Федерації. На практиці це означає, що вплив Росії в цьому регіоні багато в чому залежить від збереження придністровського конфлікту. Виходячи із цього, Москва не буде встановлювати часових рамок його врегулювання, а має намір продовжувати всіма силами підтримувати самопроголошену Придністровську Молдавську Республіку (ПМР), вибудовувати стратегію нормалізації конфлікту, виходячи з політики Кишинева.
Росії, як відомо, пощастило нав’язати міжнародні переговори по придністровському урегулюванню у форматі «5+2» (Молдова й ПМР – учасники конфлікту, ОБСЄ, Росія, Україна — посередники, США і Євросоюз — спостерігачі). Тим самим представники ПМР були визнані рівноправними суб’єктами переговірного процесу. Це стало безумовним успіхом російської дипломатії, яка представила світовому співтовариству придністровський конфлікт внутрішньомолдовським, а не збройним зіткненням між Молдовою й Росією. За ці роки Росія фактично створила на території Придністровської Молдавської Республіки (ПМР) повністю підконтрольний їй анклав. Станом на травень 2015 року там знаходиться один батальйон миротворчих сил, два мотострілкові батальйони Об’єднаної групи військ Росії (ОГВР), вертолітний загін і кілька підрозділів забезпечення загальною кількістю близько 1,5 тис. військовослужбовців. Актуальність збереження, а можливо, і розширення російського військового контингенту на території ПМР багаторазово збільшилася після рішення керівництва сусідньої з Молдовою Румунії розмістити в себе на території окремі елементи американської системи протиракетної оборони (ПРО), зона перехоплення якої доходить до окупованого Криму, Севастополя й російського Кавказу.
Тим часом, Євросоюз погодився на асоційоване членство в ньому Молдови, незважаючи на активний опір керівництва Росії і її маріонеток із ПМР. Після цього питання врегулювання Придністровського конфлікту в РМ нібито відійшли на другий план. І тільки усвідомивши катастрофічні наслідки для себе реалізації Кремлем проекту «Новоросія», керівники Молдови знову активно заговорили про загрозу національній безпеці з боку Москви й про необхідність виведення російських військ з території ПМР. Тим більше, що перспектива використання контрольованої Тирасполем території як плацдарму для ведення «гібридної війни» проти України була очевидною. Про це із трибуни ювілейної сесії Генеральної Асамблеї ООН у жовтні 2015 року заявив прем’єр-міністр РМ Валерій Стрілець, висловивши підтримку суверенітету й територіальній цілісності України. У грудні 2015 року Президент РМ Микола Тімофті, пославшись на нейтральний статус країни, у більш твердій формі зажадав від керівництва РФ виконання зобов’язань, узятих Росією ще в 1999 році на саміті ОБСЄ в Стамбулі: «Я повторюю позицію Молдови про необхідність завершити виведення російських військових і складів з боєприпасами з території нашої країни. Крім того, ми виступаємо за трансформацію миротворчої операції в зоні безпеки на цивільну з міжнародним мандатом».
Росія тим часом намагається не брати до уваги вимоги Молдови. Чим сильніший крен Кишинева убік Євросоюзу, тим серйозніше Москва демонструє підтримку Тирасполя. У питаннях урегулювання придністровського конфлікту вона зберігає позицію, викладену у відкинутому ще в 2003 році «меморандумі Козака». Згідно з ним, Молдова мала стати «асиметричною федерацією» з особливим статусом ПМР і Гагаузії. Росія при цьому зберігала право на розміщення своїх військ на території Придністров’я строком на 20 років як гаранта врегулювання конфлікту. Якби «меморандум Козака» був прийнятий, представлені в парламенті РМ депутати від ПМР успішно б виконували доручення Кремля по блокуванню всіх проєвропейських законопроектів Молдови. Немає жодних сумнівів, що в Кремлі не тільки сподіваються на успіх, але й усіляко підтримують виступи опозиції в Молдові, розраховуючи, що зміна політичного керівництва Молдови дозволить Росії нав’язати їй повторний розгляд основних положень «меморандуму Козака», головною метою якого є збереження військової присутності в ПМР.
Однак досягнення своїх стратегічних інтересів у Молдові Росія пов’язує не тільки з «виконанням миротворчих функцій у ПМР». Вона намагається залишати у фарватері своєї зовнішньої політики й сам Кишинів, для чого використовує весь доступний арсенал економічних, військово-політичних, дипломатичних, гуманітарних та інших заходів впливу. У Росії давно з явним роздратуванням сприймають те, що Молдова як член ГУАМ, поряд із Грузією й Україною, вважається одним із найбільш успішних проектів США і Євросоюзу на пострадянському просторі. Намагаючись «утихомирити» РМ, Росія неодноразово вдавалася до застосування економічних санкцій, вводила карантинні обмеження на молдавський продуктовий імпорт, провокувала винні скандали 2006 і 2013 років. Особливо активно це стало проявлятися після ратифікації в липні 2014 року парламентом Молдови Угоди про Асоціацію з Євросоюзом. РФ відразу ж пригрозила РМ виключенням із зони вільної торгівлі СНД, а також уведенням мита на деякі види молдавської продукції (вино, м’ясо, зерно, цукор, фрукти й городина). Далі був заборонений ввіз у Росію молдавських яблук, груш, айви, абрикосів, вишні й черешні «у зв’язку з можливим занесенням шкідника — метелика плодожерки східної». Також під заборону потрапили персики, нектарини, сливи й терн. Трохи пізніше Росія оголосила про припинення ввозу на територію РФ молдавської консервованої плодоовочевої продукції «через порушення вимог законодавства в області захисту прав споживачів». У результаті введених заборон поставки в РФ із Молдови в 2015 році скоротилися удвічі, а збільшення експорту в країни Євросоюзу втрат не компенсувало. Услід за ратифікацією парламентом РМ Угоди про Асоціацію з Євросоюзом, під приводом жорсткості міграційного законодавства, Росія ввела обмеження на працевлаштування громадян Молдови в себе в країні. Їхня кількість, за різними підрахунками, становила від 700 тисяч до 1 мільйона осіб. Близько 200 тисяч працьовитих і врівноважених молдаван були депортовані з безстроковим закриттям в’їзду в Росію на підставі лише претензій до правильності оформлення документів на працевлаштування. Цей захід також суттєво відбився на економіці Молдови, чверть бюджету якої становили грошові перекази із Росії молдавських «гастарбайтерів» своїм родинам. Природно, підтримка євроінтеграторів від цього не збільшилася, а оскільки працюючі в Росії молдавани — це електорат комуністів, соціалістів і проросійських партій, кількість прихильників негайного вступу Молдови в Митний Союз значно зросла.
За даними останньому перепису населення, у 2002 році в Республіці Молдова проживало близько 3,5 мільйони осіб (не враховуючи жителів ПМР). Понад 200 тисяч із них назвали себе росіянами. Очевидно, на цій підставі Патріарх Російської православної церкви (РПЦ) Кирило назвав Молдову частиною «Руського миру». Це означає, що Православній церкві Молдови, яка є самокерованою частиною РПЦ і поєднує понад 70% населення країни, у Кремлі відведена важлива роль у реалізації концепції «Руського миру», яку Путін наказав вважати наріжним каменем усієї зовнішньої політики РФ. У Кремлі розраховують, що втілювати ідеї «Руського миру» будуть, у першу чергу, громадяни Молдови, які ідентифікують себе росіянами. Заради цього Посольство РФ у РМ надає всіляку підтримку громадським організаціям, які входять у «Конгрес Російських громад Республіки Молдова» і його відділень, що функціонують практично у всіх регіонах країни. Найбільш активні вони в Кишиневі, де діє «Центр по захисту демократії й прав людини», «Ліга російської молоді», «Будинок російської музики», «Молодіжний інтелектуальний клуб», організація «Розвиток. Упевненість. Успіх» і в Тирасполі («Російський інтелектуальний центр», «Інформаційний центр «Східний Авангарди», «Російська громада «Руський мир»).
Якщо цивільну платформу «Гідність і правда» («DA») можна умовно зарахувати до проєвропейських політичних сил, то дві інші партії, які очолили протестний рух у Молдові – Партія соціалістів і «Наша партія», — користуються реноме проросійських, які діють за прямою вказівкою Кремля. Із найбільш радикальними закликами до мітингувальників виступають лідери «Нашої партії» («Partidul Nostru») — лівоцентристської опозиційної сили, яка має досвід політичної боротьби й свої традиції. Вона була створена ще в травні 1994 року, у різний час звалася Селянська Християнсько-демократична партія Молдови, Народна республіканська партія. Із квітня 2014 року її очолює 38-річний харизматичний Ренато Усатий. Закінчивши інститут іноземних мов Бельцького університету, він спочатку нічим не відрізнявся від своїх однолітків, працюючи до виїзду в 2005 році в Росію на досить скромній посаді провідного інженера комбінату харчування Молдавської залізниці. Опинившись у Росії, Ренато Усатий раптово очолив багатопрофільну компанію в Нижньому Новгороді й зайнявся захистом прав молдавських «гастарбайтерів». Це дозволило йому напрацювати зв’язки серед співробітників Федеральної міграційної служби (ФМС) РФ і, очевидно, в інших російських правоохоронних органах. У 2015 році він повернувся в Молдову, із приголомшуючим успіхом виграв вибори примара (мера) міста Бєльці, увірвавшись у політичну еліту Молдови. Ренато Усатий регулярно їздить до Москви, має доступ до службової бази даних ФМС РФ «Мігрант 1» на осіб, яким у силу різних причин заборонений в’їзд до Росії, у потрібний момент викладає в Інтернет аудіозаписи телефонних переговорів, у тому числі архівованих, між провідними політиками й великими державними чиновниками Молдови. До речі першим, хто надав гласності сенсаційну інформацію про причетність лідерів «Альянсу за європейську інтеграцію» до розкрадання мільярда євро також був Ренато Усатий. В інтерв’ю одному з російських інформагентств у травні 2015 року він заявив, що Угода про Асоціацію з ЄС «знищує молдавську економіку», додавши, що її потрібно розірвати ще й тому, що цей документ «спрямований проти суверенітету молдавської держави».
Події в Молдові розвиваються стрімко. Позавчора, 24 січня 2016 року багатотисячний мітинг об’єднаної опозиції прийняв резолюцію, у якій було оголошено про створення «Ради національного порятунку» з вимогою не пізніше квітня 2016 року провести дострокові парламентські вибори «під моніторингом ООН і міжнародних інститутів». Крім того, резолюція містить вимоги відставки керівників Центральної виборчої комісії, Координаційної ради з телебачення й радіо, Громадської компанії «Телерадіо-Молдова», Генеральної прокуратури, Національного центру по боротьбі з корупцією, Служби інформації й безпеки, Міністерства внутрішніх справ, Національного банку, Вищої судової палати. Строк висунутого ультиматуму минає в четвер 28 січня 2016 року. Президент і уряд усвідомлюють, що дострокові парламентські вибори в Молдові призведуть до поразки «Альянсу за європейську інтеграцію» і до перемоги проросійських сил із усіма можливими наслідками. Тому, при зовнішньополітичній підтримці США, Румунії й інших країн Євросоюзу, чинна влада категорично відкидає вимоги мітингувальників, спираючись, щоправда, насамперед на сили правопорядку. У Кишиневі навіть готувалися провести альтернативний мітинг, однак в останній момент відмовилися, побоюючись зіткнень між учасниками. Відповідальним політикам поки вдається стримувати «гарячі голови», розуміючи головне — у протистоянні з мітингувальниками треба шукати компроміс, який виключає невиправдане застосування насильства. А якщо ні, то кровопролиттям може скористатися Кремль, щоб відрядити в Молдову «увічливих зелених чоловічків» для «захисту російськомовного населення» від кишинівської «хунти».
Після анексії Криму й військової агресії Росії на Донбасі від Путіна можна чекати чого завгодно, тим більше, що інших приводів відволікти російське суспільство від насущних проблем найближчим часом може й не з’явитися. Вважається, що інтереси молдаван у Росії захищає створений у Москві в 2009 році «Конгрес молдавських діаспор» (КМД), очолюваний юристом і бізнесменом Олександром Калініним, який проживає з 2004 року в Москві. За його словами, у контексті подій, які відбуваються в Кишиневі громадяни Молдови, які перебувають у Росії, нібито масово звертаються в КМД з проханням організувати виїзд у Молдову для участі в акціях протесту й підтримки мітингувальників. А.Калінін обіцяє, що якщо таке рішення буде прийняте, то час і маршрути будуть скоординовані. Щоправда, він не став уточнювати, ким, коли, на яких умовах і в яких кабінетах будуть прийматися такі рішення. Промовчав він також про їхнє екіпірування…
Борис Днєпров, аналітик
