Потрібно віддати належне польським політикам, які послідовно рятують суспільство від фантомів комуністичної епохи, які відроджують пам’ять про борців за незалежність, які шанують жертв Другої світової війни. Щорічно 27 січня в Польщі відзначається День пам’яті жертв Холокосту, 13 квітня — Всесвітній день пам’яті жертв Катині, 8 травня – День звільнення від фашизму, 28 червня – Національний день пам’яті про учасників антикомуністичних протестів у Познані в 1956 році, 1 серпня – Національний день пам’яті Варшавського повстання, 27 вересня – День Польської підпільної держави. Свято Війська Польського в Польщі тепер відзначається 15 серпня на згадку про переможну Варшавську битву, яка відбулася в серпні 1920 року між польськими військами на чолі з маршалом Юзефом Пілсудським і Червоною Армією й увійшла в історію з назвою «Чудо на Віслі». У 2011 році в Польщі заснований «Національний день пам’яті «Прокляті солдати» на честь учасників збройного антикомуністичного підпілля 1950-х років.
І ось, нарешті, проігнорувавши звернення Президента Петра Порошенка, депутатів Верховної Ради України, зусилля вітчизняної дипломатії й заклики авторитетних українських громадських діячів, 22 липня 2016 року Сейм Республіки Польща за пропозицією правлячої партії «Право і справедливість» (ПіС) прийняв резолюцію «Про встановлення 11 липня Днем пам’яті поляків, жертв геноциду, вчиненого ОУН-УПА». У ній польські парламентарії одностайно (432 із 460) назвали трагічні події україно-польського конфлікту 1943-1945 років «геноцидом», звинувативши в його організації «цивільні структури Організації українських націоналістів, збройні формування Української повстанської армії, дивізію SS Галичина, а також інші українські формування, які співробітничали з німцями».
Варто одразу уточнити. У цьому рішенні немає нічого несподіваного й спільного з емоційними оцінками деяких українських політиків, які заявили про «підлий удар у спину», догідливу позицію Сейму стосовно Кремля, «зрадництво інтересів України» і тому подібне. На відміну від Радянської України, де ці теми замовчувалися, у Польській народній республіці (ПНР) ще за соціалістичного режиму більшість дітей з молоком матері всмоктували поважне ставлення до жертв Катині й інших масових убивств співвітчизників. Інформацію про «звірства бандерівців» вони удосталь одержували від родичів жертв україно-польського конфлікту періоду Другої світової війни, а також зі шкільних підручників історії, із екранів телевізорів і кінотеатрів. Більше того, перебуваючи при владі вже в незалежній державі, польські ліві продовжували залякувати суспільство «відродженням войовничого українського націоналізму», нагадуючи про «забутий геноцид поляків». Не кажучи вже про представників правих політичних партій, які завжди активно експлуатували ці «страшилки». До речі, обіцянка розглянути в Сеймі питання про «геноцид ОУН-УПА» була одним із пунктів передвиборчої програми ПіС.
Втім, уперше на офіційному рівні формулювання «етнічна чистка з ознаками геноциду» з’явилася в резолюції «Про трагічну долю поляків на східних кресах», прийнятій Сеймом Польщі ще в липні 2009 і повтореній у 2013 році в рішенні польського парламенту до 70-ої річниці «Волинської трагедії». Тож, прийнявши в односторонньому порядку дискусійну за змістом й антиукраїнську за спрямованістю резолюцію, польський Сейм свідомо пішов на завдання шкоди багаторічним здобуткам попередніх президентів, парламентів, урядів України й Польщі, спрямованих на зближення двох народів на основі старої християнської формули «Прощаємо й просимо прощення».
Історія питання
У взаєминах європейських країн складно знайти більш характерний приклад непримиренних суперечок про спільне багатовікове минуле, як між українцями й поляками. Уже пройшли складний шлях «взаєморозуміння й примирення» німці й французи, німці й чехи, німці й поляки, німці і євреї. А гарячі дискусії навколо особистості Богдана Хмельницького, значення Брестської унії, наслідків очолюваної Гонтою й Желєзняком «Коліївщини», взаємин Польщі й України в 1917-1921 роках і доль українців у складі Другої Речі Посполитої (1918-1939) тривають. Найбільш запеклої форми суперечки між українцями й поляками на професійному й побутовому рівні набувають тоді, коли мова заходить про оцінки трагічного протистояння двох слов’янських народів у період Другої світової війни на території окупованої нацистами Західної України. Відомий канадський історик українського походження Орест Субтельний, який днями пішов у вічність, називав їх «мішаними україно-польськими землями». У сучасній же Польщі навіть на офіційному рівні їх продовжують вважати «східними кресами (східними окраїнами) Другої Речі Посполитої».
Апогеєм ненависті між українцями й поляками став 1943 рік, один із страшних епізодів якого увійшов в історію з назвою «Волинська трагедія» (у польській історіографії – «Волинська різанина»). Саме тоді боротьба «Української Повстанської Армії» (УПА) з польською «Армією Крайовою» (АК), діями якої з Англії управляв емігрантський уряд, набула форми відкритої бойні. Метою УПА було бажання попередити можливі претензії поляків на ці землі після вигнання нацистів. АК, у свою чергу, не менш рішуче прагнула зберегти контроль над землями, які раніше входили до складу Польщі й значна частина яких була анексована Радянським Союзом у 1939 році за секретним протоколом до «пакту Молотова-Ріббентропа».
Сучасні українські й польські історики, посилаючись на доступні архівні документи, звинувачують обидві сторони конфлікту в співробітництві з нацистами, що відповідає дійсності, оскільки ворожість між українцями й поляками була на руку й штучно підігрівалася окупантами.
«Нам потрібно домагатися, щоб поляк при зустрічі з українцем хотів би його вбити, щоб українець, побачивши поляка, теж палко бажав його вбити», — інструктував своїх підлеглих рейхскомісар України Еріх Кох. Заручниками ситуації виявилися мирні жителі «східних кресів». Питання, хто першим і проти кого застосував терор і репресії, залишається до кінця нез’ясованим, тому термін «акція у відповідь» використовується обома сторонами у своєму розумінні.
Існує кілька версій. Частково підтверджене документами лише те, що в липні 1943 року в зверненнях Організації українських націоналістів-бандерівців (ОУН-б) до жителів польських сіл і хуторів була поставлена вимога: «За 48 годин забратися за Буг або Сян – інакше смерть!». Однак кероване з Лондона командування АК закликало ігнорувати ці погрози: «Сидіти на місці, інакше Польща втратить Волинь».
11 липня 1943 року ОУН-б організувала скоординовані напади на 167 польських поселень. Точна кількість жертв «Волинської трагедії» невідома. Згідно з підрахунками польських істориків, за півроку було вбито близько 100 тисяч поляків, чехів, євреїв, а також українців, які насмілилися захищати їхні селища від УПА. Згідно з польською статистикою, втрати українців від бійців АК нібито склали близько 10-12 тисяч осіб.
Українські ж дослідники, приступивши до вивчення засекречених у СРСР документів про «Волинську трагедію» лише після набуття Україною незалежності, вважають, що число жертв із польської сторони завищене, а кількість загиблих українців явно зменшена. Вони не вважають також виправданим виривати «Волинську трагедію» із загального контексту україно-польського конфлікту початку й середини 40-х років минулого сторіччя. Ухвалюючи рішення з приводу кваліфікації дій однієї зі сторін конфлікту терміном «геноцид», необхідно було, із їхньої точки зору, враховувати багатотисячні жертви серед українців, які загинули в 1942-1944 роках на окупованих нацистами територіях сучасної Польщі.
На їхню думку, неправильно також, виключати із загальної кількості жертв українців, які постраждали від «насильницької полонізації українських територій комуністичним режимом Польщі» під час проведення військово-адміністративної акції «Вісла» 1947 року, яка стала продовженням широкомасштабної репресивної акції переселення українців в 1944-1946 роках з території Лемківщини, Надсяння, Підляшшя, Холмщини. Тоді з південно-східних регіонів Польщі в північні й західні території були виселені понад 150 тисяч українців, лемків і інших представників непольського населення. Факти насильства під час депортації, проведеної під гаслом «Українців за Сян», були настільки масовими й очевидними, що 3 серпня 1990 року Сейм Польщі змушений був засудити операцію «Вісла». Однак надалі польські депутати «не почули» заклики українських політиків визнати її актом «етноциду», здійсненим комуністичним режимом Польщі.
Що можна чекати від Польщі в найближчій перспективі?
Створюючи атмосферу недовіри, образ і взаємних претензій, Сейм нашкодив, насамперед, розвитку двосторонніх україно-польських відносин.
Так, депутат Сейму, лідер партії євроскептиків «Народний рух» Роберт Вінницький, який давно й завзято виступав за застосування до «Волинської трагедії» терміну «геноцид», ще в січні 2016 року подав публічний запит керівництву партії ПіС із приводу кредиту в 4 млрд злотих (1 млрд євро), який Польща пообіцяла виділити Україні. У ньому він поставив ряд «незручних», із його точки зору, питань про умови повернення грошей, врахування в цьому зв’язку становища польської меншості й католицького населення в цілому, платоспроможності України. Немає сумнівів, що на тлі зростаючої популярності «Народного руху» й інших польських праворадикальных партій, які вважають позицію правлячої партії ПіС стосовно України занадто ліберальною, а прийняту резолюцію Сейму надмірно стриманою, такого роду спекуляції одержать надалі широке поширення.
Тим часом, прийнявши настільки незбалансоване рішення, польський парламент «відкрив ящик Пандори» у себе в країні, створивши комфортні умови для поширення ксенофобії по відношенню не тільки до українців, але й до представників інших національностей. Про небезпеку цього процесу вже нагадували традиційно чутливі до подій у Південноафриканській республіці (ПАР) британські «ВВС», «The Guardian», «The Sunday Times». Вони з тривогою повідомили про ініціативи вже згаданого депутата Сейму Роберта Вінницького звільнити польського емігранта, «стовідсоткового антикомуніста» Януша Валюса, який відбуває довічне ув’язнення у ПАР.
Як прихильник расистської ідеології той входив в ультраправий «Рух опору африканерам» і виступав проти прогресивних змін, які почалися в країні в 1990 році. Побоюючись наслідків зростаючої популярності комуністів, Януш Валюс 10 травня 1990 року холоднокровно застрелив темношкірого лідера Південноафриканської комуністичної партії Кріса Хані. Теракт сколихнув країну, із різким осудом цього злочину виступив Нельсон Мандела. Під тиском громадської думки Януш Валюс був визнаний винним, засуджений до смертної кари, однак у зв’язку з її скасуванням вирок був змінений на довічне ув’язнення. Для більшості чорних у ПАР він є «білим терористом», який вбив їхнього лідера, а частиною білих сприймається як герой, який намагався врятувати країну від «червоної чуми». У 1997 році справа Януша Валюса переглядалася, однак вирок не був скасований, що не зашкодило виходу в 2013 році в Польщі книги з назвою «Убити Хані. Історія Януша Валюса».
Такого роду заклики депутата Сейму в умовах переживаної Європою міграційної кризи ніяк не можна назвати проявами «європейськості». Аж ніяк не випадково, перебуваючи в Польщі з п’ятиденним візитом (27-31 липня 2016 року), Папа Римський Франциск неодноразово закликав «усі країни приймати біженців, які залишають свої будинки через війну», підкреслюючи, що «такий підхід відповідає духу християнства». Його слова пролунали своєрідним докором на адресу нинішнього керівництва Польщі, яке відмовляється дотримуватися правил Євросоюзу по прийому мігрантів. Зокрема, 1 квітня 2016 року польський Сейм прийняв постанову, у якій висловив протест проти спроб ЄС установити постійні механізми по розподілу біженців і мігрантів. До речі, через десять днів після цього рішення польські націоналісти з відверто антисемітського «Національно-радикального табору» організували в центрі Варшави марш проти мігрантів під красномовними гаслами «Поляки проти мігрантів» і «Геть із Євросоюзу».
Судячи з деяких ознак, польські праві радикали будуть-таки домагатися міжнародної підтримки рішення Сейму, а також, за очевидної неспроможності самої спроби, намагатися ініціювати залучення України до карної, матеріальної, політичної й моральної відповідальності. На це вказує їхнє явне невдоволення тим, що акт про визнання «Волинської трагедії» геноцидом був прийнятий у вигляді резолюції, а не закону, що спрощувало б їм процедуру звернення в міжнародні судові інстанції. Для початку, майданчиком донесення європейцям інформації про причини прийнятого Сеймом рішення, мабуть, будуть обрані трибуна й кулуари Парламентської Асамблеї Ради Європи, Європейського парламенту й Парламентської Асамблеї НАТО. У будь-якому випадку, про необхідність винесення питання «про пануючий в Україні культ ОУН-УПА» на загальноєвропейський рівень задовго до резолюції заявляв депутат Сейму від «Народного руху» Сильвестр Хрущ. Крім того, досить обґрунтованим слід вважати прогноз про ймовірну координацію дій польських правих із «Народного руху» і «Національно-радикального табору» зі своїми однодумцями в Угорщині й Румунії, які періодично висловлюють територіальні претензії до України. Саме про таку взаємодію йшлося в прийнятому в Санкт-Петербурзі (березень 2015 рік) «Меморандумі про об’єднання націоналістів Європи».
Розсудлива частина польської еліти прекрасно усвідомлює загрозу глухого кута, куди можуть завести політичний популізм і маніпуляції історичними фактами. Однак, зважаючи на все, нинішня польська влада вичікує й поки не готова шукати кроки до примирення з українцями, що загрожує втратою дружнього Польщі сусіда.
Як вчиняти Україні?
Президент України Петро Порошенко висловив жаль і висловив побоювання, що рішення польського Сейму може бути використане для політичних спекуляцій. Міністр закордонних справ України Павло Клімкін, підтримавши Главу держави, акцентував увагу на тому, що польська сторона діяла односторонньо, проігнорувавши пропозиції українських громадських діячів дати можливість історикам вивчити всі аспекти «Волинської трагедії». Посол України в Польщі Андрій Дещиця відзначив, що польські депутати, визнаючи «Волинську трагедію» геноцидом, обрали політичну, а не історичну оцінку подій 1943-1945 років і висловив припущення, що в найближчому майбутньому на Україну й Польщу очікує період взаємних обвинувачень.
На знак протесту проти прийнятого польським Сеймом рішення авторитетний на Заході екс-міністр закордонних справ України Борис Тарасюк склав із себе повноваження керівника групи міжпарламентських зв’язків Верховної Ради України із Сеймом Польщі, супроводивши свою відставку голосною заявою: «Воюючи з минулим, польські націоналісти, головним чином правляча партія «Право й справедливість», заклали вибухівку під відносини між Україною й Польщею. За спекуляціями на почуттях поляків, родичі яких загинули на так званих «східних кресах Польщі», які є сьогодні українською територією, ховаються приховані територіальні претензії політиків, викривлення української історії й приниження українців, які загинули під час цієї різанини».
Всеукраїнське об’єднання «Свобода» назвало прийняту Сеймом резолюцію «ворожим кроком стосовно України», пов’язавши її із «спланованою в Кремлі кампанією по дискредитації України на міжнародній арені, у якій задіяні недальновидні польські політики або агенти впливу Москви». У заяві прес-служби ВО «Свобода» пролунали також попередження польській стороні «не мовчати й адекватно реагувати на провокаційні дії польського політикуму, який зазіхає на українську гідність і принижує наших Героїв».
Дещо інакше висловився з приводу рішення польського Сейму лідер громадського руху «Український вибір – Право народу» Віктор Медведчук, назвавши його «реакцією польських радикалів на офіційну героїзацію в Україні воїнів ОУН-УПА». У цьому зв’язку чомусь згадалося 5 липня 2013 року, коли напередодні 70-річчя «Волинської трагедії», намагаючись задобрити Кремль, 148 народних депутатів України (118 регіоналів, 23 комуністи й кілька позафракційних) звернулися до Сейму Республіки Польща з проханням визнати її «геноцидом польського народу». Втім, складно заперечувати прогноз Віктора Медведчука, який упевнений у тому, що «радикальна позиція, закладена в законі про декомунізацію, законі про люстрацію, я думаю, нанесла таку шкоду Україні, який наступні покоління будуть обчислювати й у цифрах, і в наслідках різного характеру».
В українському суспільстві рішення Сейму викликало переважно негативну реакцію. Судячи з опитувань громадської думки авторитетних телеканалів і радіостанцій, а також соціальних мереж, серед наших співвітчизників домінує думка, що резолюція Сейму є надмірно політизованою, не відповідає історичній правді й несправедлива до загиблих у цьому конфлікті українців. Багато у ній побачили бажання польської сторони говорити з ослабленою російською агресією Україною з позиції сили, намагаючись добитися капітуляції перед Польщею, яка раніше користувалася заслуженою репутацією «адвоката України в Євросоюзі».
Що ж можна порадити нашій владі в цій ситуації?
1. Посилаючись на архівні документи, оприлюднити інформацію про те, скільки, де, від рук яких підрозділів АК чи інших польських воєнізованих формувань загинуло українців у цей період на «змішаних україно-польських землях».
2. Опублікувати вже досліджені розпорядчі документи, на підставі яких керівниками АК і УПА приймалися рішення про проведення масових репресій українського й польського населення.
3. Прийняти додаткові рішення про розсекречення й оприлюднення архівних документів, які найбільш повно й об’єктивно відбивають трагічні сторінки вітчизняної історії, створивши, таким чином, паритетні умови для роботи українських дослідників по «очищенню правдою».
4. Із залученням авторитетних юристів, істориків і міжнародних експертів дати політико-правовий висновок із приводу неспроможності рішення польського Сейму про визнання «Волинської трагедії» геноцидом.
5. Оскільки свою оцінку подіям на Волині дав Сейм Республіки Польща, Верховній Раді України доцільно також прийняти аналогічну заяву, у якій пояснити, насамперед своїм співвітчизникам, чому немає підстав уважати «Волинську трагедію» геноцидом.
6. Запропонувати польському Сейму після ретельного вивчення експертами обох країн усіх обставин україно-польського конфлікту 40-х років ХХ сторіччя, розширивши його часові й географічні рамки, повернутися до ідеї прийняття з цього питання спільної заяви парламентів України й Польщі.
7. Використовуючи досвід налагодження німецько-французького, німецько-єврейського, німецько-польського діалогу, створити додаткові умови для розвитку контактів між ієрархами діючих в Україні й Польщі християнських церков. Одним із першочергових кроків у цьому напрямку могла б стати спільна робота по увічненню пам’яті українців у Лемківщині, Надсянні, Підляшші, Холмщині й поляків на Волині, не давши шансів радикалам після резолюції Сейму перетворити місця поклоніння могилам предків на арену політичних суперечок і фізичних зіткнень.
8. Сприяти подальшому розвитку україно-польських контактів по лінії неурядових організацій, активізації наукового, молодіжного, культурного, спортивного обміну.
Століттями поляки й українці жили поруч або ж разом у складі різних державних об’єднань – Галицько-Волинського князівства, Великого Литовсько-Російського князівства, Речі Посполитої, Російської й Габсбурзької імперій, Другої Речі Посполитої. Однак закони історії об’єктивні й невблаганні. Внаслідок розпаду Російської імперії на її руїнах у 1918 році утворилася Польська Республіка. Тільки через сімдесят років, у серпні 1991 року, у результаті катастрофи вже комуністичної імперії, яка носила назву Радянський Союз, на карті Європи з’явилася Україна. Як свідчить історичний досвід, головним супротивником реальної незалежності цих двох держав була імперська Росія, під якою б вивіскою вона не існувала. Доказ тому – розкуркулювання, Голодомор, масові політичні репресії в Україні, розділ Польщі Сталіним і Гітлером у 1939 році, депортація польського населення в Сибір, Катинь, і, нарешті, анексія українського Криму й російська військова агресія на Донбасі.
Існує легенда, що у квітні 1935, за місяць до своєї смерті, творець Польської Республіки маршал Юзеф Пілсудський сказав своєму ад’ютантові: «Я програв своє життя. Мені не вдалося створити вільну від росіян Україну». То чому ж ці слова забули сучасні польські політики?
Борис Дніпров, аналітик
