Отже, те, у що не вірила більшість, і з часткою побоювання передбачила меншість аналітиків, все-таки трапилося. 08.11.2016 року черговим, 45-м, президентом США став не політик, а мільярдер Дональд Трамп.
Тільки перемігши на виборах, Трамп уже оновив деякі виборні показники. Зокрема, у свої 70 років він став найстаршим уперше обраним президентом. Колишній рекорд належав Рональду Рейгану, який досяг аналогічного успіху в 69 років. Він став другим в історії США кандидатом на вищий пост і першим президентом, який прийшов у Білий дім прямо з бізнесу, минаючи попередню політичну кар’єру. Першим кандидатом в 1940 році був бізнесмен Уенделл Льюїс Уїлкі, який програв виборчі перегони тодішньому чинному президентові Франкліну Делано Рузвельту, який балотувався на вищий пост втретє. Крім цього, через особливості системи непрямих виборів, Трамп став п’ятим за всю історію виборів президентом країни, який набрав менше голосів виборців, ніж кандидат, який програв.
Джерела
Деякі автори, як українські, так і закордонні, називають те, що трапилося, не інакше, як неймовірним, прикриваючи, таким чином, у тому числі й свої помилки й недоліки в прогнозуванні. Однак нічого неймовірного не сталося, якщо виходити з результатів аналізу тих процесів, які превалювали у внутрішній і зовнішній політиці Сполучених Штатів Америки останні два десятиліття.
Як ми раніше й припускали, нинішня виборча кампанія в США, крім іншого, продемонструвала, що в американській політичній системі останнім часом активізувався цілий ряд факторів, здатних впливати на ситуацію усередині країни (і не тільки) у недалекому майбутньому. І результати виборів стали своєрідною їх візуалізацією. В узагальненому вигляді те, що ми спостерігаємо в Сполучених Штатах, можна назвати колективним пошуком нової національної ідентичності. Залишившись єдиною наддержавою після розпаду двополюсного світу, США не робили жодних серйозних спроб, щоб уточнити порядок денний для сучасної Америки. Світ стрімко змінювався, але Сполучені Штати продовжували розвиватися в рамках устояної дуальної парадигми: бути пасивним «дороговказним маяком для іншої частини людства» чи активно «боротися за їх утвердження у всесвітньому масштабі» (згідно з Г. Киссінджером). На практиці це мало вигляд варіації на тему більш-менш широкого ізоляціонізму.
І якщо така агенда, в основному, влаштовувала політичний істеблішмент, то суспільство, відчувши своєрідний дискомфорт і підкоряючись колективному несвідомому, поступово почало самостійно вибудовувати власне бачення свого майбутнього. «Золоті дев’яності» завершилися із закінченням 20-го століття. Вереснева, 2001 року, трагедія, фактично перша на території Америки з часів громадянської війни, стала своєрідним прологом до оголошеної Дж. Бушем-молодшим війни з міжнародним тероризмом, яка, у свою чергу, не тільки не принесла позитивних результатів, а, навпаки, тільки підсилила міжцивілізаційні протиріччя, перетворивши мусульман на недружню для Заходу категорію населення.
Але особливо негативний вплив на становище демократів уже на результаті їхнього правління мали події, пов’язані з «уставанням Росії з колін». У першу чергу, не найшлося зрозумілих відповідей на агресивну поведінку Росії відносно України. Зайнята адміністрацією Б.Обами досить двозначна позиція, з одного боку, – осуду й санкцій, а, з іншого, – фактичного введення своєрідного ембарго на військову допомогу державі, яка стала жертвою агресії з боку іншої країни, була, звичайно, серйознішою, ніж замовчування грузинських подій 2008 року, але все-таки недостатня. Ситуація загострювалася ще й тим, що демократична адміністрація особливо не поспішала сказати своє вагоме слово в рамках т.зв. Нормандського формату, усіляко перекладаючи відповідальність на «тендітні» плечі Європи. А спроби «продавити» «мінські домовленості», скоріше, нагадували горезвісну «човникову» дипломатію, метою якої, було, насамперед, не дуже скривдити Росію. Тому «миротворчі зусилля» Держдепу поступово почали розглядатися Кремлем як свідчення американської слабкості, а в інтерпретації російських ЗМІ й коментарях політиків мали вигляд програшу Білого дому Кремлю. Що також було не на користь США. А якщо до цього додати коментарі проплачених Москвою різних політичних експертів, коментаторів і журналістів, то картина вимальовується й зовсім сумна.
Іншими словами, спроби американців вирішувати нові проблеми старими методами виявилися невдалими. Те, що безперебійно спрацьовувало в сприятливі для Сполучених Штатів спокійні роки, перестало ефективно функціонувати в нинішніх умовах динамічної мінливої обстановки, коли на авансцену світової політики почали повертатися забуті й, здалося б, назавжди усунуті з політичного обороту поняття, а головне, дії часів силового протистояння. Відповідей на які, у знову складній парадигмі міжнародних відносин, просто не виявилося.
Усі ці недогляди й помилки накладалися на непросту внутрішньополітичну ситуацію. Масові виступи й міжрасові зіткнення, які супроводжували два строки правління демократів, показали, що горезвісний американський «плавильний казан» останнім часом почав давати серйозні збої. Уміння успішно перетворювати на стовідсоткових американців прибулих до США представників будь-яких націй і національностей, поступово з ефективного соціального механізму почало перетворюватися на проблему, яка, у свою чергу, запустила процес виникнення й множення ризиків для національної безпеки країни.
Запит американського суспільства
Так поступово в країні склалася ситуація, яку у своїй колонці «Я вперше боюся за США» американський журналіст, тричі лауреат Пулітцерівської премії Томас Фрідман охарактеризував так: «зараз Америка перетворюється на країну, де меншості стають більшістю. І це викликало страх у багатьох білих представників середнього класу, особливо у тих, які живуть поза великими містами». Така обстановка стала більш ніж живильним середовищем для суперників демократів – республіканців, які не втрачали моменту покритикувати демократичні дії, чи то соціальні ініціативи чи пропозиції по розвитку міжнародного економічного співробітництва.
Під впливом цих об’єктивних і суб’єктивних факторів у суспільстві поступово почала наростати невпевненість не стільки у своєму фінансовому й економічному становищі, скільки в загальному комфорті й захищеності свого життєвого простору. Як підкреслюють деякі автори, багато американців почали відчувати себе «бездомними». Ця непевність не могла не позначитися на ставленні середнього жителя-виборця Америки до політики взагалі й політиків, зокрема. У результаті з’явилася втома й від того, і від іншого, незалежно, чи демократичне воно, чи республіканське. Таким чином, поступово з’явився суспільний запит на щось нове, що виходить за рамки повсякденного й дозволяє повернутися в те комфортне середовище, із якого суспільство було силоміць «вийняте».
Оскільки цей запит, як було підкреслено вище, належав до колективного несвідомого, то він і не міг бути зафіксований численними службами, які проводили соціологічні вимірювання стану американського суспільства. У результаті склалося неправильне уявлення, що американський виборець зробив всупереч своїм принципам. Насправді ж, він протягом уже досить тривалого часу латентно шукав модель зміни. І однією з таких динамічних моделей і стала зміна лідера в результаті виборів. Притому не просто нового лідера, а навіть із неполітичного середовища. Як підкреслив уже згадуваний вище Томас Фрідман: «Турбує вже сам факт: більшість американців так хотіли різких змін, що їх не турбувало, хто буде просувати ці зміни, яким прикладом він буде для наших дітей, чи може він втілити свій план і, взагалі, чи є в нього цей план».
Відповідь американського політикуму
Республіканці чуйно вловили настрої виборців і, що головне, вчасно відреагували на них у своїй липневій програмі (платформі) під спільним гаслом «Ми віримо в Америку». У ньому вони спробували з неоконсервативних позицій максимально повно викласти своє ставлення до проблем, які турбують американське суспільство, і запропонувати рішення, ґрунтуючись винятково на традиційних цінностях і підходах. Як відзначили деякі експерти, програма республіканців виявилася навіть «правішою, ніж ті ідеї, які висловлював Трамп у своїх передвиборчих промовах». Партійна платформа, яка складається із восьми розділів, головний акцент робить на відновленні сильної економіки; підвищенні зайнятості населення шляхом створення додаткових робочих місць винятково для американців; посиленні уваги до інституту сім’ї й шлюбу, поліпшенні системи освіти й охорони здоров’я; зміцненні обороноздатності країни й поверненні поваги до США на міжнародній арені.
Які з пунктів програми будуть виконані, а які так і залишаться добрими намірами й популістськими гаслами, покаже час. На сьогодні для нас важливіше те, що платформа наочно демонструє сприйняття республіканцями сучасного світу, їхнє ставлення до окремих, найбільш важливих, на їхній погляд, проблем і показує потенційні шляхи їх вирішення. Це той базовий матеріал, результат колективної творчості, який дає можливість аналітикам робити більш-менш обґрунтовані прогнози на найближче майбутнє Сполучених Штатів (принаймні, на рік), а політикам і державним керівникам планувати попередні кроки для встановлення конструктивних і взаємовигідних відносин із новою адміністрацією США.
У зв’язку з цим для України дуже важливий підрозділ сьомого розділу програми за назвою «Відновлення Європейського Союзу», де говориться: «Войовничість із боку Росії ми зустрінемо з тією ж рішучістю, яка призвела до краху Радянського Союзу. Ми не приймемо жодних територіальних змін у Східній Європі, зроблених насильницькими методами, в Україні, Грузії або інших місцях, і почнемо всі відповідні конституційні заходи, щоб притягти до відповідальності всіх, хто вдається до агресії й замовних убивств». Це тільки один приклад, що прямо вказує на те, які потенційні перспективи для України відкриваються у відносинах з республіканцями загалом і Д. Трампом, зокрема. Більше того, навіть швидкого аналізу програми досить, щоб зробити висновок, що будь-який її розділ при відповідній інтерпретації й адаптації можна використовувати для налагодження конструктивного діалогу зі США прямо, минаючи всіляких посередників. Але для цього необхідно посилено працювати вже зараз. Тим більше, що в Конгресі, де більшість належить республіканцям, досить народних обранців, поки ще лояльно настроєних стосовно нашої країни.
Але повернімося до виборів. Аналізуючи їх перебіг, при бажанні можна легко виявити пряму кореляцію між результатами голосування й змістом програми Республіканської партії. Як уявляється, з одного боку, саме «покладена на папір» візуалізована «колективна думка» республіканців стала привабливою основою для більшості виборців. Але, з іншого, знадобилася поважна людина, із харизмою й звичками Дональда Трампа, щоб абстрактна привабливість перетворилася на реальні голоси реальних виборців і далі в добре відчутну перемогу. І не останню роль тут зіграв той факт, що Трамп, хоча й представляє Республіканську партію, не є професійним політиком.
День (національних) виборів минув. Що далі?
Говорячи про вибори в США, багато хто забуває, що перший вівторок після першого понеділка в листопаді кожного високосного року, названий днем (національних) виборів невипадково. Він є днем, коли обирають не тільки президента країни, але й усіх членів Конгресу Сполучених Штатів Америки. У результаті виборчої кампанії 2016 року Республіканська партія відстояла більшість в обох палатах американського парламенту. Таким чином, республіканці одержали повний контроль над законодавчою й виконавчою гілками влади (про судову говорити не будемо, бо це тема для іншого обговорення), що ще більше підвищує значення партійної платформи, яка в нових умовах, фактично, перетворюється на загальнонаціональну програму.
У США практично на два майбутні роки встановлюється однопартійна управлінська система. Можна, звичайно, багато говорити про законодавчі баланси й противаги, властиві американській системі влади, але факт залишається фактом — працювати президенту з Конгресом, де більшість становлять однопартійці, набагато легше, ніж із опозиційним парламентом. Тим більше, президенту, який до цього професійно не займався політичною діяльністю. У свої 70 років Дональд Трамп став неофітом від політики, який, пройшовши горнило передвиборчої боротьби, одержав новий життєвий досвід, що в його віці цінується на вагу золота. І головний висновок, який він, враховуючи його особисті якості, швидше за все, для себе зробив, що не святі горшки ліплять. І займатися політикою, виявляється, не набагато складніше, ніж будівництвом. А в деяких випадках, можливо, і простіше. Приблизно так міркує водій-початківець після місяця їзди на автомобілі, коли стійких навичок водіння ще немає, а психологічні гальма вже спущені. Саме в цей час, як свідчить статистика, є найбільша ймовірність для такого водія потрапити в аварію. І в цей період багато чого залежить від людей, які знаходяться на пасажирських місцях, – доля й водія, і його пасажирів, і автомобіля. Іншими словами, майбутнє президента Трампа, а з ним і доля всієї Америки, буде залежати від того, наскільки він зміниться сам і наскільки компетентну команду він збере.
Навряд чи Трамп сам погодиться залишитися в ролі того «політичного хулігана», яким він постав перед американськими громадянами на початку передвиборчої гонки. Становище зобов’язує, а тому йому доведеться змінюватися. І як показав перебіг виборчої кампанії, він дуже чутливий до мінливої кон’юнктури й може, якщо треба, «наступити на горло власній пісні». Крім того, підприємницьке й медійне середовище, у якому він обертався й, власне кажучи, формувався як особистість, вимагає від людини культивувати в собі риси, які здатні не тільки привести його до обраної мети, але й миттєво відреагувати на мінливу обстановку.
Трамп належить до тієї категорії людей, які можуть бути приємними в спілкуванні, але тільки доти, поки все йде за їхніми правилами. А якщо ні, то ці люди замість того, щоб згладжувати протиріччя, будуть провокувати ескалацію конфлікту. Це необхідно пам’ятати тим політикам, яким доведеться спілкуватися безпосередньо з майбутнім американським президентом.
Що ж до майбутньої президентської адміністрації, то її ефективність буде багато в чому залежати від того, як швидко й ефективно вона налагодить робочі стосунки з іншими гілками влади. Це щодо внутрішньої складової американської політики. Але більш складні проблеми на республіканців і на їхнього президента очікують у сфері міжнародних відносин. Як підкреслює у своїй книзі «Новий світовий порядок» екс-держсекретар США Генрі Кіссінджер, процес формування нової системи міжнародних відносин характеризується тим, що «…дійсно новим у світовому порядку є те, що Америка більше не може не відгородитися від світу, не панувати в ньому». Це та дилема, яку за останні двадцять п’ять років не змогла більш-менш ефективно вирішити жодна американська адміністрація. Як це вийде в Дональда Трампа і його команди, покаже час. Але завдання, прямо скажемо, не з легеньких.
