Для більшості українських політиків, незважаючи на різні світоглядні переконання, освіту і рівень професійної підготовки, критика «нормандського» формату переговорного процесу про врегулювання конфлікту на Донбасі поступово перетворилася на правило хорошого тону. Представники опозиції та правлячої парламентської коаліції, ніби змагаються між собою у дошкульності оцінок діяльності Президента України, керівництва зовнішньополітичного відомства, а заодно й учасників Тристоронньої контактної групи в Мінську. Спектр критичних випадів на адресу як ніколи широкий і різноманітний – від звинувачень у нерішучості, некомпетентності до ура-патріотичних закликів вирішити проблему російської агресії на Донбасі військовим шляхом і вже традиційних кліше «Зрада» і «Ганьба»!
Найбільш часто владу звинувачують у нібито відсутності бажання шукати альтернативні формати переговорів з врегулювання конфлікту на Донбасі. Активно агітуючи один одного за «женевський або інший формат за участю лідерів держав-підписантів Будапештського меморандуму, керівників країн G-7 та G-20, в розрахунок не беруться їхні зовнішньополітичні пріоритети, стратегічні цілі та міжнародні зобов’язання. А найголовніше, часто не враховується згода самої Росії опинитися в ролі «примушеної до миру» країни-агресора. І це при тому, що серед деяких вітчизняних політиків ще зберігається ілюзія щодо можливості вирішити весь комплекс українсько-російських протиріч у рамках двосторонніх переговорів, на негайному проведенні яких наполягає пропутінська опозиція в Україні.
Через відсутність дієвих інструментів реалізації досягнутих домовленостей, «нормандський» формат переговорного процесу дійсно не ідеальний. Та й виник він не з волі лідерів ворогуючих України і Росії, а ситуативно, завдяки ініціативі та наполегливості канцлера ФРН Ангели Меркель під час заходів на честь 70-річчя висадки союзників у французькій провінції Нормандія. Але іншого формату, крім «нормандського», на даний момент просто не існує і саме на його домовленості ґрунтується крихкий мир на Донбасі.
Втім, багато експертів сходяться на думці, що Кремль зайняв вичікувальну позицію. Після інавгурації нового президента США Дональда Трампа, результатів виборів у Франції, Німеччині, а також з урахуванням приходу до влади в Болгарії та Молдові проросійських політиків, від Володимира Путіна слід очікувати сюрпризів. Не виключено, що, використовуючи ефект від «Brexit» та інші проблеми Європейського Союзу (ЄС), а також розбіжності між ЄС, НАТО і США, що намітилися останнім часом, Володимир Путін може підтримати ідею заміни «нормандського» формату переговорів на інший. Найбільш прийнятним, в його розумінні ситуації, варіантом стане ініціатива президента РФ продовжити багатосторонні переговори з Україною про врегулювання конфлікту на Донбасі, нехай і з участю ОБСЄ, але без представників Німеччини і Франції, а тим більше США чи інших держав «ядерного клубу». У такому випадку, роль посередників Росія може доручити деяким країнам-учасницям дещо призабутої в Україні Співдружності Незалежних Держав (СНД). Як відомо, про готовність взяти на себе цю функцію свого часу заявляв президент Республіки Казахстан Нурсултан Назарбаєв. Якщо це станеться, конфлікт на Донбасі з проблеми загальноєвропейської та світової перетвориться на внутрішньоукраїнську, а за столом переговорів як повноправні учасники сидітимуть представники «ДНР–ЛНР». А там і до прийняття рішення про введення на Донбас «миротворчих сил СНД» рукою подати. А це вже класична ознака «замороженого конфлікту» – жаданої мрії Кремля про розширення за рахунок Донбасу «санітарної зони» безпеки по периметру кордонів Росії.
Той факт, що за підсумками п’ятигодинної зустрічі лідерів України, Німеччини, Франції та Росії в «нормандському» форматі, яка відбулася вночі проти 20 жовтня 2016 року в Берліні, офіційні документи не підписувалися, не став несподіванкою. Дуже б декларативно, якщо не сказати фальшиво, виглядали б нові документи на тлі невиконаних раніше досягнутих домовленостей. А втім, зустріч «нормандської четвірки» не слід вважати безрезультатною. Виступаючи на прес-конференції, Президент України Петро Порошенко зазначив, що сторони домовилися про розробку такої собі «дорожньої карти» щодо імплементації Мінських домовленостей: «Було доручено, щоб до кінця листопада міністри закордонних справ на своїй зустрічі затвердили основи проекту «дорожньої карти». За його словами, після розробки і погодження документ з врегулювання конфлікту на Донбасі буде підписаний лідерами країн.
І ось, як повідомив міністр закордонних справ України Павло Клімкін, зустріч глав МЗС «нормандської четвірки» може відбутися 29 листопада. За його словами, готовність взяти участь у ній висловили керівники зовнішньополітичних відомств Німеччини та Франції. Між тим, глава МЗС Росії Сергій Лавров заявив, що поки не бачить можливості проведення такої зустрічі, оскільки «дорожня карта» щодо врегулювання конфлікту на Донбасі ще не узгоджена.
Це означає, що досягти компромісу з врегулювання двох головних і взаємопов’язаних між собою проблем, що стоять на шляху припинення кровопролиття на Донбасі, поки не вдається. Мова йде про узгодження етапів, часових рамок, механізму, а також суб’єктів забезпечення контролю над українсько-російським державним кордоном і проведення виборів в окремих районах Донецької і Луганської областей» (ОРДЛО).
Україна, як відомо, послідовно виступає за необхідність перекриття поставок озброєнь і живої сили з Росії на Донбас через непідконтрольну нашим прикордонникам ділянку українсько-російського державного кордону. У Києві абсолютно обґрунтовано вважають, що тільки після того, як Збройні Сили України (ЗСУ) забезпечать контроль над нею, можна буде поступово приступати до підготовки виборів. Кремль дотримується іншої думки і наполягає на тому, що згідно з пунктом 9-м «других» Мінських угод контроль над кордоном повинен перейти Збройним Силам України (ЗСУ) тільки після проведення виборів в ОРДЛО. Парируючи ці аргументи, Київ посилається на 4-й пункт «перших» Мінських угод, що передбачає на початковому етапі організацію контролю за українсько-російським кордоном силами збройних підрозділів ОБСЄ, а потім передачі її українським прикордонникам.
Відкидаючи пропозиції щодо розширення функцій Спеціальної моніторингової місії ОБСЄ на Донбасі, Кремль нацьковує на її представників своїх маріонеток з самопроголошених республік, надаючи їм право періодично «гавкати» на цю авторитетну міжнародну організацію. «Донбас як і раніше категорично проти будь-яких збройних місій на території Луганської і Донецької народних республік. Ми будемо це розцінювати як інтервенцію», – заявляв голова «Національної ради «ДНР» Денис Пушилін. Лідер донецьких сепаратистів Олександр Захарченко був ще агресивнішим: ««Якщо у них виникне бажання з’явитися тут озброєними, я буду розцінювати це як інтервенцію і всіх ОБСЄшників, хто буде зі зброєю, буду розстрілювати, щоб у них навіть бажання не виникло прийти сюди з пістолетом».
Таким чином, питання переформатування Спеціальної моніторингової місії ОБСЄ в «озброєну» або «поліцейську», покликану забезпечити безпеку в ОРДЛО і організувати контроль над українсько-російським кордоном, на переговорах в «нормандському форматі» став мало не найпріоритетнішим. Втім, перспектива його вирішення, в силу цілого ряду причин, поки виглядає невизначеною. За словами Міністра закордонних справ України Павла Клімкіна, Україною вже розроблено та погоджено з ОБСЄ план, яким передбачено розміщення на неконтрольованій ділянці дев’яти баз ОБСЄ, обладнання для спостереження за рухом на кордоні і груп ОБСЄ на всіх пунктах пропуску на кордоні. Однак реалізації цього плану активно чинить опір Кремль. Він погоджується лише на часткове озброєння місії ОБСЄ стрілецькою зброєю на лінії розмежування і в місцях скупчення військової техніки.
Не варто також скидати з рахунків необхідність дотримання процедури прийняття рішення про збройну місію ОБСЄ на Донбасі – одноголосного голосування всіх 57 країн-учасниць організації. А це Вірменія, що входять в Організацію Договору про колективну безпеку (ОДКБ) Білорусія і Казахстан, котрі зовсім недавно виявили солідарність з Росією під час голосування резолюції Генеральної Асамблеї ООН з прав людини в окупованому Криму. Крім того, передача функцій охорони державного кордону України будь-якій міжнародній організації, навіть ОБСЄ, не вписується в національне законодавство про охорону державного кордону. Тому, для законодавчого забезпечення ініціатив Президента потрібна підтримка Верховної Ради України, у що слабо віриться в умовах спалаху «епідемії популізму», викликаного масовим захворюванням народних депутатів України «передвиборчим вірусом».
Судячи з риторики деяких керівників «ДНР–ЛНР», на випадок вимушеного підписання «дорожньої карти» на узгоджених Україною та ОБСЄ умовах, Кремль шукає можливість «впхнути» в неї свої інтереси, зберігши збройну присутність на Донбасі. Так, у перших числах листопада 2016 року «повноважний представник ЛНР» на Мінських переговорах Владислав Дейнего зустрівся зі студентами вишів Луганська. Колишній депутат двох скликань Алчевської міськради від ПСПУ Наталії Вітренко та Партії регіонів, а нині заступник голови «Народної ради ЛНР», присвятив спілкування з молоддю роз’ясненню бачення керівництвом самопроголошеної республіки процесу передачі державного кордону з Росією підрозділам ЗС України. Жодним словом не прохопившись про переформатування Спеціальної моніторингової місії ОБСЄ, Владислав Дейнего безапеляційно заявив, що це стане можливим тільки після отримання ОРДЛО особливого статусу. На його переконання, отримавши такий статус, усі «державні структури ЛНР і ДНР» набудуть законних підстав, а підконтрольна російським військам «народна міліція», силами якої нині контролюються кордон ЛНР, автоматично стане «українською армією» і буде продовжувати виконувати функції прикордонного органу. «Так, українська армія тут буде, ось ця наша Народна міліція буде вже легітимною для України, як українська армія. Як ви думаєте, чи зможемо ми нашій Народній міліції передати наш кордон? Так, без проблем. Наші бійці зараз там стоять, і завтра там будуть стояти наші бійці. Україна це теж прекрасно розуміє, тому процес виконання Мінських домовленостей розтягується», – роз’яснив позицію Кремля Владислав Дейнего.
Питання про кордон всього лише одна з проблем, які розв’язує українська делегація в ході виснажливих переговорів у рамках Тристоронньої контактної групи в Мінську. Її учасники чудово розуміють, що будь-яка помилка може стати пасткою, вислизнути з якої без істотних втрат для національних інтересів буде проблематично. Тому варіант легалізації «Народної міліції ЛНР» та інших незаконних збройних формувань (НЗФ), що діють на території ОРДЛО, для України виглядає неприйнятним. Згода на це буде означати амністію членам НВФ «ДНР–ЛНР», винних у скоєнні військових злочинів, та які брали участь у вбивствах і катуваннях мирних громадян.
У Кремлі, незважаючи на важкі економічні санкції і гіркі статистичні показники, що свідчать про падіння ось уже сьомий квартал поспіль ВВП, втім, поки не схильні відмовлятися від імперських амбіцій. Про це свідчить прийняття Державною Думою РФ у першому читанні законопроекту № 6095-7 «Про внесення змін у Федеральний закон «Про військовий обов’язок і воєнну службу». Його розробляли чиновники Міністерства оборони РФ, які намагаються хоч якось узаконити вирішення соціальних проблем сімей загиблих і поранених «зелених чоловічків». Мабуть, масштаби втрат на Донбасі й у Сирії такі, що заплющувати очі на проблему, прикриваючись розпорядженням верховного головнокомандувача Збройних сил РФ (ЗС РФ) про засекречування даних про загиблих «у мирний час» за кордоном російських військовослужбовців, уже неможливо. Завдяки ухваленим поправкам призовники і громадяни РФ, які перебувають у запасі, набудуть права, вочевидь, і «заднім числом», укладати короткострокові контракти про військову службу на час надзвичайних обставин або участі в миротворчих і антитерористичних операціях за кордоном. Це дасть змогу легалізувати вже діючі на Донбасі й у Сирії добровольчі формування, а також створить законодавчу базу для відправки російських «солдатів удачі» до будь-якого регіону світу, названого Кремлем «зоною боротьби з тероризмом».
От тільки чи знайдеться після таких законопроектів хоч якийсь розсудливий політик за кордоном, який би повірив Володимирові Путіну, що в бойових діях на Донбасі не беруть участі російські військовослужбовці і його клятвеним обіцянкам не використовувати Збройні сили Росії в наземній операції в Сирії.
