Рада Федерації Федеральних Зборів РФ 13 лютого поточного року задовольнила прохання одного з видних «єдиноросів» Франца Клінцевича про відставку з посади першого заступника Голови комітету з оборони і безпеки.
Розжалуваний російський «яструб» до чергових парламентських виборів залишиться рядовим сенатором, але всім зрозуміло, що разом із статусом він втратив ще й прихильність Кремля.
Хоча до цього Президент РФ Володимир Путін частенько й щедро відзначав бувалого полковника, ветерана Повітряно-десантних військ, Голову Російської Ради ветеранів Афганістану високими державними нагородами: 2003 – орденом Дружби, 2012 – орденом Олександра Невського, 2014 – орденом «За заслуги перед Вітчизною».
Попри запевнення Голови Ради Федерації Валентини Матвієнко у тому, що відставка Франца Клінцевича обумовлена необхідністю планової ротації керівників парламентських комітетів, російські засоби масової інформації несподівано зарясніли версіями щодо причин буденного кадрового рішення. Тон задала популярна в Росії газета «Ведомости». Головною причиною зняття з посади «непотоплюваного» сенатора вона назвала надмірну медійність і неприязне ставлення до нього керівництва Міністерства оборони РФ. У розмові з кореспондентом російського видання «Ъ» Франц Клінцевич й сам недвозначно натякнув, що «постраждав за відкритість, яка подобалась не всім», маючи на увазі невдоволення МО РФ його коментарями бойових дій РФ у Сирії.
Аналізуючи причини відставки Франца Клінцевича, журналісти пригадали, що своєю поведінкою він дійсно неодноразово підтверджував справедливість армійської істини: «Чим більше спить десантник, тим менше від нього шкоди». Так, 2012 року він заявляв про наміри викупити будинок в австрійському місті Браунау-на-Інні, де народився Адольф Гітлер, щоб потім його знести. 2014 року сенатор виступив з ініціативою перегляду рішення З’їзду народних депутатів СРСР від 1989 року, яким засуджувалось введення радянських військ в Афганістан. Влітку 2016 року Франц Клінцевич закликав провести парламентські слухання по питанню згубності комп’ютерної гри «Pokemon GO». На його переконання, не безробіття, алкоголізм чи інші соціальні проблеми, а саме ловля росіянами покемонів може стати «небезпечним інструментом створення деструктивних процесів». 2017 року Франц Клінцевіч запропонував відновити радянську військову базу на Кубі.
Після таких перлів, народжених деформованим військовими статутами й настановами мозком Франца Клінцевича, російську громадськість вже було важко здивувати публічними витівками сенатора. Наприклад, 2016 року Рада Федерації аж ніяк не зреагувала на винесення судом обвинувального вироку з вимогою до Франца Клінцевича сплатити борг у розмірі майже 300 000 рублів за відпочинок у реабілітаційному центрі «Русь» – колишньому санаторії управління справами ЦК КПРС. Там, в апартаментах «люкс», де колись полюбляв зупинятись Михайло Горбачов, сенатор провів романтичну новорічну ніч із своєю супутницею Іриною Лімаєвою.
Однак найгучніший скандал пов’язаний із конфліктом Франца Клінцевича з Головою загальноросійської громадської організації інвалідів війни в Афганістані Андрієм Чепурним. Дійшло до того, що в квітні минулого року на засіданні Держради, в прямому ефірі російських телеканалів той поскаржився Володимиру Путіну на лист, нібито отриманий від Франца Клінцевича. У ньому сенатор натякав на близькість до чинного Голови Державної Думи РФ В’ячеслава Володіна, якого називав «наступником глави держави». Природно, впійманий на гарячому Франц Клінцевич, спростував цей факт, а в оточенні спікера Держдуми також дистанціювались від скандалу, обізвавши обох учасників конфлікту «контуженими».
Потужні залпи кремлівських інформаційних військ нагадували операцію прикриття справжніх мотивів відставки Франца Клінцевича, які хтось ретельно прагнув приховати. Несподівано до обговорення його подальшої долі долучився український сайт «Кореспондент.нет». 20 березня 2018 року журналіст Сергій Лозовський розмістив на ньому статтю «Белые вороны российской политики?». Посилаючись на анонімні джерела, автор натякав на тотожність позицій щодо анексії Криму Франца Клінцевича й кандидата в Президенти РФ Ксенії Собчак. У своєму близькому оточенні сенатор нібито заявляв: «Варварське захоплення Криму, коли ми поступилися нормами міжнародного права, поставило під удар репутацію й авторитет країни. Нашим нащадкам доведеться довго розраховуватись за це поспішне й недалекоглядне рішення, прийняте в пилу пристрастей, від образи, не знаю ще чому… Здоровим глуздом це не пояснити».
Навіщо сайт «Кореспондент.нет», власником якого з 2013 року є один з біглих «гаманців» Партії регіонів Сергій Курченко, поширив таку інформацію, стало зрозумілим через тиждень. Тоді на сайті «Сhange.org» (https://www.change.org/) з’явилась наспіх сфальсифікована електронна петиція Петру Порошенку (на сайті Президента України її не було – примітка автора) з проханням зняти з Франца Клінцевича заборону на в’їзд в Україну через його нібито проукраїнську позицію.
Спеціалісти інформаційних воєн добре знають, що так робиться у тих випадках, коли для привернення уваги до проблеми чи конкретної особи спочатку поширюється сенсаційна теза, яку в подальшому використовують як інформаційний привід для оприлюднення ставлення до неї. Отже, щойно в мережі Інтернет з’явилася перша згадка про фейкову «петицію», російський сенатор відразу ж почав її гнівно «спростовувати», демонструючи вірність політиці Путіна. «Це груба провокація. Не знаю, кому я так насолив. Я завжди підтримував возз’єднання Криму з Росією», – заявив Франц Клінцевич в інтерв’ю інформаційному агентству «Політика сьогодні» 28 березня 2018 року.
Російська громадськість так би й залишилася в невіданні щодо істинних мотивів політичної опали Франца Клінцевича, якби не «покаянний» лист такого собі «в’язня тюрми «Лефортово» Сергія Соколова, який поширила російська агенція РБК 5 квітня 2018 року. У ньому, заарештований ФСБ РФ колишній охоронник Бориса Березовського, фактично зізнався у фальсифікації компрометуючих відомостей про російських високопосадовців, у тому числі – спікера державної Думи РФ В’ячеслава Володіна. Попри те, що прізвище Франца Клінцевича серед замовників компромату у листі Сергія Соколова не фігурує, експерти безпомилково «вирахували» не тільки його, а й спільника. На їхню думку, Франц Клінцевич діяв у змові з Повноважним представником Президента в Приволзькому федеральному окрузі (ПФО) Михайлом Бабічем. Слід нагадати, що цей колишній офіцер – десантник ВДВ, потім КДБ СРСР, котрий з 2002 по 2003 роки очолював уряд Чечні, а 2014-го активно підтримував анексію Криму, 2016 року ледь не став Послом РФ в Україні. Збутися планам Кремля не судилося тільки через непоступливу позицію Києва. Окрім прагнення реалізувати себе на дипломатичному поприщі, мрії амбітного Михайла Бабіча були пов’язані також із бажанням зробити кар’єру в Адміністрації Президента РФ (АП РФ). Але для цього йому треба було змістити з посади першого заступника керівника АП РФ В’ячеслава Володіна. Ось тут і знадобились таланти й зв’язки Франца Клінцевича, котрий долучив Сергія Соколова до операції з дискредитації Володіна як «агента спецслужб США».
Співпраця між ними на ниві політичної провокації тривала вже не один рік. Свого часу, для отримання відповідного досвіду сенатор навіть приставив до Сергія Соколова свого сина Андрія Клінцевича, також колишнього офіцера-десантника. Ця «молода зірка» російського політичного бомонду з легкістю зійшлася з визнаним майстром політичної провокації. Преса не повідомляла, чим вони займались, неодноразово відвідуючи Україну. Хоча тепер не складно й здогадатись – за участь у анексії Криму Володимир Путін нагородив Андрія Клінцевича Почесною грамотою Президента РФ. Для забезпечення надійного зв’язку з Михайлом Бабічем – головним замовником компромату на Володіна, Андрій Клінцевич був призначений в апарат Повноважного представника Президента РФ в ПФО, де йому належало вдосконалювати навички фальсифікатора-початківця.
Без перебільшення, одкровення Сергія Соколова шокувало російську громадськість. Один з найближчих соратників Володіна, депутат Державної Думи РФ від Саратовської області Микола Панков не приховував свого обурення: «Він (Клінцевич) багато років був поруч, працював з нами. Ну як це може бути? Якщо це так, то в мене немає виправдань для такого «вчинку»… Той факт, що він за своєю військовою спеціальністю «провокатор», він признавався багатьом. Але ж не до такої міри». Депутат мав на увазі військову спеціальність Франца Клінцевича, який після підготовки у Військовому інституті іноземних мов протягом 1985-1986 років служив Афганістані «старшим інструктором політвідділу з спеціальної пропаганди» 345 окремого парашутно-десантного полку.
Хто ж такий Сергій Соколов? Як із «Лефортово» – донедавна суворого Слідчого ізолятора КДБ-ФСБ міг вислизнути його лист й опинитися в найбільшому недержавному медіа-холдингу «РБК»? Чи варто вірити гучним викривальним заявам автора?
В Україні Сергій Соколов став відомий широкому загалу в серпні минулого року. Тоді Голова Служби безпеки України Василь Грицак на брифінгу, присвяченому успішній реалізації операції з припинення злочинної діяльності російського товариства з обмеженою відповідальністю «Федеральный информационный центр «Аналитика и безопасность», звинуватив його співробітників у виконанні завдань ФСБ РФ з організації і проведення терористичної діяльності. Чільне місце у викритій злочинній схемі займав Сергій Соколов. Саме він керував діями цивільної дружини, громадянки України Дар’ї Мастікашевої та її спільника Олександра Каратая з вербування трьох колишніх учасників АТО для вчинення терористичних актів у Москві та інших містах Росії. Робилося це з метою подальшого звинувачення української влади у перенесенні практики терору на територію Російської Федерації. Гучне «викриття» ФСБ РФ організованої Сергієм Соколовим української групи диверсантів-терористів Кремль міг використати не тільки з метою дискредитації політики Києва з врегулювання конфлікту на Донбасі, але й для розв’язання широкомасштабної агресії під приводом захисту «РуSSкого мира» в Україні.
На жаль, через недовіру до чинної влади та завдяки безглуздим коментарям деяких «диванних експертів», у тому числі колишніх співробітників спецслужб, українська громадськість сприйняла інформацію Голови СБУ з певною долею скепсису. Вітчизняні журналісти з більшим ентузіазмом «переспівували» витягнуті з Інтернету коментарі Сергія Соколова та адвокатів його спільників, затриманих в Україні. А ті безперестанку стверджували, що кримінальна справа проти Дар’ї Мастікашевої нібито сфабрикована СБУ з помсти за розслідування ФИЦ «Аналитика и безопастность» про зв’язки українських спецслужб з організованими злочинними угрупованнями.
Однак у січні 2018 року ФСБ РФ несподівано заарештувала Сергія Соколова й разом з ним ще трьох співробітників ФИЦ «Аналитика и безопасность».
Арештованих звинуватили у незаконному обігу зброї (стаття 222 КК РФ) і вибухівки (222.ч.1 КК РФ), їх також перевіряють на причетність до інсценування терактів на замовлення російських конкурентів у сфері бізнесу. Характерно, що коли суд обирав Соколову міру запобіжного заходу він публічно заявив, що нібито був заарештований ФСБ РФ «за наводкою СБ України». Раз так, то залишається зіставити факти і знайти причинно-наслідковий зв’язок між ними.
Отже, арешт Сергія Соколова припав на 16 січня 2018 року. На перевірку й процесуальне закріплення його зізнань потребувалось не менше місяця. Тобто, перші доповіді ФСБ РФ Володимиру Путіну відбулися наприкінці січня – на початку лютого 2018 року. Відтак, відставка з посади першого заступника Голови комітету Ради Федерації Франца Клінцкевича, яка сталася 13 лютого 2018 року, цілком може бути одним з перших управлінських рішень Президента РФ. Як любить повторювати головний «рупор Кремля» Дмитро Кисельов: «Збіг? Випадковість? Не думаю».
Історія з Сергієм Соколовим настільки вразила відомого російського письменника Сергія Лойко, що той зняв документальний фільм «Гібридна історія».
Прикро, але судячи з відгуків у соціальних мережах, багато хто в Україні сприйняв професійно зроблене розслідування військового журналіста індиферентно. На відміну від Москви, де його переглянули з явним інтересом, особливо на Луб’янці. Найбільше налякали «вірних наступників Єжова й Берії» роздуми журналіста про схожість провокації, яку готував Сергій Соколов, із підривом будинків у Буйнакську, Волгодонську, Москві, резонансним «навчанням» російських чекістів у Рязані 1999 року. Як відомо, в причетності до їх вчинення підозрюється керівництво ФСБ РФ і саме з цих кривавих злочинів почалось сходження Володимира Путіна на політичний олімп.
Очевидно, щоб відвернути підозру в зв’язках Луб’янки із ФИЦ «Аналитика и безопасность» й зберегти «важкі фігури» у «шаховій партії» з СБ України, керівництво ФСБ РФ вирішило пожертвувати не тільки «пішаком» – Сергієм Соколовим, але й «офіцером» – Францем Клінцевичем. Скоріш за все, саме для цього під контролем ФСБ РФ на світ з’явився «покаянний» лист «в’язня Лефортово». Якщо відкинути особисті одкровення автора, «в сухому залишку» залишаться зізнання Сергія Соколова в тому, що до підготовки провокації за участю ветеранів АТО Луб’янка нібито не причетна: «… У моїй останній роботі, за яку я затриманий, мова в тому числі йшла про відверту провокацію і дискредитацію Української держави…». Слабо віриться у те, що окрім Франца Клінцевича, ми колись дізнаємось імена інших «високопоставлених замовників» гучних провокацій. Занадто вже високою є ймовірність того, що під час слідства Сергій Соколов раптово помре або покінчить життя самогубством. Невипадково ж він був заарештований ФСБ РФ саме тоді, коли був готовий приїхати в Україну й дати свідчення.
Поки російське суспільство жваво обговорює лист Сергія Соколова, його автор продовжує перебувати за ґратами. Тим часом, найближчий спільник «в’язня Лефортово» Франц Клінцевич не злазить з російських телеекранів. З подвоєною енергією він нещадного таврує США за Сирію, гнівно клеймить Велику Британію за звинувачення Росії в отруєнні Скрипалів, поблажливо признається в симпатіях до Надії Савченко тощо. Очевидно «підбитий» сенатор має підстави розраховувати на те, що Кремль пробачить йому нанесення репутаційних збитків. Начальником департаменту з реалізації громадських проектів Апарату Представника Президента РФ в Приволзькому федеральному окрузі продовжує працювати його син – Андрій Клінцевич. Що й не дивно, бо саме представництво Президента РФ в ПФО, як ні в чому не бувало, очолює Михайло Бабич. Від жодного з них журналістам поки що не вдалося отримати будь-яких коментарів «покаянного листа» Сергія Соколова.
Характерно, що всіх фігурантів скандалу об’єднує причетність до офіцерського корпусу – троє колишніх десантників і один випускник Академії МВС СРСР. Можна сперечатись щодо причин поступової втрати ними честі, гідності й деградації до рівня дешевих провокаторів. Хоча й без глибокого аналізу очевидне є неймовірним: до Володимира Путіна, який сам колись був офіцером і вважається «асом розвідки», жоден Верховний Головнокомандувач Збройних Сил СРСР чи РФ так відверто не культивував в армійському середовищі зневагу до міжнародних зобов’язань, лукавство, брехливість та підступність, попирав пам’ять про військове братство народів колишнього СРСР.
Анексією українського Криму, військовою агресією на Донбасі, знищенням своїх політичних опонентів Володимир Путін прирік себе на безчестя, бо ще в далекі середні віки Ніколло Макіавеллі сформулював таку істину: «… не можна назвати доблестю вбивство співгромадян, зраду, віроломство, жорстокість і нечестивість: усім цим можна здобути владу, але не славу».
Борис Дніпров
