Навіть на п’ятий рік кровопролиття, не всі в Україні і за кордоном усвідомили, що розв’язана Кремлем війна на Донбасі не має нічого спільного із захистом ідей «РуSSкого мира».
Насправді, путінський режим переслідує мету створення на Сході нашої держави керованого анклаву, з перспективою переформатування його в автономію, задля нав’язування Україні федеративного устрою. У такий спосіб кремлівські стратеги розраховують поставити хрест на обраному Україною шляху до членства в Євросоюзі і НАТО, а також створити умови для її політичного, економічного, культурного закабалення.
У цих умовах медійний простір виступає одним з найважливіших полів протистояння в російсько-українській гібридній війні. Безперечно, відповідальні за організацію агітації і пропаганди на тимчасово окуповані території Донбасу генерали російських інформаційних військ будуть і надалі 24 години на добу закликати його жителів «зі зброєю в руках героїчно відстоювати суверенітет і незалежність» самопроголошених республік. А призначені Москвою слухняні керманичі ОРДЛО, яким ляльководи в Кремлі дозволили до пори до часу користуватися прізвиськами «глав ДНР-ЛНР», регулярно виступатимуть «полум’яними популяризаторами» імперської політики Росії. Адже вибору в них немає. При щонайменших відхиленнях від лінії поведінки, визначеної радником Путіна В’ячеславом Сурковим, їх чекає доля Болотова, Плотницького, Захарченка, а також «ополченців» нижчого штибу – Дремова, Бєднова, Мозгового, Циплакова, Жиліна та інших «героїв Новоросії», «зачищених», ймовірно, російськими спецслужбами або своїми ж поплічниками.
Інформаційне ж мовлення Росії на «велику Україну», як складового елементу всього комплексу втручання у внутрішні справи нашої держави, особливо напередодні виборів Президента і Верховної Ради, вимагає більш витонченою підходу.
У Кремлі чудово розуміють, що їм, вочевидь, цього разу вже не вдасться «просунути» в другий тур президентських виборів проросійського кандидата. Можливості Адміністрації Президента РФ і спеціальних служб Росії впливати на вибори в нашій державі суттєво мінімізовані Службою безпеки України. Наразі РФ складно відкрито відряджати на заробітки в Україну консультантів-політтехнологів для роботи у передвиборних штабах з метою формування і коригування програм своїх протеже, використовувати українські друковані і електронні ЗМІ, соціальні мережі для бомбардування виборців різноманітними фейками про опонентів тощо. Та й в цілому, після Революції Гідності, віроломної анексії Криму і втрачених на війні 13 тисяч співвітчизників, настрої українських виборців, навіть в російськомовних регіонах України, докорінно змінилась.
Відтак, Москва розглядає вибори Президента України 31 березня як своєрідну пробу сил напередодні парламентських перегонів 27 жовтня 2019 року. Таким собі праймерізом між «засвіченими» під час президентської кампанії кандидатами, щоб відсіяти з їхнього числа відвертих невдах і згрупувати найбільш успішних для участі у майбутніх осінніх виборах Верховної Ради України. Для перемоги на них Кремль вже зараз інвестує значні фінансові, медійні та інші ресурси з метою створення в Україні впливової політичної сили. Скоріш за все, це буде своєрідна «партія миру», в програмі якої домінуватиме болюча для українців тема війни.
Виникає закономірне питання, а як же розпізнати серед розмаїття кандидатів на пост Президента України «засланого Кремлем козачка»? Адже, вдягнувши вишиванку і завчивши напам’ять декілька рядків з творів Тараса Шевченка, на фоні синьо-жовтого прапора і під звуки державного гімну, він буде клястися в безмежній любові до України, а у своїй програмі використовуватиме весь арсенал популістських обіцянок – встановити мир на Донбасі, докорінно змінити державний устрій (завершити судову, провести конституційну і земельну реформи, відмовитись від кабальних умов МВФ, скоротити бюджетні видатки на утримання і число чиновників, депутатів Верховної Ради тощо), подолати корупцію («відрубати руки хабарникам», «посадити трьох друзів», навести лад в паливно-енергетичній сфері, забезпечити повну енергетичну незалежність від Росії, перекрити канали товарної контрабанди, припинити незаконний вивіз лісу, видобутку бурштину та інших корисних копалин тощо), повернути гарантовану Конституцією безплатну медицину й освіту, знизити тарифи, підвищити мінімальні зарплати і пенсії тощо.
Відповідь очевидна, кремлівський «кандидат-миротворець», нізащо не визнає війну на Донбасі актом агресії Росії і, всупереч очевидним фактам, заперечуватиме участь у ній підрозділів регулярних військ РФ. Бо, якщо він хоч на йоту відступить від озвученої Путіним «ихтамнетовской» позиції, бурні потоки закордонних фінансових вливань всохнуть, а політична кар’єра в Україні моментально завершиться.
Отже, якщо в передвиборчій програмі кандидата ви знайдете заяви про те, що:
– вступ України до НАТО суперечить національному законодавству, зокрема, Декларації про державний суверенітет України;
– Росія не є агресором чи навіть стороною конфлікту;
– на Донбасі триває братовбивча громадянська війна;
– із числа офіцерів і солдат ЗС РФ участь у бойових діях беруть виключно добровольці-відпускники;
– Росія не здійснює регулярні поставки зброї, боєприпасів і військової техніки бойовикам, а надає «гуманітарну допомогу багатостраждальному народу Донбасу, ополченцям» і повстанцям», – знайте, що перед вами класичний кремлівський провокатор, замаскований під українського патріота.
Він також:
– апелюватиме до Мінських угод, точніше озвучуватиме їх російську інтерпретацію;
– посилатиметься на не завжди виважені заяви закордонних політиків щодо обопільної відповідальності Росії і України за ескалацію конфлікту на Донбасі;
– обіцятиме завершити бойові дії на Сході за будь-яку ціну, насамперед, шляхом налагодження прямих переговорів з лідерами ОРДЛО;
– виступатиме проти введення миротворчої місії на Донбасі під егідою ООН;
– спекулюватиме темою військовополонених і оголошення амністії бойовикам;
– жонглюватиме пацифістськими лозунгами тощо.
При цьому, такий «кандидат-миротворець» сором’язливо уникатиме відповідей на питання, а якою ж ціною він планує досягати миру? Якщо умиротворінням агресора, визнанням анексії українського Криму, виконанням вимог Путіна щодо федералізації України, то така риторика є неприйнятною і за певних умов може кваліфікуватися як кримінальний злочин.
Отже, перед тим, як вкинути в скриньку для голосування на виборах Президента України свій бюлетень, наші виборці, насамперед, чутливі до російської пропаганди громадяни, мають усвідомлювати міру відповідальності за протидію реалізації планів кремлівських стратегів з легалізації у Верховній Раді України російської «п’ятої колони».
Борис Дніпров
