Як би ми не намагалися уникати контактів з пресою, але декілька разів були змушені, щоправда анонімно, прокоментувати журналістам обставини звільнення Валентина Семчука.
Тоді ми ще не знали, що найбільше вони зацікавлять Голову правління ВАТ «Інститут транспорту нафти» Олександра Сергійовича Тодейчука, який відразу ж почав шукати зустрічі з нами. Він навіть умовив одного з депутатів Верховної Ради України звернутися в СБУ з офіційним запитом.
Коли така зустріч відбулась, з’ясувалось, що ось уже майже 8 місяців в Чечні утримується ув’язненим 57-річний інженер цього інституту Валентин Нарольський. На той час українською стороною був укладений контракт з державним підприємством «Чечентранснефть», щодо обслуговування мереж нафтопроводів, з перспективою транспортування каспійської нафти в Україну. Нарольський був відряджений в Грозний саме з цією метою.
Викрадачі ще з радянських часів добре знали «Інститут транспорту нафти», який був однією з найбільших компаній в Україні й на території СНД з проектування, консультативного і інжинірингового супроводження об’єктів транспорту, перевалки, зберігання, розподілу нафти і продуктів її переробки. Відтак бандити «заломили» за визволення Нарольського мільйонну суму в доларах.
О.Тодейчук був напрочуд чуйним керівником, совісною людиною, відчував моральну відповідальність за направлення у відрядження в Чечню свого підлеглого, а тому самотужки перепробував декілька варіантів його звільнення. Спочатку він офіційно звертався до органів влади України, Росії і Чечні. Переконавшись у безперспективності цієї затії, О.Тодейчук почав шукати допомоги у поважних чеченців в Україні, партнерів по бізнесу на Північному Кавказі, лідерів УНА-УНСО, навіть кримінальних авторитетів. Але всі його потуги виявилися марними.
Доповівши про Нарольського керівництву СБУ й отримавши відповідні санкції, ми почали готувати друге відрядження на Північний Кавказ. Спочатку перемовились з Хароном. З’ясувалось, що ситуація з Нарольським йому відома, він оцінює її як складну, але не безнадійну, тому погоджується взяти участь у заходах з його звільнення. За словами Харона, бандити вже не вірять у можливість отримання від українського «Інституту транспорту нафти» великого викупу, відтак вже декілька разів перепродавали Нарольського. Зараз, коли фактично розпочалися бойові дії, бандити готові звільнити його вже не за гроші, а обміняти на дорогоцінний апарат космічного зв’язку, яким користуються геологи, нафтовики, моряки, рятувальники. Він їм був конче потрібен для спілкування телефоном з будь-якої точки світу.
На наше щастя, цей «ресурс» довго шукати не довелось – він знайшовся у власності Інституту транспорту нафти. Модель супутникового телефонного апарату того часу представляла собою важкий, солідних розмірів металевий кейс, всередині якого розміщувалась апаратура для пошуку і настройки супутника, а також телефонна трубка. Його навіть неможливо порівнювати з сучасними «Інмарсат», «Тураю», «Ірідіум», про які ми тоді ще й не чули.
Для поїздки нашої групи О. Тодейчук виділив новенький комфортабельний мікроавтобус, яким кермував його особистий водій Володимир Фінішин.
За час, що минув після нашої першої поїздки, обстановка на Північному Кавказі і в цілому по Росії суттєво ускладнилась. Наше друге відрядження прийшлось на жовтень 1999 року, коли вже повним ходом розгорталась активна фаза Другої російсько-чеченської війни (серпень 1999 – березень 2000). Тож не дивно, що попри формальну обіцянку допомогти, керівництво ФСБ РФ нам не обіцяло організувати супроводження й охорону. Відтак, посвідчення співробітників СБУ ми взяли з собою, залишивши в УСБУ в Луганській області тільки особисту зброю. На всяк випадок, перед виїздом з Києва ми придбали також ящик української «Горілки з перцем» для роздачі пляшок в якості сувенірів.
Погоджуючи з Хароном маршрут, ми ніяк не могли зрозуміти, чому він наполягав на перетині кордону з Чечнею не в Ставропольському краї, у вже знайомій нам станиці Галюгаївка, а в Інгушетії. Ситуацію прояснив Сулейман – відтепер дорога в Чечню через сусідню Інгушетію вважалась безпечнішою, оскільки прикордонні з Чечнею російські населенні пункти стали місцем зосередження техніки і військовослужбовців, через що там посилений й без того щільний контроль. Що означало їхати автотрасою федерального значення «Кавказ» під час активної фази війни ми зрозуміли, контактуючи з міліціонерами, які «паслись» на дорозі. Щоб уникнути огляду російськими стражами правопорядку автомобіля й забезпечити таким чином недоторканність «ресурсу», доводилось показувати посвідчення співробітників СБУ. Хоча деякі міліціонери ніяк не могли второпати, що це за організація, аж поки не здогадувались, що це «українська ФСБ». Але більш ефективно спрацьовувала «Горілка з перцем». Інколи застосовувався комбінований варіант.
Так з горем пополам ми дістались УФСБ РФ по Ставропольському краю. Зовсім випадково на вході в приміщення ми зустріли бійців оперативно-бойового спецпідрозділу, які в червні 1999 року фактично кинули нас напризволяще. Відчуваючи моральний борг, вони вмовили нове керівництво УФСБ (Борис Мильніков на той час вже служив у Москві, очолював АТЦ країн-учасниць СНД – примітка автора), охороняти нас по маршруту, хоча б до станиці Курська, де нас чекав майор О.Левін.
Слід віддати належне вчинку росіян. Мало того, що сама поїздка була ризикованою. Вони не знали, на яких умовах відбуватиметься обмін заручника. А вже тоді над ними висів домоклів меч відповідальності за порушення категоричної заборони работоргівлі в Чечні, яку ввів Володимир Путін під час короткочасної служби з липня по серпень 1999 року Директором ФСБ РФ. Супроводження нашої групи озброєними бійцями спецпідрозділу УФСБ виявилось доречним. Щоб на трасі не привертати зайвої уваги вони замінили на нашому мікроавтобусі українські номерні знаки реєстрації на російські. При перетинанні блокпостів чи зустрічі з міліціонерами або військовими патрулями вони представляли нас співробітниками ФСБ. У станиці Курській наш екіпаж доукомплектувався старим знайомим майором О.Левіним. Далі, маневруючи між російською бронетехнікою, вузькими гірськими дорогами ми подолали перевал і благополучно добрались до Назрані. Звідти виїхали на прикордонний з Чечнею КПП «Кавказ-1», де нас мав би чекати Харон.
Поблизу Слепцовська боковим зором я раптом помітив чоловіка, який, вгледівши наш мікроавтобус, фактично котився з гори. Ним виявися Харон. Не знаючи, що нас супроводжують бійці спецпадрозділу УФСБ, з самісінького ранку досить прохолодного жовтневого дня він просидів у засідці, аби перестріти і проінструктувати нас про правила поведінки й заходи безпеки під час перебування на КПП «Кавказ-1». Виявилось, що поблизу і на самому КПП орудують декілька угруповань озброєних бандитів, які спільно з військовими і міліціонерами, під виглядом пошуку зброї і вибухівки нещадно грабують усіх, хто перетинає адміністративний кордон з Чечнею, не гребуючи пожитками біженців. Як і першого разу, з тих же міркувань безпеки Харон категорично відмовився брати нас з собою, навіть брата Сулеймана. Пообіцявши повернутися через декілька годин, він потяг «ресурс» на КПП, де з чеченської сторони на нього чекали колеги.
Так на декілька годин ми опинились в епіцентрі круговороту сотень машин і тисяч людей. Коли змерклось, обстановка ускладнилась. У сутінках навколо нас почало стискатись кільце нібито випадкових, але чомусь озброєних людей в камуфляжі, включаючи інгуських офіцерів в міліцейській формі. Командир бійців спецпідрозділу УФСБ заявив, що він не може ризикувати життям своїх людей, давно вичерпав допустимий ліміт часу, а тому збирається виїжджати в Ставрополь. Я відповів, що з розумінням сприймаю його рішення, не буду навіть його коментувати, але наша група чекатиме Харона хоч до ранку.
Порадившись з О.Левіним і своїми бійцями, скоріш за все, під їхнім тиском, командир змінив думку. Прийнявши остаточне рішення не залишати нас, він продемонстрував вишкіл, який свідчив про те, що не перший раз йому доводиться командувати в бойовій чи наближеній до бойової ситуації. Не проронивши жодного слова, командир зробив декілька жестів, яких вистачило, щоб чистенько вдягнені офіцери спецпідрозділу УФСБ миттєво плюхнулись в багнюку і зайняли оборону по периметру стоянки мікроавтобуса – дістали зброю, вдягнули навушники, накривши голови від дощу капюшонами. Незабаром, вражені професійними діями співробітників УФСБ підозрілі особи, які снували навколо нас, якось самі по собі розчинилися.
І ось нарешті, вже пізно ввечері з темряви вийшов Харон. Поперед себе він вів худого, знесиленого, сивобородого чоловіка, вдягнутого в одежу з чужого плеча, який крокував до мікроавтобуса босими ногами… На запитання, як його прізвище, той відповів: «Нарольський».
Наспіх попрощавшись з Хароном, ми виїхали з негостинного КПП «Кавказ-1».
Знову ж таки, за його рекомендацією не повторювати маршрут, ми поверталися в Курську не через Інгушетію, а взяли курс на Галюгаївську. За традицією, що склалась у бійців спецпідрозділу УФСБ, перетин адміністративного кордону з Росією, який означав успішне повернення з чергової операцій, був ознаменований стрільбою в нічне небо з усіх видів наявної стрілецької зброї. Поки стріляли, десь пропав Нарольський. Знайшовся він в кюветі, але не зміг чітко пояснити, чи сам шугонув туди, злякавшись стрілянини, чи виснажене тіло Нарольського вітром здула фура, яка проїжджала повз нього. Ще більше звільнений заручник спантеличив заявою, що не ідентифікує нас як визволителів, а сприймає бандитами, котрі в черговий раз перекупили його.
Щойно поновили шлях, як по нашому мікроавтобусу хтось відкрив вогонь. «Не минулось», – промайнуло в голові, тільки-но запах пороху поширився салоном. Але, на наше щастя, стріляли не по мікроавтобусу, а всередині нього – О.Левін не поставив автомат на запобіжник, тому на першій же ямці мимоволі натиснув на спусковий гачок. Кулі прошили дах автомобіля, хоча могли б вилетіти по іншій траєкторії…
У станиці Курській ми залишились провести залишок ночі, а зранку, попрощавшись з О.Левіним, взяли курс на Київ.
Повертались ми з розбурханого війною Північного Кавказу в рідну Україну значно швидше, ніж першого разу, переповнені яскравими і суперечливими почуттями. Перетнувши в Луганській області російсько-український кордон, Нарольський нарешті усвідомив, що його везуть на Батьківщину, а не в лігво чергової банди.
У столиці на нас чекав сюрприз, влаштований керівником «Інституту транспорту нафти» О.Тодейчуком, який в день приїзду запросив на дружню вечерю. Коли ж ми прийшли, він повів до актової зали, де весь колектив інституту зустрів нас бурхливими оплесками. О.Тодейчук емоційно подякував за звільнення Валентина Нарольського і вручив на пам’ять коробки з малогабаритними телевізорами «Самсунг» (працює й до цього часу). Щось у відповідь промовили ми, і сам колишній бранець.
Зустріч відбувалось під об’єктивами телекамер і в присутності журналістів. Ось як її описала газета «Сегодня» від 28 жовтня 1999 року № 202 (457) в статті «СБУ повернула киянина з чеченського полону»: «В ході багатоетапної, майже ювелірної операції СБУ вдалося точно встановити, у кого і де знаходиться заручник. Це дозволило розробити конкретний план повернення громадянина України, налагодити необхідні контакти. Крок за кроком, за допомогою співробітників ФСБ РФ, Міністерства державної безпеки Чечні була досягнута домовленість про визволення заручника… Врятований вже повернувся додому і знайшов у собі сили зустрітися з колегами – співробітниками Інституту транспорту нафти. Саме колектив, в якому працює Валентин Нарольський і його дружина, першим забив на сполох і звернувся в СБУ з проханням спасти людину, захоплену в «гарячому регіоні».
В Інституті його зустрічали зі сльозами. Розчулився, звичайно і сам Нарольський: «Останнім часом усі вже знали, що Україна робить багато що, аби мене звільнити. І навіть інші заручники мені по-доброму заздрили. Відчувалось це і по ставленню до мене бандитів. Звичайно, все могло закінчитися непередбачувано. Але вже те, що до тебе пробиваються, твоя доля небайдужа багатьом людям, – давало сили все витримати».
Операція зі звільнення Валентина Нарольського показала, що співробітникам Служби безпеки України, вдруге поспіль вдалося налагодити ситуативну, однак ефективну взаємодію фактично ворогуючих між собою сторін – ФСБ РФ і МШДБ ЧРІ. Якби не їхній досвід і активна допомога, навряд чи ми змогли повернутися в Україну неушкодженими та ще й привезти додому звільненого заручника. Аналізуючи причини успішних операцій, ми дійшли висновку, що перед тим, як планувати заходи, треба глибоко вивчити противника, точно встановити, на якому рівні приймаються рішення, а хто виконує допоміжні функції. Важливо також, щоб переговорний процес з вимагачами був централізований, а інформація про його стан втаємничена від сторонніх осіб.
Як би не було прикро про це згадувати, але попереду нашу групу чекали непрості випробування. Серед колишніх колег знайшовся «особливо пильний» покидьок, зрозуміти мотиви вчинку якого мені не під силу й зараз, коли емоції вже вщухли. Вочевидь, у дитинстві ми з ним читали різні книжки. Цей «навуходоносор», який мав впливові родинні зв’язки серед керівників Служби, накрапав завідомо неправдивий донос про те, що наша група на Північний Кавказ не їздила, нічим не ризикувала, а під час нібито закордонних відряджень насправді «непробудно бухала» в Луганську, куди, як на приймальний пункт, чеченці привозили нам заручників. «Ресурс», що виділяла держава й «Інститут транспорту нафти», ми буцімто розділили з бандитами, з якими вступили в злочинну змову.
Розрахунок був на те, що за законами будь-якої спецслужби, інформація про державну зраду або продажність її співробітників має ретельно перевірятись, якою б неймовірною вона не здавалась спочатку. Однак, тільки-но співробітники управління власної безпеки СБУ почали здійснювати першочергові заходи з перевірки доносу, нам відразу ж повідомили про їхню зацікавленість нашими персонами. Звичайно, «накопати» нічого путнього перевіряльники не могли, адже марно шукати чорну кішку в темній кімнаті, якщо її там немає. Не зашкодили вони й нашій репутації. Мене згодом перевели в розвідку, де я закінчив службу генерал-лейтенантом Служби зовнішньої розвідки України. Микола Гандзюк дослужився до полковника, після звільнення очолював крупне державне підприємство «Укртранснафропродукт», зараз керує державним підприємством «Українська паливно-енергетична компанія». Важче було пережити сором за те, що Сулеймана Ахмадова, без участі якого наші заходи були б неможливими, певний час незграбно розробляли як члена чеченського організованого злочинного угруповання. Але це не зіпсувало наших стосунків, продовжуємо дружити й до цього часу.
На превеликий жаль, у ніч на 26 листопада 2000 року, за нез’ясованих обставин, разом із заступником коменданта Ачхой-Мартанівського району російським полковником Москальовим (за іншими даними Мискавцем), від рук бойовиків загинув Харон Ахмадов, якому Україна зобов’язана за визволення, принаймні, чотирьох своїх громадян. Йому виповнилось на той час всього 49 років.
2006 року прямо за кремом зупинилось серце водія В. Фінішина.
3 березня 2015 року після тяжкої невиліковної хвороби пішов з життя О.Тодейчук.
Світла їм пам’ять…
Думками я часто повертаюсь до цих незабутніх подій, згадуючи учасників та незрівнянне ні з чим відчуття ризику. Пізніше спільно з колегами мені пощастило бути учасником ще низки схожих заходів. Найбільш пам’ятні з них – визволення громадянина України, котрий довгий час перебував у рабстві на території Казахстану; організація евакуації наших співвітчизників під час кривавого протистояння між палестинськими угрупованнями у Секторі Газа; звільнення десятків громадян України, які в складі екіпажів морських суден були захоплені у полон сомалійськими піратами.
Незрівнянними були ці операції за масштабністю, кількістю учасників, емоційною віддачею і оцінками здійсненої роботи. За участь в них мене неодноразово нагороджували високим державним нагородами і відзнаками.
Однак найвищою нагородою для учасників цих гуманітарних місій завжди були скупі слова вдячності врятованих людей і щасливі сльози радості їхніх рідних та близьких. Вони додавали впевненості у правильності наших вчинків, зміцнювали віру в те, що спеціальні служби України, які згідно з законодавством покликані, насамперед, забезпечувати безпеку держави, ніколи не залишать наодинці з бідою і «маленького українця».
Олександр Христенко, генерал-лейтенант, ветеран спецслужб
