За останні тридцять років дуже почастішали розмови про «зросійщення» української мови, про нав’язування якихось слів і про знущання з української мови «совєтами», чи то пак радянською владою.
На жаль, ані Уповноважений із захисту державної мови (так це називається офіційно) Тарас Кремінь, ані академічна спільнота про явище «зросійщення» української мови ані пари з вуст (мовчать вони всі – і разом, і кожен окремо).
Зате з’явилася незліченна кількість експертів, знавців, блогерів, ютуберів, тіктокерів і всякого іншого люду, які все знають і про розвиток мови, і про українські слова, і про суржик, і про зросійщення, і про фемінітиви, і навіть про Макара з його телятами. Найцікавіше, що всі ці люди здебільшого керуються або власною думкою, або ж висловлюваннями «товаришів по цеху», українську мову знають «глибоко», бо оце щойно перейшли з російської, сумнівів не мають і вважають себе істиною в останній інстанції. Але ж відомо, що всі неофіти завжди дуже ревні й завжди дуже активно-агресивні та ще й безапеляційні.
А народ наш, який нарешті почав розуміти значення мови в існуванні держави загалом і в житті кожної окремої людини, радо слухає все підряд і радо підхоплює все почуте, навіть відверті дурниці. Чи винен народ у цьому? Питання таке собі… Бо спочатку треба б спитати, а де пан Кремінь? Де пан Ажнюк? Де Академія Наук із дослідженнями правдивої української історії й української мови разом із історією мови? А немає всього цього, якщо не брати до уваги Павла Гриценка, доктора філологічних наук, професора, а за сумісництвом директора Інституту української мови. Звичайно, окремі висловлювання навіть директора Інституту української мови великої погоди не роблять і для більшості українців навіть його прізвище ні про що не говорить.
Чи так воно має бути, краще промовчати…
Але ж святе місце порожнім ніколи не залишається – і замість офіційних осіб парадом командують блогери, грантодавці й грантожери, які розказують щось таке, за що гранти й платять (а хто платить, той і музику замовляє)… Але облишмо, бо пошуки тих, кому вигідно, можуть виявитися… е-е-е-е… Просто рушаймо поки далі.
Про русизми
Спочатку з’ясуємо, що таке русизм. Академічний тлумачний словник української мови (1970—1980) тлумачить так: «РУСИ́ЗМ, у, чол. Слово, зворот, запозичені з російської мови іншою мовою».
Тепер спробуємо знайти пояснення поняття «російська мова».
І тут я згодна з паном Анатолієм Амеліним, який пише, що «насправді немає ніякої російської мови. Та й слов’янська вона дуже умовна… Російська мова є суржиком кількох мов та діалектів, по суті – есперанто староболгарської (церковної), тюркських, прислівників фінно-угорських народів, руської (української), грецької, польської, німецьких та латинських слів. І має напівфінську граматику – зовсім не слов’янську. Уся ця суміш у результаті й стала основою нинішньої російської мови, що співпадає в лексиці лише на 30 – 40% з іншими слов’янськими мовами, у яких (включаючи білоруську й українську) цей збіг незрівнянно вищий і становить 70 – 80%» (https://24tv.ua/rosiyskoyi-movi-ne-isnuye-tse-surzhik-novini-rosiyi-i-ukrayini_n1676542).
Насправді московський цар Петро Перший після мандрівки Європою захотів теж стати володарем освіченої європейської імперії. Європейської! Але як це зробити, якщо Московії до Європи – як Бровку до Сонця? Історія тюркська (правителями Московського й Ростово-Суздальського князівства століттями були представники Золотої Орди – хани Батий, Сартак, Берке, Менгу-Тимур і так аж до ханів Узбека й Джанибека)… Подейкують, що Чингізидом був й Іван Грозний. Населяли землі Московії народи моксель (мокша), а зараз мордва; фіно-угорські народи меря, мурома, мері, весі… Ми ж розуміємо, що всі вони – і мордва, і фіно-угри – розмовляли винятково вєлікім і махучім? Рекомендую матеріал Ярослава Дашкевича – історика, археографа, член-кореспондента Національної академії наук України (https://universum.lviv.ua/journal/2011/6/dashk.htm).
Ідея стати Європою виявилася живучою! І Катерина ІІ взялася за історичні й мовні дослідження, адже претендувати на місце серед європейських імперій.
Григорій Півторак пише: «Катерина ІІ намагалася пізнати історію своєї держави на основі наданих їй писемних джерел – літописів та інших документів московської старовини. Правдива історія Московії її шокувала, бо була куцою і дуже бідною. Особливо царицю вразило те, що могутня держава Русь, слава якої протягом трьох століть гриміла на весь світ і з князями якої вважали за честь породичатися королі Франції, Угорщини, Швеції… як з’ясувалося, до Московії не мала жодного стосунку… 4 грудня 1783 року за наказом Катерини створили «Комиссию для составления записок о древней истории, преимущественно российской». Так само була створена й російська мова. Трохи церковнослов’янської (насправді все, що було можна звідти взяти), тюркська лексика (жили ж бо під тюрками), фіно-угорська, запозичення різних часів із латини, з грецької, англійської, німецької, французької, італійської…
Про це й про багато іншого – див. https://www.radiosvoboda.org/a/ukrayina-rus-i-moskoviya/31521000.html
Навіть у словосполученні «золотая русская березка» всі три слова мають українське походження! Слово Русь – навіть коментувати нічого, а «береза» й «золотий» мають повноголосся -оро-, -оло-, які властиві тільки для української мови.
Ну, і ще одне зауваження. В царській Росії українська мова була просто заборонена й оголошена неіснуючою. І все. Перелік постанов, указів, розпоряджень про заборону української мови в освіті, в науці, у книгодрукуванні, у вжитку займає не одну сторінку. Знайти цей перелік нескладно, але ж дивіться, наприклад, тут: https://volart.com.ua/art/rukopis/zapret.html. Правда, вражає?
Суржик
Суржик – це мішанка. Спочатку так називали змішані зерна злаків, а потім мовну мішанину.
Чи є таке? Звичайно. Але суржики є в будь-якій мові й у будь-якій країні. Ось тільки у нас боротьба із суржиком – це часто боротьба з діалектами й із місцевими говорами й говірками. Причому, як це не дивно, суржиком іменують винятково північні діалекти, а ось південно-західні вважаються взірцем чистоти. Філіжанка, пательня, шпацірувати, зазвичай, наразі, файно (таких слів насправді дуже багато) – це діалектні слова. Чому ж тоді запозичення з польської, угорської, румунської мов (перелік не вичерпний) суржиком не іменують? Комусь вигідно? Тоді кому? Хтось за цю музику платить?
Нікого не турбує й не дратує українсько-англійський суржик. Не чули? Бекстейдж, фідбек, бекграунд, локація, вайб, краш, треш… Ці слова заполонили ЗМІ, інтернет, рекламу й стали мало не взірцем правильного слововживання. Якби ж ішлося тільки про молодіжний сленг, який з’являється у кожного покоління, щоб зникнути, коли покоління дорослішає! Але оце все розносять світом так звані ЛОМи, блогери, журналісти… Іншого не знають? Інакше на вміють?
Знову питання і знову намарне: а де Уповноважений із захисту державної? А цього всього жоден академічний інститут не бачить? А куди поділася поважна професура? Не професорське й не академічне це діло? Ніяк це все державної мови не торкається?
Опитування в соціальних мережах – «Чи знаєте ви західноукраїнські слова», «Чи зможете ви говорити по-львівськи», «Чи зрозумієте мешканця Карпат» (Прикарпаття, Ужгорода, Тернополя, Івано-Франківська – на вибір)? І ніколи, жодного разу не траплялося питань про знання мови Одещини, Вінничини, Чернігівщини, Сумщини, Харківщини, Житомирщини! Хтось намагається пояснити, що справжня українська мова – це мова західних областей? А для чого? Поділяй і володарюй? Для чого й кому треба протиставляти мешканців різних українських земель?
І знову влада десь у… підпіллі. Причому тут уже незле було б і СБУ попрацювати. Хтось працює на розкол держави, а державна Служба безпеки цього не бачить. Ну… Загрози вторгнення теж не бачили. Граємося з вогнем далі.
Радянський /совєтський період так званого зросійщення й спотворення
Ну, нарешті дійшли до так званої новітньої історії, хоча, можливо, тепер її вже назвуть якось інакше.
Радянська влада (вона ж «совєти» чи «совіти»), створивши нову країну, тобто запхавши туди вогнем і мечем усіх, хто не зміг опиратися, вирішила, що боротися з українською мовою треба по-хитрому. Просто заборонити, продовжуючи імперську традицію, було якось перед людьми (читай – перед усім цивілізованим світом) «невдобно». Значить, забороняти й не будемо. Кілька нескладних кроків – і все вийде.
1. Організуємо Голодомор. Носії мови вимруть, а якщо не всі, то на решту теж управа знайдеться.
2. Почнемо боротьбу з ворогами народу – катівні ЧК і НКВД, урочище Сандармох в Карелії (https://www.radiosvoboda.org/a/24477308.html).
3. Без особливо гучних заборон просто зробимо неможливим спілкування українською мовою, виведемо її з активного вжитку в освіті, в науці, на виробництві, у мистецтві.
І ось тут зробимо відступ. Щоб вижити й до того ж вижити непогано, українці самі позбавлялися українських прізвищ, відмовлялися від національності й називалися росіянами, записуючи росіянами дітей, переходили на спілкування навіть вдома російською мовою, хоча в країні на якийсь час була оголошена українізація (ой, щось мені це нагадує з часів недавніх!). Для тих, хто в школі вчився, а не тільки туди ходив, добре знайома трагікомедія Миколи Куліша «Мина Мазайло», яка була видана окремою книжкою в 1929 році. Щоб просуватися кар’єрними сходами, харківський службовець Мина Мазайло змінює прізвище на Мазєнін, бо ж не вірить в оголошену українізацію й серцем «передчуваю, що українізація – це спосіб робити з мене провінціала, другосортного службовця і не давати мені ходу на вищі посади».
«Двадцять три роки, кажу, носю я це прізвище, і воно, як віспа на житті — Мазайло!.. Ще малим, як оддав батько в город до школи, першого ж дня на регіт взяли: Мазайло! Жодна гімназистка не хотіла гуляти — Мазайло! За репетитора не брали — Мазайло! На службу не приймали — Мазайло! Од кохання відмовлялися — Мазайло!» – ось такою була доля тих, хто не побоявся залишатися українцем. Устами Мини Мазайла говорили тисячі українців, яким мишебратська мовна політика закривала шляхи до освіти, до роботи, до життя.
Закон – про українізацію. Насправді – нікуди не поткнешся, бо всюди потрібна російська. (Ремарка в дужках. Чомусь тепер в Україні нікуди не поткнешся без англійської або хоча б німецької, турецької чи польської. Традиції Мини Мазайла продовжуються?).
4. Хочете вчитися – російською. Пошукайте, скільки було українських шкіл у містах – зараз ця інформація доступна. Хочете написати дисертацію – російською. Інженерні й військові спеціальності – російською. Бо а як же можна інакше? Для керівника будь-якого рангу – російсько-мишебратська обов’язкова!
5. І контрольний в голову – щоб не сіпалися із своєю мовою Шевченка чи ще якихось Котляревських і Коцюбинських – а ми зробимо цю мову правильнішою! І на арену виходить старий більшовик, професійний революціонер і соратник Володимира Леніна(Ульянова) Микола Скрипник. Так, це він «батько» сумнозвісної скрипниківки, яку нам намагаються накинути й дотепер, називаючи дуже прогресивним правописом. Правда? Це серйозно? І при цьому повсюдно чуємо про необхідність боротьби із впливом «совєтів»! Скрипниківка – це заслуга професійного революціонера й червоного комісара! То боремося, чи що? Чи як?
А ось і думки сучасників Скрипника з його скрипниківкою: «Не можна сподіватися, щоб таку ненормальну, чужу живій мові і вкоріненій літературній традиції вимову захтіли засвоювати геть усі українці. Можна наперед сказати, що значна частина письменської України цілком вороже поставилася б проти перероблення своєї глибоко-органічної вимови на незвичайний чужий кшталт». […] «Кожен правопис, який накидається народові з гори насильно проти природи його мови, звичайно, викликає лиш велику нехіть і навіть зненависть».
Детальніше про Миколу Скрипника: https://www.istpravda.com.ua/articles/2018/10/22/153125/.
А тепер увага! Питання! То Скрипник із його скрипниківкою – це крок вперед чи комусь дуже хочеться повернути Україну в часи червоних комісарів? То ми проти совітського чи за професійного революціонера й комісара? Спіднє чи хрестик?
Тепер іще одне. Іще раз перегляньте перелік заборон української мови періоду УРСР і СРСР. Які заборони? Та Боже збав! І партія, і уряд проголошували вільний розвиток усіх мов!
І, звичайно, зближення мов братських. Та невже хтось думає, що сидить ото якийсь чиновник і придумує русизми для української мови? Такого точно не було! Кількість українських шкіл скорочувалась, кіно українське загнали кудись за синю хмару, театри мали переважно російськомовний репертуар, армія, суд, прокуратура й адвокатура розмовляли тільки російською, українська висміювалась як сільська й відстала та ще й неперспективна…
Для чого були заборони, якщо людям наочно демонстрували, що українська – це шлях в нікуди? Та ще й після Другої світової величезна внутрішня міграція населення. А мова міжнаціонального спілкування яка? Отож-то! Українська мала зникнути природним шляхом, і заборони були зайвими. Освіта, ЗМІ, державні органи майже всуціль були російськомовними, то чи ж велике диво, що буквально за два-три покоління українська стала непрестижною й зникала, ховаючись у селах? І мала зникнути взагалі, бо стала б непотрібною, як це сталося в Білорусі з білоруською мовою.
Але Україна набагато більша й різноманітніша, тому-то мова ще трималася. Та й українські письменники доклали неабияких зусиль, щоб мова в Україні збереглася. Михайло Стельмах, Остап Вишня, Оксана Іваненко, Семен Скляренко, Павло Тичина, Василь Стус, Ліна Костенко, Наталя Дзюбенко, Раїса Іванченко… Так, це письменники радянської доби. Але в ті часи владі було глибоко начхати на якусь українську мову й літературу, які вже були оголошені смертницями. Контролювали, щоб не було чогось антирадянського, та й годі… Білоруську ж додавили? То й українську додавили б – як миленьку! Не встигли…
Але ж тепер звідусіль чуємо про совіцькі утиски мови. Добре, які саме? Після Скрипника, чий жарт вийшов невдалим, на українську мову владі було просто плювати зигзагом із Марса, бо українська вже була записана в потенційні мерці – питання часу. Антирадянщини немає? Про взаємопроникнення і зближення братських мов є? Якої ще холєри ясної комусь треба?.. Ото як комісар і вірний революціонер-ленінець Микола Скрипник трохи щось повиступав, але фокус не пройшов, концепцію довелося змінити на «сама здохне». Тепер до всього додалося ще й збільшення оплати вчителів і викладачів російської мови і літератури. То скільки охочих залишилося викладати українську?
Зараз же ніби українська в Україні державна. Але є «але». Комусь знадобилося знищити уже сформовану українську літературну мову. І почалося!
1. Кривопис-2019. Мало, бо тут уже й Павло Гриценко виступив проти (не зовсім зрозуміло, правда, якого милого він свій підпис під кривописом ставив, але ж то таке).
2. Боротьба із суржиком, хоча суржиком оголошуються діалекти, місцеві говори й говірки. Тут виникає питання, чому в Житомирі суржик, а у Львові його немає? Чи не тому, що там поруч Польща, і мовна мішанка там українсько-польська? Звісно ж, Ужгород і Мукачеве ніхто із суржиком не зачепить, бо тамтешні говірки мають багато спільного з угорською мовою, а хто ж проти Угорщини щось бодай пискне?
3. Повністю угодовська політика стосовно українсько-англійського суржика, причому не в побуті, а у ЗМІ, на телебаченні, в рекламі й навіть у книжках.
4. Боротьба з «русизмами», які до росії, чи то пак московії, так само близько, як гвіздок до гвоздики. Скажімо, ви ж чули, що не можна говорити слово «дзвонити»? Бо русизм, здається 😊 Дзвін є, дзвіниця є, а дзвонити немає… Дивина!
А чули, що треба говорити «повз»? Наприклад, я йду повз. Але що ж робити з поняттям про частини мови? Повз – це прийменник! Тобто йти можна тільки повз щось – повз річку, повз будинок, повз будівництво. А ось «повз» у значенні прислівника, тобто мимо, стороною, — це чудовий зразок діалектизму! Ще і з позначкою «рідковживане»! Кому знадобилося рідковживане діалектне слово зробити літературним? Найкраще пояснення слова «повз» – це дієслово «повзти» у формі минулого часу, чоловічий рід: Хробак повз своїми хитрими ходами; Вуж нечутно повз по траві.
А ось слово «мимо» стало русизмом, який конче необхідно замінити рідковживаним діалектизмом! А з якого дива? Невідомо.
І таких прикладів безліч.
Я дуже захоплююсь людьми, які вирішили залишити в минулому мишебратську (це від словосполучення «ми ше братья»). Але дуже страшно, коли людей, які палають бажанням повернутися до своїх мови й історії, починають вчити й наставляти або незнайки, або й відверті вороги, котрі продовжують оголошений іще за радянських/совітських часів курс на знищення української мови.
Мої замітки не претендують на те, щоб бути істиною в останній інстанції, – я користувалася загальнодоступними опублікованими матеріалами. І це не наукова праця. Це спроба застерегти від бажання повірити відвертим маніпуляціям, які вже вкотре використовуються щоб знищити українську мову й Україну як державу.
Я вкотре хочу поцікавитись, чи є десь позиція Уповноваженого із захисту державної мови Тараса Кременя? Де позиція Богдана Ажнюка, який керує Інститутом мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України? Де позиція українських видавців і керівників ЗМІ, які одноголосно й дружно взялися впроваджувати кривопис-2019? Де позиція СБУ, бо ж мова була й залишається однією з основ держави? І де люди, звичайні українці, які ще вчора захоплювалися Тарасом Шевченком і Ліною Костенко, а сьогодні пишуть і говорять славні «етер», «попідол», «експрессекретарка», «послиця»? Як таке може статися? Як українець може сказати, що «сковорода» – це русизм і що треба «пательня»? Що треба «файно», а не гарно, добре, красиво, ловко, хОроше, любо чи будь-який із інших синонімів?
Хто знову веде війну з української мовою, а відтак і з Україною? І чи обмежується правильна відповідь одним словом?
Наталія Коваль-Глоба, спеціально для Vector News
