Правозахисник Василь Овсієнко анонсував проведення в столиці заходів з нагоди 40-річчя створення Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінкських угод (УГГ).
Громадський оргкомітет і Український інститут національної пам’яті запланували, зокрема, прес-конференцію в Києві 7 листопада, а наступного дня о 10:00 у Києво-Могилянській академії – відкриття фотодокументальної виставки, присвяченої ювілею створення й діяльності УГГ (виставка демонструватиметься кілька тижнів). Того ж дня в академії об 11:00 розпочнеться Всеукраїнська наукова конференція «Українська Гельсінська Група у вітчизняному та світовому правозахисному русі». У ній візьмуть участь вчені, громадські діячі, колишні політв’язні, студентська молодь.
Дев’ятого листопада о 9:30 політв’язні з родичами на Софійській площі столиці відбудуть спільну молитву біля могили Патріарха Володимира (члена УГГ Василя Романюка). Після цього автотранспортом поїдуть ушанувати на Байковому цвинтарі покійних членів УГГ, серед них – Микола Руденко, Василь Стус, Олекса Тихий, Юрій Литвин, Надія Світлична, Оксана Мешко, Вячеслав Чорновіл, а також Іван і Леоніда Світличні, Іван Гончар, Євген Сверстюк, Михайлина Коцюбинська, Левко Горохівський, Микола Плахотнюк, Олесь Сергієнко. Урочисті збори громадськості з нагоди 40-річчя УГГ розпочнуться того ж дня о 18:00 у Київському міському будинку вчителя.
Надаючи інформацію про історію створення УГГ, її роль і значення, пан Овсієнко нагадав, що в колишньому СРСР першою була створена 12 травня 1976 року Московська громадська група сприяння виконанню Гельсінкських угод, яку очолив професор Юрій Орлов. Слідом створили власну Групу українці 9 листопада того ж року – її ініціатори письменник і філософ Микола Руденко, генерал Петро Григоренко, громадські діячки Оксана Мешко, письменник-фантаст Олесь Бердник та юрист Левко Лук’яненко. Членами-засновниками стали також мікробіолог Ніна Строката-Караванська з Таруси (Калузька область Росії), інженер Мирослав Маринович, історик Микола Матусевич, учитель Олекса Тихий (Донеччина), юрист Іван Кандиба (Пустомити на Львівщині). За кілька місяців і навесні 1977-го подібні організації виникли також у Литві, Грузії, Вірменії.
На думку Василя Овсієнка, правозахисники вчинили «революційний переворот у свідомості стероризованого за попередні десятиліття населення СРСР». У невільній країні вони почали поводитися як громадяни, що вільно користуються задекларованими конституційними правами – свободою слова, друку, демонстрацій, асоціацій тощо. Тоді вперше після десятиліть політичного терору й репресій нечисленна українська інтелігенція організувалася й голосно заявила на весь світ про неволю й безправ’я свого народу. На ділі в добу краху світової колоніальної системи Група нагадала про існування поневоленої України й порушила питання про визнання її світовим співтовариством – вимагалося, зокрема, щоб Україна була представлена окремою делегацією на засіданнях тогочасної Наради з безпеки і співробітництва в Європі.
«Це був геніальний здогад: поставити український національний інтерес на міжнародну правову основу, в контекст протиборства демократичного Заходу з тоталітарним СРСР», – вважає правозахисник. Уже за півтора десятка років міф про Україну наповнився реальним змістом – вона стала незалежною! «У певному розумінні можна сказати, що свобода слова, правдива інформація зруйнували «імперію зла», – висновує Василь Овсієнко.
Середовище УГГ було героїчно стійким: насамперед, це колишні політв’язні, їхні друзі й родичі, а також молоді люди, що не хотіли задихатися в атмосфері брехливої офіційної ідеології. Героїчним називає в наш час сам факт створення УГГ й голова Московської Гельсінської групи Людмила Алексєєва, яка днями, з нагоди відзначення ювілею УГГ, записала відеопривітання й надіслала його українським однодумцям. В УРСР переслідування проявів дисидентства «було особливо лютим», отож переважну більшість у політичних концтаборах становили саме українці, нагадує російська правозахисниця.
У правозахисному русі знаходили собі місце українці і євреї, вірні різних конфесій і атеїсти, націоналісти і націонал-комуністи, соціал-демократи і анархісти… «Вони ніколи не оголошували одне одного ворогами, тому що в той час усім однаково потрібна була свобода, а державна незалежність України уявлялася ймовірним гарантом такої свободи», – зазначає пан Овсієнко. Правозахисники 1960-х років, аби уникнути звинувачень у підпільній діяльності, не створювали документально оформлених організацій. Їхні осередки діяли на основі міжособистісних контактів (родинних, дружніх, професійних). Та зрештою і це не врятувало їх від гонінь.
Хвиля арештів прокотилася Україною 1972 року: за ґрати кинуто приблизно сто осіб, проведено сотні обшуків, тисячі людей були викинуті з роботи, вишів, стероризовані допитами як свідки. З 1979 року, за визначенням Людмили Алексєєвої, репресії проти причетних до Групи набули мафіозного характеру. Україну накрила хвиля судових процесів проти правозахисників за цинічно сфабрикованими кримінальними справами – за «дармоїдство» (Петро Вінс), «опір міліції» (Василь Овсієнко, Юрій Литвин), «хуліганство» (Вадим Смогитель, Василь Долішній), «спробу зґвалтування» (Микола Горбаль, Вячеслав Чорновіл), «порушення паспортного режиму» (Василь Стрільців), «незаконне зберігання холодної зброї» (Петро Розумний), «виготовлення, зберігання і збут наркотиків» (Василь Січко, Ярослав Лесів) тощо. Україна стала свого роду полігоном, де випробовувалися найбрутальніші методи тиску.
Загалом УГГ налічувала 41 особу, плюс 1982-го Група поповнилася двома іноземними членами, це естонець Март Ніклус і литовець Вікторас Пяткус, а наприкінці 1987-го до неї кооптували ще шістьох людей. Через членство в УГГ 24 особи було засуджено – вони відбули в концтаборах, в’язницях, психіатричних лікарнях, на засланні сумарно понад 170 років. Загалом же на страсному рахунку Групи – понад 550 років неволі, підрахував Василь Овсієнко. Група розплатилися п’ятьма життями: Михайло Мельник заподіяв собі смерть напередодні неминучого арешту 9 березня 1979 року. Чотири в’язні табору особливого режиму ВС-389/36 (селище Кучино Чусовського району Пермської області) загинули в неволі – це Олекса Тихий, Юрій Литвин, Валерій Марченко (усі 1984 року) та Василь Стус (1985).
На політичних в’язнів весь час чинили тиск, проте Група не саморозпустилася. Її документи виходили з неволі й за кордоном друкувалися в щомісячному бюлетені «Вісник репресій в Україні». Діяв також Комітет гельсінкських гарантій для України (у Вашингтоні, США), а Українське видавництво «Смолоскип» ім. В. Симоненка видавало документи Групи українською й англійською мовами. І коли в період горбачовської «перебудови» й «гласності» в СРСР перші гельсінці вийшли на волю, вони швидко відновили правозахисну діяльність, що набула вже політичного забарвлення. УГГ 7 липня 1988 року трансформувалася в Українську Гельсінкську спілку – її трактують як передпартію, що й поклала початок створенню політичної системи в Україні.
«Нині ми живемо в такий час, коли слід нагадати слова зі Святого Письма «Ви ще не змагались до крови…», – підсумовує Василь Овсієнко. – Уже змагаємося до крови. Не знати, які випробування чекають нас. Але я певен, що нинішнє покоління правозахисників і воїнів володіє такими ж високими чеснотами, що й попередники. Тому ми переможемо!»
