Серед найбільш потужних важелів впливу держави на суспільство радянської доби був «вірус страху». Відомі з історії події 1937–1938 років – масові політичні репресії в СРСР – увійшли в пам’ять не одного покоління людей як символ беззаконня, бездумного нищення населення країни. Але репресовані й члени їхніх родин тривалий час боялися навіть згадувати трагічні роки – страх перед державою як машиною терору був основною причиною вимушеного «безпам’ятства».
Великий терор 1937–1938 років, за задумом Й. Сталіна, мав завершити 20-річну боротьбу комуністів із «соціально ворожими елементами» в червоній імперії. Одним з напрямів цього терору передбачалося максимальне вилучення з національних громад потенційно «політично неблагонадійних» осіб. Способами вилучення були масові вбивства й вислання. Водночас репресивні операції мали продемонструвати представникам національних меншин в СРСР (полякам, німцям тощо) небажаність їхньої національно-культурної самоідентифікації.
Титульна нація України так само була небажаною для більшовицьких ватажків – про це свідчать хоча б слова наркома НКВС УРСР О. Успенського, який на ділі транслював ставлення Й. Сталіна та його оточення до України: «Усі німці й поляки, які мешкають на території УРСР, є шпигунами й диверсантами», а 75–80% українців «є буржуазними націоналістами» (З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ, 1998). Другим напрямом у конструюванні «радянської спільноти» було вилучення окремих соціальних груп («куркулів», «кримінальників» тощо), потенційних політичних опонентів (члени монархічних, національно-демократичних партій, колишні офіцери, опозиціонери та інші).
«Сталінська кадрова революція» мала на меті сформувати в умовах радянської дійсності нову еліту з молодих, освічених, політично й ідеологічно вихованих людей, здатних виконувати будь-яке завдання керівництва країни. У цьому контексті має рацію Ніколя Верт: репресії проти радянської еліти формували потрібне кремлівським лідерам суспільне сприйняття терору. Розіграні за сценарієм показові «московські» та сотні місцевих судових процесів проти партійно-державних лідерів мали виховне значення для нових керівників. Це був виразний сигнал для радянської бюрократії та суспільства загалом про їхні «перспективи» в разі невиконання вимог вождя.
Великий терор, крім інших негативних його наслідків, істотно гальмував і розвиток економіки України. Вивчення офіційних статистичних даних дає змогу припустити, що, приміром, у вугільній промисловості від’ємний вплив репресій виявився набагато більшим, ніж собі уявляло кремлівське керівництво. Якщо в 1933–1935 роках зростання видобутку вугілля у СРСР становило, за офіційними даними, 43,6%, а в УРСР – 35,4%, то у 1936–1938 роках видобуток вугілля в республіці зріс лише на 6,5%, в СРСР – на 5,1%. Отже, більш як п’ятиразове уповільнення темпів.
У 1937–1938 роках УРСР не виконувала планів виробництва чавуну і сталі, а також багатьох промислових товарів, тоді як радянська практика полягала в щорічному підвищенні завдань. Натуральні показники реального виробництва, за статистикою, зростали дуже повільно – це означає, що промисловість республіки майже не розвивалася. Одним із чинників «тупцювання на місці» став управлінський хаос, спричинений репресіями, ініційованими Кремлем. На певних етапах бюрократична запопадливість місцевих партійно-радянських чиновників, їхні страхи перед покаранням за невиконання планів призводили до хаотичних управлінських рішень, що остаточно порушували організацію промислового виробництва. Для широкої громадськості Кремль інтерпретував такі дії як «шкідництво», «диверсії», і Й. Сталін перекладав відповідальність за економічні провали своєї політики на місцеве керівництво.
Державний терор комуністичного керівництва СРСР у 1937–1938 роках призвів до істотних демографічних втрат. Міжнародне історико-просвітницьке, правозахисне та благодійне товариство «Меморіал» оприлюднило статистичні підсумки терору в СРСР за період з жовтня 1936 по листопад 1938 року: за справами ГУДБ НКВС СРСР було заарештовано щонайменше 1 млн 710 тис. осіб, засуджено 1 млн 440 тис., розстріляно 724 тис. Додатково «міліцейськими трійками» як «соціально шкідливий елемент» засуджено 400 тис., депортовано 200 тис., засуджено судами за скоєння «загальнокримінальних злочинів» 2 млн, із них у табори відправлено 800 тис. осіб.
Російський дослідник Олег Мозохін окремо навів показники жертв Великого терору в радянській Україні: 1937-го заарештовано 159 573, 1938-го – 106 119 осіб. Вітчизняний історик Володимир Нікольський подає дещо іншу статистику: у 1937–1938 роках засуджено 198 918 осіб, з них розстріляно 123 421 особу (або 62%). Втім, остаточні дані демографічних втрат України від комуністичного терору стануть відомі лише після завершення масштабної науково-видавничої програми «Реабілітовані історією» та створення національного банку даних жертв державного терору радянської доби.
