Відомого українського письменника незадовго до арешту змусили негласно співпрацювати з репресивними органами…
Професор Павло Филипович, поет-неокласик, був на Соловках сумним, похмурим самітником. Пригніченим і мовчазним він залишився у спогадах його сучасників – українських політв’язнів. «Серед товаришів його майже ніколи не бачили. Любив самотність», – написав про поета співтабірник Семен Підгайний.
Невже сама лише зміна професорського кабінету на соловецький барак так гнітила вченого, що він здавався «змученим, розбитим і розгубленим, як ніхто з його товаришів»? Імовірно, є глибша причина його печалі, через яку часто перебував у депресії, самотній ходив навколо Успенського собору в соловецькому Кремлі й годував чаєнят… Один з дослідників історії спецслужб Вадим Золотарьов назвав можливу причину тієї пригніченості – докори сумління. Незадовго до арешту професор був змушений дати чекістам згоду на негласну співпрацю з органами НКВС…
У книжці Євгена Сверстюка «Світлі голоси життя» є філософська думка: «Важливо, яку дорогу обрала людина. Важливо, як вона пройшла свою дорогу. Дуже важливо, як вона несе свою ношу і свого хреста до останку». Достеменно ми не знаємо, що змусило Павла Петровича Филиповича – «живу літературну енциклопедію» – погодитись допомагати розпинателям України. Точніше, можемо здогадуватися, розуміючи, якими підступними методами діяли підручні наркома Балицького, коли фабрикували слідчі справи. Не кожний у ті страшні часи міг стоїчно витримати погрози, свавілля, тортури, що супроводжували розслідування. Отож і мусили жертви терору зводити напасть на себе й інших – на кого вкажуть кати. Таке було життя в роки більшовицької диктатури… До слова, правдиві спогади про той період залишив київський інженер Кость Туркало, якого чекісти спочатку вмовляли «обіцянками «спокійного і достатнього життя», а потім тиском і залякуванням примушували до співпраці. «Я молив і тепер молю Бога і дякую Йому, що він не допустив мені заломання мого духу, я безмірно вдячний Йому за те, що не допустив стати мені в якійсь мірі співучасником злочину, що кваліфікується, як злочин проти людськости, – написав К. Туркало в книжці «Тортури (автобіографія за большевицьких часів)», виданій 1963 року в Нью-Йорку. – Я особисто знаю кількох поважних наших громадян, що в таких випадках не встояли і здали позиції. Вони пізніше не зробили для своїх людей нічого злого, але самий факт залишається фактом. Хай їм Бог простить за це».
Красномовну оцінку ефективності «співпраці» Филиповича з органами НКВС дали згодом самі ж чекісти. Так званого помічника арештували у вересні 1935-го, звинуватили в контрреволюційній діяльності та запроторили на Соловки. І нестиме він – син священика – свій тяжкий хрест на Кальварію так само, як це мусили робити сотні й тисячі репресованих синів і доньок України…
Золотий учень
…Змалку та в юні літа Павло Филипович був, можна сказати, золотим учнем. Народився 1891 року в селі Кайтанівка, що в теперішньому Катеринопільському районі Черкаської області. Закінчив із золотою медаллю славетну Колегію Павла Ґалаґана в Києві, до неї вступив за конкурсом і був стипендіатом. Тоді ж почав друкувати свої поезії російською мовою в петербурзьких і московських журналах «Вестник Европы», «Жатва», «Заветы», у київських «Курантах». Творив під псевдонімом Павло Зорев.
Вищу освіту здобув на історико-філологічному факультеті Київського університету св. Володимира, де знову-таки навчався блискуче. У Curriculum vitae писав, що під час перебування в університеті одержував «учительську стипендію» (за неї мав потім одслужити два роки учителем). А 1916-го був залишений на кафедрі російської мови й літератури, став професорським стипендіатом при виші. За дипломну роботу про життя і творчість поета Євгена Баратинського, що невдовзі була видана окремою книжкою, нагороджений золотою медаллю.
Українською мовою друкувався з 1918-го (рецензії, критичні статті в журналі «Книгар»), з 1919-го писав поезії. Три перші, створені в один день – 1 квітня, надрукував у «Музаґеті», дальші – в альманасі «Ґроно», журналах «Шляхи мистецтва», «Нова громада». Поетичний доробок Павла Филиповича «нечисленний, але глибокий і рафінований»: за життя побачили світ лише дві збірки його оригінальних віршів «Земля і вітер» (1922) та «Простір» (1925). Решта видань – переважно літературознавчі праці: «Шевченко і декабристи», «Українське літературознавство за десять років революції», «З новітнього українського письменства». Він був також бездоганним перекладачем поезії з французької і латинської мов.
«Його дух мужнів і усамостійнювався серед «шаленого вітру і кривавих днів революції, – писав дослідник Юрій Лавріненко, – і його поезія набирала дедалі більше ясності і скристалізованості, синтезуючи збагачені модернізмом поетичні засоби з класичними і навіть пісенно-фольклорними». Зі збірки «Простір» (1925):
Нащо давать далеким зорям звіт?
Не долетить ні перша, ні остання
З моїх думок у невідомий світ.
Надії мрійні і смутне квиління
Загублено у передранній млі,
А гострозоре мужнє покоління
Уже росте на молодій землі.
І все-таки «там і тут виринає в тканині його поезії безперервна чорна нитка тривожного передчуття; це був безпохибний інстинкт «гострозорого мужнього покоління», що бачило свою долю і все ж ішло назустріч їй, опановане «безмежжям праці», що прилучала до безсмертя» (Юрій Лавріненко).
У 1916–1923 роках Павло Филипович учителював у середніх школах, гімназіях, викладав у вишах. Потім віддався науковій праці в Київському ІНО, де став членом правління, та у ВУАН. Брав участь у роботі кількох наукових товариств.
Оперуповноважені НКВС арештували професора, провівши обшук у його квартирі, 5 вересня 1935-го. Відтак за кілька місяців матеріали об’єднали спочатку зі справою арештованого поета й літературознавця Михайла Драй-Хмари, а потім долучили до більшої справи, в якій фігурували поет-неокласик професор Микола Зеров, письменник Марко Вороний, літературознавець Ананій Лебідь та деякі інші знані українські літератори й діячі культури, звинувачені в контрреволюційній терористичній діяльності. Військовий трибунал Київського військового округу на закритому засіданні 1–4 лютого 1936-го ухвалив вирок: 10 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах. Далі – етап на Соловки…
Вигадані справи
…Про те, як «орли Балицького» компонували кримінальні справи, залишив документальні свідчення колишній оперуповноважений Георгій Бордон. З лютого 1936 року він служив у Києві, в особливому відділі УДБ НКВС УРСР, де на ту пору розслідували справу так званої «Української націонал-соціалістичної партії». Колега-чекіст Бордона розповів йому, що назву цієї «партії» вигадав особисто начальник відділу Михайло Александровський (його справжні ім’я і прізвище – Федір Юкельзон). А саму справу створили так: арештували агента секретно-політичного відділу – професора Филиповича – і перевели його первинні повідомлення на… свідчення.
Фальсифікації, провокації – звичайна практика органів ДПУ–НКВС. Лейтенант держбезпеки Микола Грушевський на допитах 1937 року (тоді вже допитували й самих фальсифікаторів справ) розповів, як оперативники нерідко використовували агентів-провокаторів для «інспірування активних терористичних проявів». На замовлення чекістів негласні помічники писали доноси про вигадані «терористичні й контрреволюційні організації». За тими доносами вчиняли арешти, причому брали не всіх осіб, які в них згадані, а на вибір – на розсуд енкаведистів. Таку «агентурну роботу» заохочувало вище керівництво наркомату – Балицький і Кацнельсон, не кажучи вже про нижче начальство на кшталт Александровського і Козельського – ті разом з десятками підлеглих слухняно брали під козирок.
Забігаючи наперед, зазначимо: на багатьох арештованих і «засуджених» так званими трійками, колегіями тощо чекатимуть табори, а потім – розстрільні ями. У 1937–1938 роках тих ям накопають безліч – на всіх безмежних теренах СРСР. У цей страхітливий спосіб панівна більшовицька влада проведе масштабну «чистку» суспільства, відому з історії як Великий терор. А серед жертв масових розстрілів, учинених восени 1937-го на півночі Російської Федерації, буде й професор Павло Филипович.
