НКВС «мобілізовував» потрібних йому людей на незримий «фронт боротьби з контрреволюцією» усілякими способами. Когось залучали до співпраці тиском і погрозами, когось патріотичною риторикою з настійливою пропозицією, від якої важко відмовитися. Ще когось – обіцянками допомогти у скруті (а до злиднів і скрути могли самі ж довести людину). Образно кажучи – когось батогом, а когось пирогом.
Отак потрапив у тенета ДПУ–НКВС і український академік Володимир Юринець – філософ-марксист, виключений з комуністичної партії 1933 року. Уродженець Галичини, він свого часу навчався у Відні, Берліні, Парижі, вивчав математику й філософію, знав десять чужих мов, писав поезії, зокрема й німецькою. Під час Першої світової війни потрапив до російського полону, опинився в червоному війську, був політпрацівником і редагував газети. Згодом закінчив Інститут червоної професури в Москві – спеціальний вищий навчальний заклад ЦК ВКП(б), що готував ідеологічні кадри партії та викладачів суспільних наук у вишах. Від 1925-го Володимир Юринець – у Харкові. Був членом літературної організації «Західна Україна», писав монографії і розвідки про творчість українських письменників Миколи Хвильового, Павла Тичини. На портретній світлині, вміщеній у книжці «Самі про себе: Автобіографії українських митців 1920-х років», вчений, можливо, ще не опальний, яким згодом стане. На Юринця як на «активного учасника «УВО» зібрав «зізнання» інших арештантів 1930-х років проноза-слідчий Ісак Соколов-Шейніс. А потім душу академіка, якому міг слатися шлях на Соловки, підвісив на гак Олександр Шерстов – начальник підрозділу секретно-політичного відділу ДПУ.
Вигнанцеві з партії Юринцю співчували знайомі, а він, перебуваючи «під ковпаком», мусив доносити на своє оточення, бо ж не був упевнений, що хтось не донесе на нього. Аби не гризли докори сумління, заглядав у чарку. «Пил, чтобы не думать, начиная с утра, – зізнавався академік згодом на допитах. – Донесения сплошь вымышленные, писались под винными парами, и на следующий день содержание их сглаживалось из памяти. Достаточно мне было случайно встретить кого-либо из знакомых, чтобы донести о его якобы контрреволюционной и террористической деятельности».
Чекісти заохочували запої свого, так би мовити, «пильного друга». Приносили йому спиртне, пропонували щораз нові провокаційні завдання або ж безцеремонно диктували тексти доносів. «Бувало й простіше, – пише дослідник історії органів держбезпеки, – Юринцю давали на підпис заздалегідь підготовлені в ДПУ матеріали, і той підписував їх одним з агентурних прізвиськ».
Ця п’яна «співпраця» тривала не один рік. Нарком Балицький ще й преміював «джерело цінної інформації» чималою сумою – двома тисячами карбованців. А офіцери, які підтримували оперативний зв’язок з Юринцем (Козельський, Рахліс, Долинський-Глазберг, Пустовойтов), успішно просувалися на службі. Деякі навіть стали орденоносцями. Утім, згодом не всі пережили час розплати, що настав для чекістів-провокаторів. Козельський накладе на себе руки на початку 1936 року, Пустовойтова й Балицького розстріляють у листопаді 1937-го, Рахліса й Долинського стратять 1938-го… До слова, не обмине ця чаша й «почесного співробітника ВЧК–ОГПУ» Александровського – одного з тих, хто зламав життя професорові Филиповичу. Можновладний чекіст на початку 1937-го обійме високий пост у військовій розвідці СРСР, однак не доживе до кінця «розстрільного» року – 15 листопада і для нього настане свинцевий фінал…
Розсекречені долі
Автор книжки про українське «розстріляне відродження» Юрій Лавріненко у своїй відомій праці згадав і колишнього академіка Юринця, в якому не розгледів «чекістського багнета»: «Він довше, ніж інші, чекав арешту, ходив розгублений по вулицях столиці (тоді – Харкова. – Авт.), яка щойно бачила сотні тисяч загиблих з голоду селян і вже була «очищена» від її найактивніших і видатніших культурних і громадських діячів – колег Юринця. НКВД таємно розпустило було чутку, що Юринець є секретним інформатором НКВД (з’ясовується, то була не чутка. – Авт.)… Таким я бачив Юринця приблизно в квітні 1934 року на Сумській вулиці в Харкові після мого першого арешту. Юринець розпитував мене про допити, про тюрму. Лице було спокійне, але під тим спокоєм легко можна було помітити настрій людини, що є в осередді остаточної катастрофи. Сидячи вдруге в тюрмі, а потім у концтаборі в Сибіру, я чув від в’язнів про арешт Юринця… Ніхто не міг сказати, що потім із ним сталось».
А сталося те саме, що з багатьма жертвами доносів. На допитах 22–24 липня 1937 року тоді вже абсолютно тверезий арештант буде відвертим перед слідчими: «…вся моя работа в органах ГПУ–НКВД – это была почти сплошная провокация с моей стороны. Очень часто меня толкали на провокации сотрудники, с которыми я был связан…
В октябре 1934 года со мной в Харькове связался специально приехавший из Киева сотрудник ГПУ Пустовойтов. Вызывал он меня ежедневно в течение пяти-шести дней. Я террористической организации найти не мог и уверял Пустовойтова, что быть ее не может в Харькове, так как правительство к этому времени было уже в Киеве. Мне было брошено обвинение, что я дезинформирую. Меня довели до того, что я что-то написал о террористах, что именно, сейчас не помню…».
Написане в ті дні Юринцем і ще одним відомим агентом-провокатором органів ДПУ–НКВС Біленьким-Березинським «пригадало» слідство 27 липня 1937 року – на допиті старшого лейтенанта держбезпеки Сергія Пустовойтова. Він засвідчив, що обидва агенти брехали й чекісти це знали («було важливо отримати матеріал, щоб обґрунтувати арешти й показати боротьбу з терором»).
…Через десятки літ дійшла до суспільства колись засекречена інформація з архівосховищ спецслужб: Володимира Юринця розстріляли 4 жовтня 1937-го. Комуністичні органи не реабілітували його на початку хрущовської «відлиги» й не згадали імені вченого в Українському радянському енциклопедичному словникові (УРЕС), виданому 1968 року. Власне, реабілітація відбулася-таки в 1960-х, однак і після того ніхто не поспішав збирати, вивчати чи перевидавати його філософських праць.
Стратять і згаданого вище постачальника провокаційних матеріалів Антона Біленького-Березинського. У Сибіру, де він житиме на висланні, за рішенням «трійки», що засідала наприкінці червня 1938-го в Омську, донощика арештують і розстріляють.
Професору Павлові Филиповичу, якого органи ДПУ так само спробували залучити до співпраці, «пощастить» більше: йому посмертно повернуть добре ім’я 23 січня 1958 року. Згодом вмістять в УРЕС 8 рядків життєпису й навіть вкажуть справжню дату загибелі (для жертв Великого терору це радше виняток, аніж правило). З того словника можна буде дізнатися переважно вигадані роки смерті осіб, страчених 1937-го. Серед них українські митці Лесь Курбас, Микола Куліш, Григорій Епік, Андрій Панів – усіх їх з подачі так званих компетентних органів «поховає» словник аж 1942 року, Валер’яна Підмогильного й Миколу Зерова – 1941-го, Василя Атаманюка – 1940-го, Василя Вражливого – 1938-го…
«Виявляли ворожість до влади…»
Відомо, як почувався Павло Филипович у неволі – «перебував у стані глибокої депресії». Це підтверджують, зокрема, й автори книжки-мартиролога «…З порога смерті…», виданої в Києві 1991-го – того самого року, коли Союз РСР уже дихав на ладан. А загалом про життя репресованої творчої інтелігенції в північних концтаборах спершу стало відомо, звісно, не в окупованій більшовиками Україні. Колишній соловецький політв’язень Семен Підгайний, який дивом не згинув у жорнах Великого терору, надрукував свої спогади за кордоном – у Німеччині, після Другої світової війни (1947, 1949 роки). Йому пощастило вижити через недогляд якогось тюремника, що випадково поклав дві облікові картки українців (Підгайного і літературознавця Петра Гребінника) в теку до сибіряків, а тих восени 1937-го не розстріляли. Їх вивезли наприкінці грудня на Карельський берег, де й «сибіряки»-українці далі мандрували по всіляких «спец-» і «штрафкомандировках» Біломорсько-Балтійського табору.
З книжок Підгайного можна дізнатися про табірне «амплуа» професора Филиповича. Спочатку він працював на фізичних роботах і лише з допомогою в’язнів-українців зміг позбутися тієї каторги: «Перебуваючи в Кремлі, працював трохи в бібліотеці. Іноді читав доповіді на літературні теми – бліді, сухі лекції. Але читав, бо мусив читати: це було легше, ніж рубати ліс чи копати канави на меліоративних роботах». Щось своє писав, перекладав, проте ніколи в широкому колі не читав тих творів; «усе написане на острові, так само як і в інших, загинуло»…
Ще один відомий письменник-політв’язень Василь Мисик, зустрівши вперше Павла Филиповича на Соловках, звернув увагу на те, що «вигляд у нього був стомлений, говорив він тихим, ослабленим голосом», здавалося, що був нездоровий. Якщо ув’язнений професор Микола Зеров залишався й у неволі оптимістом, знаходив сили для творчості, перекладав Вергілієву «Енеїду», то Филипович – здебільшого відмовчувався…
Згадку про поета-неокласика донесло з минулого й оперативне повідомлення якогось інформатора, підшите до архівної справи академіка Матвія Яворського – українця, політв’язня Соловків. Знаний історик-марксист був запеклим ворогом сталінського режиму. Разом з Матвієм Івановичем в одній кімнаті Нікольського бараку мешкали певний час Павло Филипович і Григорій Коссак. Напередодні «жовтневих свят» 1936 року підіслана до українців табірна нишпорка доповіла чекістам, що ця група і їхні друзі – Христюк з Дністренком – дуже згуртовані («даже делятся пайком между собой»). Донощик помітив також, що Филипович і Коссак у розмовах обережні, проте й вони виявляли відверту ворожість до панівної влади. Филипович казав, зокрема, що слід очікувати нових масових арештів…
Пророцтво справдилося в недалекому часі. Професора Филиповича вивезуть з біломорського архіпелагу на Карельський берег у жовтні 1937-го разом із великим тюремним етапом (понад 1100 осіб). Однієї з ночей – 3 листопада – велику групу «українських націоналістів» розстріляють в урочищі Сандармох… Згодом – 1939-го – вишлють з України до Казахстану вдову страченого «ворога народу» Марію Андріївну Михайлюк-Филипович. Доля її так само трагічна: згорьована, нещасна жінка збожеволіє…
