Протягом 2014 року Президент Росії Володимир Путін неодноразово озвучував тексти, підготовлені кремлівськими холуями про історичне право Росії на Крим та інші українські території. Прагнучи виправдати російську військову агресію на Донбасі і територіальні претензії Кремля на Південний Схід України, Президент Росії навіть визнав можливим стверджувати, що: «Насправді, це був один регіон з центром у Новоросійську, тому називався «Новоросією». Це Харків, Луганськ, Донецьк, Миколаїв, Херсон, Одеська область. Ці землі у 1920-ті роки при створенні Радянського Союзу передано від Росії Україні». Громадяни України закономірно здивувалися невігластву Глави сусідньої держави й обурились цинізмом його публічних суджень. Але у жителів славного козацького міста Кременчука приводів для цього було дещо більше. Судіть самі.
Кременчуцькі краєзнавці відразу ж взялися за уточнення архівних документів і ще раз переконалися в повній абсурдності заяв Володимира Путіна. Його придворним історикам належало б знати, що місто Новоросійськ ніколи не було і не могло бути центром адміністративно-територіальних утворень Російської імперії, у назві яких фігурувала б «Новоросія». Тому що воно було засноване у 1838 році, а чотири «Новоросії» існували задовго до того. «Перша» Новоросійська губернія проіснувала з 1765 по 1783, «друга» з 1796 по 1802, Новоросійське генерал-губернаторство з 1802 по 1822. Щоправда Новоросійське і Бессарабське генерал-губернаторство (1822 по 1874) хронологічно «застало» Новоросійськ, однак його центром була Одеса. Путінські спічрайтери повинні були б також знати, що Харків, як центр Слобожанщини, жодного дня, ні до яких «Новоросій» не входив. Саме час поставити запитання: «А що вони там в Кремлі курять»?
Так от, адміністративним центром утвореної на історичних козацьких землях «першої» Новоросійської губернії, майже 19 років, з 26 березня (6 квітня) 1765 по 1783 рік, було місто Кременчук. Про це у Повному зібранні законів Російської імперії зберігся відповідний Указ Катерини II (Зібрання Перше, том 17, Санкт-Петербург, 1830, стор. 102–193). До її складу, станом на 1775 рік, крім власне Кременчуцької, входили Єлисаветградська, Катерининська і Бахмутська провінції з адміністративним центром у місті Бахмуті (з 1924 по 2015 – місто Артемівськ Донецької області), яка займала велику територію сучасного Донбасу. Про це також зберігся відповідний Указ Катерини II (Повне зібрання законів Російської імперії. Зібрання Перше, том 16, Санкт-Петербург, 1830, стор. 657–667). І навіть при Катеринославському намісництві, до відновлення Катеринослава, з 1784 по 1789 рік Кременчук вважався намісницькими містом.
Згадай цей історичний факт хтось із кремлівських чиновників, з їх легкої руки Кременчук знову міг би стати центром «Новоросії», відроджувати яку намірився Володимир Путін. А якби ще в Кремлі відновили в пам’яті крилатий вислів Катерини II про Кременчук після відвідин його у 1787 році, то в збуджених мозках радників та помічників Президента РФ могли народитися плани перетворити славне українське місто не просто в центр ефемерної «Новоросії», але і в столицю всій Росії – матінки! Нагадаємо, після прогулянки вулицями Кременчука та відвідування побудованого графом Григорієм Потьомкіним шикарного по тим часам палацу, розписаного художником Володимиром Боровиковським, імператриця захоплено вигукнула: «Шкода, що не тут побудований Петербург»!
А про те, як Володимир Путін утверджує «РуЅЅкий мир» за допомогою «зелених чоловічків» і «ввічливих людей» в Криму і на Донбасі, жителі Кременчука вже надивилися з телевізійних сюжетів. Тобто, хвилювання кременчужан, які явно не хотіли бачити російський триколор або прапор «Новоросії» над будівлею міської адміністрації, були цілком обґрунтованими. Їх також не приваблювала перспектива жити в фейкової «КНР», хоча, щоб не ображати непристойними асоціаціями китайців, ймовірно таки у «КрНР».
На час, коли Кременчук був центром «першої» Новоросійської губернії, приходиться подія більш важливе, аніж відвідування міста царською особою – сюди прибули перші єврейські поселенці. Для цього були свої причини. По-перше, діяв Указ Катерини І від 27 квітня 1727 року про висилку за межі Росії євреїв «як мужеська, так і жіноча статі, які знаходяться на Україні і в інших Російських містах». По-друге, Кременчук, був не просто губернським містом, але і єдиним на той час міським поселенням південно-сходу європейської частини Російської імперії. Закономірно, як великий адміністративний і торгово-промисловий центр, він притягував євреїв, які мали право на постійне проживання в Новоросійській губернії. По-третє. Кременчук зберігав значення важливого оборонного рубежу з потужними фортифікаційними спорудами. Не випадково в 1787 році Кременчуцькою дивізією командував князь Олександр Суворов, котрий певний час лікувався у Кременчуцькому військовому госпіталі і керував місцевим гарнізоном.
З тих часів і понині доля Кременчука нерозривно пов’язана з життям міської єврейської громади. Місію розповісти про славні та трагічні сторінки її історії взяв на себе уродженець міста Кременчука Борис Шепетовський.
Після краху СРСР і здобуття Україною державної незалежності, Борис активно включився в громадське життя міської єврейської громади, відроджуючи її майже забуті традиції. 1998 року він разом з родиною переїхав до Ізраїлю і проживає в четвертому за величиною місті країни Рішон ле Ціон. Але зв’язку з Кременчуком він ні на мить не поривав, за десять років зібрав чимало унікальних архівних матеріалів про історію євреїв Кременчука українською, російською мовами, ідиш, іврит, які лягли в основу оригінального видання «Єрусалим в Україні». Ця книга побачила світ 2014 року завдяки зусиллям та фінансовій підтримці єврейської громади рідного міста.
Посилаючись на документи, листи, думки авторитетних істориків і богословів, Борис Шепетовський доводить, що з початку ХІХ століття і до радянської пори Кременчук грав роль мало не головного духовного центру євреїв, які проживали в Україні, був своєрідним «Єрусалимом в Україні», таким як Антверпен в Нідерландах, Толедо в Іспанії, Люблін у Польщі, Вільно в Литві, Бучач в Галичині, бруклінський квартал Браунсвілл у Нью-Йорку.
***
Єрусалим є одним з найдавніших міст світу. Він священний для трьох найбільших релігій – іудаїзму, християнства та ісламу. Храмова гора і її Західна стіна – святі місця для євреїв; для християн святими місцями є Храм Гробу Господнього і церкви, де ступала нога Ісуса; для мусульман – мечеть Аль-Акса» і «Купол Скелі». Для євреїв Єрусалим став святим ще у Х столітті до нашої ери, коли цар Давид проголосив його столицею іудеїв, а син Соломон спорудив там Перший Храм. Трагічною була подальша доля єврейського народу. У далекі часи римського правління євреї були розселені і поширилися по всьому світу у так званій діаспорі. Взаємодіючи з культурами та релігіями інших країн і цивілізаціями, єврейський народ не асимілювався, а дивним чином зберіг свою самосвідомість, що поєднує в рівній мірі етнічні й релігійні елементи. Переживши війни, пожежі, погроми і руйнування, у різні століття будучи почергово центром християнського і мусульманського богослов’я, Єрусалим у грудні 1949 року був проголошений офіційною столицею Держави Ізраїль, що виникла після геноциду євреїв під час Другої світової війни. Слід сказати, що такий статус міста є однією з головних тем палестино-ізраїльського конфлікту і не визнається значною частиною міжнародного співтовариства. Втім, якщо переможець на виборах Президента США Дональд Трамп має намір виконувати свої обіцянки, то найближчим часом посольство США в Ізраїлі переїде з Тель-Авіва до Єрусалиму, що послужить своєрідним прикладом для інших країн. Але як би не склалася подальша світська доля Єрусалиму, він був, і залишатиметься духовним центром євреїв, котрі завжди відчували духовну близькість з цим містом. Вони вірять, що у майбутньому Єрусалим стане духовним центром не тільки іудеїв, але й усього світу.
Для обґрунтування версії про те, що Кременчук був «Єрусалимом в Україні» Борис Шепетовський приводить досить вагомі аргументи. Так, згідно з його висновками, вже на початку ХІХ століття Кременчук був відомим у єврейському духовному середовищі містом. Невипадково, засновник однієї з найчисленніших в іудаїзмі течії хасидів ХАБАД рабин Шнеур Залман, будучи непримиренним противником Наполеона Бонапарта і патріотом Росії, в 1812 році прийняв рішення рятуватися від іноземної навали саме у Кременчуці. Однак, 67-річний засновник ХАБАДа не витримав довгих мандрів і 27 грудня 1812 року помер дорогою з Білорусі в Україну. Поважний Шнеур Залман був похований у місті Гадячі на Полтавщині. Сім’я виконала його волю і прибула до Кременчука, де проживала з грудня 1812 до літа 1813 року. Саме в Кременчуці син Шнеура Зелмана Дов Бер прийняв на себе пост Ребе (духовного лідера «Хабару»), вів активне релігійне і громадське життя. Зокрема, під час зустрічі у Кременчуці з делегацією царського уряду йому вдалося домогтися дозволу про поселення євреїв на Херсонщині. Саме в Кременчуці Дов Ребе зважився виконати царське Положення «Про облаштування євреїв» від 1804 року, яке наказує євреям, серед інших вимог, взяти постійні прізвища. Тут він став Шнеурі, заклавши основу відомої прізвища духовних лідерів ХАБАДа Шнеєрсонов.
З Кременчука Дов Ребе відправився до білоруського села Любавичи (нині Смоленська область Росії), яке стала згодом центром Любавичського хасидизму. Таким чином, можна погодитися з думкою Бориса Шепетовського, що Кременчук, поряд з білоруським містечком Ліозно, де народився Шнеур Зелман, селом Ляди, де він тривалий час проживав, і Любавичи, куди згодом переїхала його сім’я, цілком обґрунтовано може вважатися одним із духовних центрів ХАБАДа.
Однак, це далеко не єдиний доказ того, що Кременчук був одним з головних міст єврейської духовності. Так, у дореволюційний час у місті функціонувала значна кількість установ, призначених для суспільного богослужіння. Борис Шепетовський наводить дані Музею діаспори (Тель-Авів), згідно з яким, до початку Громадянської війни в Кременчуці діяли в загальній чисельності 60 синагог і будинків навчання, а також десятки хадерів (приватних єврейських початкових навчальних закладів), кілька ієшив (єврейських вищих релігійних закладів) і колель (навчальних закладів типу ієшиви, призначених для одружених учнів). Тому цілком закономірно, що одним з перших «Єрусалимом України» назвав це місто рабин міст Орла і Кременчука Моше Кнапов. Згадуючи себе 13 річним хлопчиком, який приїхав з Херсонської області на навчання, він писав: «Ієшива в Кременчуці була хабадскою… Хоча нам не викладали хасидус (хасидське вчення), рівень вивчення ніглех (талмудичних творів) був дуже високий. За аналогією з Литвою ієшіву в Кременчуці можна було назвати «Єрусалимом України».
Євреї, які проживали у дореволюційному Кременчуці, були не тільки хасидами. Це місто об’єднало під одним дахом їх затятих опонентів литваків (прихильників ортодоксального іудаїзму), сіоністів, які вірили у майбутнє євреїв тільки на Землі Ізраїлю, представників «Ам Олам», котрі виступали за вирішення єврейського питання у вільних США, а також членів соціалістичної партії «Бунд» і соціал-демократичної робітничої партії «Поалей Ціон». Незважаючи на відмінність поглядів, всі вони були релігійні, трепетно ставилися до рідної мови і традицій. Синагоги та навчальні заклади були затребувані. Багаті євреї-підприємці вкладали значні кошти в розвиток духовного життя міста. Діяв цілий ряд благодійних установ.
Те, що для євреїв міста ідиш був рідним, Борис Шепетовський підтверджує таким фактом. 22 лютого 1909 року в Кременчуці у сім’ї адвоката Арона Печерського народився син Олександр. 1915 року сім’я переїхала в Ростов-на-Дону. Звідси 1941 року А. Печерський був призваний в армію, успішно воював з нацистами, йому було присвоєно офіцерське звання. Але сталася трагедія, в одному з боїв він був поранений і потрапив у полон. Проте А. Печерський не став миритися з долею в’язня й організував успішне повстання і втечу з концтабору, розташованого в польському місті Сабибор. Воно вважається мало не єдиним успішним повстанням, організованим у таборі смерті за всю історію Другої світової війни. В СРСР про цей героїчний вчинок стало відомо завдяки оповіданню письменників Павла Антокольського та Веніаміна Каверіна «Повстання у Сабиборі». Але світову славу подвигу А. Печерського і його товаришів приніс знятий режисером Джеком Голдом 1987 року в Голлівуді фільм «Втеча з Сабібору». Автором сценарію був письменник Річард Рашке, який не міг обійти увагою книгу спогадів самого А. Печерського, написану 1945 року … на ідиш: «Дер уфштанд ін Собибур» («Повстання в Сабіборі»). Хоча автор не вивчав ідиш ні в ростовській загальноосвітній школі, ні в університеті Ростова-на-Дону, який А. Печерський закінчував.
Описуючи Кременчук періоду 1914–1920 років, видатний релігійний діяч, письменник і публіцист, доктор Гілель Зайдман (1914–1995) зазначав: «Досить великий Кременчук був містом Тори і єврейської мудрості, місцем, наповненим освіченими людьми, де навіть прості громадяни були знавцями Тори, а купці і ремісники щедрою рукою виділяли гроші на її вивчення. Кременчук, по праву був коронований почесним титулом «Єрусалим України».
Формат статті не дозволяє розкрити всіх достоїнств книги, кожний з розділів якої містить масу цікавих фактів про життя єврейської громади міста Кременчука в дореволюційний період, про складні й часом трагічні долі її представників, відродження єврейських традицій після здобуття Україною незалежності. Достатньо заінтригувати назвами деяких розділів: «Вони були у Кременчуці», «Місто слави», «Євреї у дорадянському Кременчуці», «Перелік єврейських духовних установ Кременчука станом на 1900 рік» тощо. Щоб ще більше зацікавити потенційних читачів, повідомлю про те, що серед багатьох інших ви знайдете розповідь про 10 засновників першого поселення на сучасних Землях Ізраїлю – міста Рішон ле Ціон. До складу групи, що викупила у 1882 році шматок пустельної безводної землі, входили по 3 вихідця з Кременчука та Миколаєва, 2 з Варшави і по 1 з Петербурга і Сімферополя. А очолював їх виходець з хабадской сім’ї міста Орша, 25-річний службовець Кременчуцького комерційного банку Залман Давид Левонтин. Ще один з розділів своєї книжки Борис Шепетовський невипадково назвав «Очевидне – неймовірне». Виявляється, що молодий рабин Шломо Тиснув Саламон, який прибув у 1998 році з Ізраїлю для служби у відродженій Кременчуцької синагозі, є уродженцем Рішон ле-Ціона, у заснуванні якого вихідці з Кременчука брали найактивнішу участь!
Згідно зі статистичними даними у 230-тисячному Кременчуці на сьогоднішній день проживає від двох до двох з половиною тисяч євреїв. А в 1910 році їх налічувалося близько половини жителів! В місті діє синагога, споруджена на руїнах зруйнованої вандалами у 1994 році старої дореволюційної споруди 1855 року. Вона є першою культовою спорудою, побудованою для задоволення релігійних потреб євреїв, після здобуття Україною незалежності. У синагозі є великий молитовний зал, міква (водний резервуар для омивання), їдальня, розміщені єврейські організації: благодійний фонд «Хэсед-Хаїм», відділення «Сохнут», філія Ізраїльського Культурного Центру. В місті успішно працює єврейський дитячий садок, де з раннього віку діти ознайомлюються з єврейськими святами і звичаями, отримують перші уявлення про мову предків – іврит. Усе це додає впевненості словами рабина Кременчука Шломо Давида Саламона з передмови до видання: «Висловлюю надію, що за допомогою Всевишнього, золотий ланцюг єврейського життя у Кременчуці, яке процвітає в останні роки, буде продовжуватися».
Доповню лише – у процвітаючій незалежній європейській Україні і … без «РуЅЅкого мира».
