«Зато мы делаем ракеты и перекрыли Енисей, и даже в области балета, мы впереди планеты всей», – співав іронічний бард Юрій Візбор, більше відомий сучасній українській молоді у ролі Мартіна Бормана з телесеріалу «Сімнадцять миттєвостей весни».
Цими рядками письменник, актор, кіносценарист, художник передав непідробну гордість багатонаціонального радянського народу за успіхи вітчизняної космонавтики, яка залишилась, ледве не єдиним історичним досягненням СРСР, що й зараз міцно утримує лідерські позиції серед скарбниць земної цивілізації.
Свій незаперечний статус піонера в освоєнні космічного простору Радянський Союз довів запуском першої балістичної ракети (1957), першого супутника Землі (1957), першим виводом на земну орбіту тварини (1957). А ще були успішні старти першої міжпланетної станції «Луна-1» (1959), освоєння місячної поверхні першим планетоходом «Луноход-1» (1970), створення першої космічної станції «Салют-1» (1971).
Однак справжнім тріумфом радянської і світової космонавтики став політ першого космонавта Юрія Гагаріна (1961), поруч з яким може стати хіба що перший вихід людини у відкритий космос, який здійснив Олексій Леонов (1965).
Зараз, коли в Україні йде складний процес переосмислення свого минулого, подекуди з’являються публікації, у яких автори намагаються довести, що міцного наукового фундаменту для лідерства СРСР у створенні ракетно-космічній галузі насправді не було, а відтак перемоги у космосі були досягнуті не завдяки, а всупереч радянській системі.
Їхній головний аргумент зводиться до того, що успішний розвиток радянської космічної програми був обумовлений залученням трофейної технічної документації німецького вченого, головного конструктора ракети «ФАУ-2», Вернера фон Брауна, який після Другої світової війни, попри членство в НСДАП, жив і успішно працював в Національному управління з аеронавтики і дослідження космічного простору США (NASA).
При цьому, автори вказаних сентенцій ігнорують, принаймні, два важливих аспекти.
По-перше, однобоко інтерпретуючи участь полонених німецьких вчених у створенні радянської космічної програми, вони принижують значення фундаментальних розробок вчених радянської доби, котрі ґрунтувалися на працях першопрохідців космонавтики Російської Імперії.
По-друге, ігнорується надзвичайно потужний вклад у розвиток радянського ракетно-космічного комплексу вітчизняних вчених, техніків, інженерів конструкторських бюро і промислових гігантів. А дарма, бо серед них було чимало українців, або життя яких нерозривно пов’язане з Україною.
Читайте також: Гібридна імперія: спогади про майбутнє в Рік жертв Великого терору
Варто нагадати, що перша сторінка української космонавтики була написана уродженцем міста Короп Чернігівської області, революціонером-народником Миколою Кибальчичем, який був страчений за участь у замаху на імператора Олександра ІІ 1881 року. Перебуваючи в тюремній камері смертників, за кілька днів до страти, він розробив оригінальний проект реактивного літального апарату з пороховим ракетним двигуном, політ якого керувався шляхом зміни кута нахилу двигуна.
Дякуючи спеціалістам NASA, які 1969 року вперше в історії людства здійснили успішну посадку на Місяць, в Радянському Союзі дізналися про уродженця Полтави Олександра Шаргея, змушеного 1921 року змінити ім’я та прізвище на Юрія Кондратюка, щоб приховати службу під час громадянської війни у Білій гвардії і армії УНР.
Саме його концептуальні рішення, викладені 1929 року у виданій в Новосибірську за власний кошт брошурі «Завоювання міжпланетних просторів», були реалізовані американцями: на Місяць спускався модуль, а космічний корабель чекав його на довколомісячній орбіті. Виходить, що не тільки винаходи Вернера фон Брауна успішно запроваджувалися в СРСР – «батько» американської космічної програми також користувався ідеями радянського вченого з України. Щоправда, існує нічим не підтверджена версія, що помічник командира взводу 1291 полку 110 стрілецької дивізії Юрій Кондратюк насправді не загинув у лютому 1942 року у боях з нацистами на Орловщині.
Він нібито потрапив у німецький полон й був залучений Вернером фон Браном до розробки космічної техніки, а потім разом з ним працював в NASA. Прихильники цієї версії аргументують її тим, що розроблена американською корпорацією «Локхід» трьохступінчата балістична ракета UGM-133А, яка зараз перебуває на озброєнні США і Великобританії, носить назву «Трайдент», що у перекладі з англійської мови означає «тризуб».
Читайте також: Розправляє свої крила Україна
Вважається, що становлення космічної галузі України почалося 1937 року, коли уродженець Сміли Черкаської області, майбутній академік АН УРСР України Георгій Проскура створив у Харківському авіаційному інституті реактивну групу. Під його керівництвом група молодих вчених здійснила під Харковом запуск великої стратосферної ракети.
Однак, вагомий вклад в освоєння космічного простору українці внесли не тільки у Харкові чи Києві, які з часом перетворилися на наукові центри з проектування і розробки авіаційної і ракетно-космічної техніки, а насамперед за межами першої і другої столиць УРСР.
Так, геніальний основоположник практичної космонавтики Сергій Корольов, який більший період свого життя провів на території Росії, родом з Житомира. Дівоче прізвище його матері – Москаленко, котра була донькою колишнього стройового козака Матвія Фурси. 1924 року, вступаючи до Київського політехнічного інституту Сергій Корольов власноручно заповнив анкету українською мовою, вказавши у графі «національність» – українець.
Щоправда, після таборів ГУЛАГ, ймовірно побоюючись підозр у причетності до «українського буржуазного націоналізму», Сергій Корольов у подальших автобіографічних документах взагалі перестав вказувати свою національність, хоча української мови й пісень ніколи не цурався. Що й не дивно, бо, судячи з запису у загальнодержавному паспорті, виданому Леоніду Брежнєву 1947 року, остання згадка про те, що він є українцем, також припадає на повоєнний час.
Читайте також: Деякі сторінки історії ШОА (Голокосту) в Україні. Як це було в Кременчуці
На відміну від них, видатний український радянський вчений у галузі ракетно-космічної техніки, основоположник радянського ракетного двигунобудування одесит Валентин Глушко, як у «шарашках» НКВС, так і в офіційних документах завжди писав й говорив про себе – «українець».
Дід по батьковій лінії всесвітньовідомого радянського вченого українського походження Михайла Янгеля за бунтарство разом із дружиною та дітьми був висланий із Чернігівської губернії на каторгу в Сибір. Там сімейство майбутнього генерального конструктора СКБ «Південне» (м. Дніпропетровськ) називали «хохлами».
Мама видатного радянського вченого українського походження Володимира Челомея за походженням була полтавкою, її дівоче прізвище – Клочко. Сам майбутній генеральний конструктор ракетно-космічної техніки провів дитинство і юність у Полтаві, навчався у Київському політехнічному інституті, до 1940 року працював в Інституті математики АН УРСР.
Читайте також: Історія як зброя пропаганди: чому Е. Коха судили в Польщі, а не в Україні?
Одні біографи провідного розробника радянської авіаційної та ракетно-космічної техніки Гліба Лозино-Лозинського називають його киянином за місцем народження 1909 року у дворянській сім’ї, інші харків’янином – за місцем закінчення 1930 року Харківського механіко-машинобудівного інституту.
Однак кременчужани, де до революції 1917 року його батько працював тут присяжним повіреним (адвокатом), також мають право вважати його своїм земляком. Тут Гліб Лозино-Лозинський провів дитинство і ранню юність, саме у Кременчуці майбутній конструктор авіаційних і космічних двигунів, літаків і багаторазових космічних систем закінчив трудову школу, причому пішов відразу ж у 7-ий клас, а після двох років навчання у професійно-технічній школі отримав фах слюсаря.
«Холодна війна» СРСР із Заходом, яка супроводжувалась виснажливою гонкою озброєнь, була у розпалі. 1951 року автомобільний завод, що будувався у Дніпропетровську, був перетворений на секретний завод № 586 (з 1966 року – «Південний машинобудівний завод») для виробництва радянських ракет Р-1. Це була перша крупна балістична ракета, створена у Радянському Союзі за зразком ракети «Фау-2» Вернера фон Брауна. 1954 року на території заводу було створене конструкторське бюро на чолі з Михайлом Янгелем, яке із середини 60-х років минулого сторіччя носить назву СКБ «Південе».
З початку 60-х років, багато крупних підприємств УРСР активно залучатись до створення ракетоносіїв військового і цивільного призначення, розробки і виробництва систем керування, бортової автоматики й інших систем і приладів космічних об’єктів і комплексів. Відбувалось це в умовах надзвичайного режиму секретності. Уяву про те, як це виглядало на практиці, дає розсекречена історія одного з найбільших в Європі виробників дорожніх машин ПАТ «Кредмаш» (ПАТ «Кременчуцький завод дорожніх машин»), яка бере свій початок з 1870 року, коли підприємство випустило першу партію кінних приводів, молотилок, саморізок та іншої техніки сільськогосподарського призначення.
Для задоволення потреб будівництва радянського ракетно-космічного комплексу Розпорядженням Ради Міністрів СРСР від 10 серпня 1948 року № 11059-РС в системі Міністерства будівельного і дорожнього машинобудування СРСР було створено Державне спеціальне конструкторське бюро (ДСКБ «Дормаш»).
Починаючи з 1949 року, це ДСКБ почало працювати над проектами заправників і транспортних візків для ракет розробки Сергія Корольова. Його перші представники з’явились на Кременчуцькому заводі «Дормаш» 1957 року. Їм випала доля налагоджувати випуск агрегатів для заправки окислювачем бойових ракетних комплексів та систем заправки техніки, призначеної для космічних досліджень. 1966 року на заводі розпочали виробництво стаціонарних систем для заправки балістичних ракет, які виводили на орбіту штучні супутники Землі.
Читайте також: Яке місто вважалося «Єрусалимом в Україні»?
З того часу, майже 30 років, поряд з випуском «мирної» продукції (асфальтозмішувачі, ґрунтозмішувачі тощо), Кременчуцький завод «Дормаш» пропрацював на військову і космічну галузь. Найбільш масовим видом техніки, яка випускалась для потреб армії, стали паливозаправники, тому на підприємстві постійно працювало військове представництво Міноборони СРСР. Здійснюючи авторський нагляд, заводські конструктори з Кременчука регулярно бували на всіх радянських космодромах, були свідками запусків балістичних ракет.
Утім, ще більш вагомий внесок у справу освоєння космосу внесли викладачі і вихователі 10-ї військово-авіаційної школи початкового навчання льотчиків (ВАШПНЛ), яка з 1952 року готувала в Кременчуці кадри для Військово-повітряних сил СРСР, а 1960 року на її базі було створено Кременчуцьке льотне училище цивільної авіації (з 1991 року – Кременчуцький льотний коледж Національного авіаційного університету).
Цей навчальний заклад «поставив на крило» чимало відомих льотчиків. Однак найбільше викладачі колишньої 10-ї ВАШПОЛ пишаються тим, що саме Кременчук з висоти пташиного польоту вперше побачили майбутні льотчики-космонавти СРСР Володимир Аксьонов, Петро Климук, Анатолій Левченко та Олексій Леонов.
Утім, з невідомих причин лише Петро Климук дописувачами «Вікіпедії» включений до «Списку космонавтів, пов’язаних з Україною». Всього ж, разом із космонавтами незалежної України Леонідом Каденюком і Надією Адамчук (в космос не літала), до далеко неповного переліку увійшли космонавти (СРСР і Росія), які народилися в Україні чи мають родинні корені (20 осіб), проживали або здобували тут освіту (8) та 4-и астронавти (США і Канада) українського походження.
Виходець із сім’ї польського дворянина середніх статків Костянтин Ціолковський належить до когорти тих небагатьох вчених-теоретиків, які визнані засновниками сучасного ракетобудування та космонавтики. Він став основоположником теорії міжпланетних сполучень, проживаючи усе своє свідоме життя, на відміну від своїх колег, вдалині від основних наукових центрів Росії.
Скромному вчителю з провінційної Калуги жодного разу не вдалося відвідати й Україну. Утім, де б він не знаходився, Костянтин Ціолковський пишався своїми предками – вихідцями з Волині, далекими родичами ватажка козацького повстання Северина Наливайка.
Читайте також: Назвати події своїми іменами
Приклади справжнього патріотизму неодноразово демонстрував також перший український космонавт, уродженець Київщини Павло Попович (1930-2009), який 1962 року здійснив перший груповий політ в космос. Саме у його виконанні з борту «Восток-4» світ почув «Дивлюсь я на небо, тай думку гадаю…».
Павло Попович 24 роки був депутатом Верховної Ради УРСР й, прагнучи бути ближче до рідного краю, декілька разів відмовлявся від депутатства СРСР. Очолював українську громаду Москви «Славутич», прагнув відкрити в столиці Росії український театр, жалкував з приводу того, що українці, які працюють в Москві часто «цураються свого роду». Павло Попович був частим гостем Посольства України в РФ.
Учасники неформального спілкування з ним згадують, як Павло Романович вражав присутніх не тільки рідкісним голосом – драматичним тенором, через що його в молодості декілька разів запрошували до консерваторії, але й кількістю українських пісень, мелодії і тексти яких він знав досконало і виконував на професійному рівні.
То невже нам варто на радість Кремлю відмовитись від цієї багатющої спадщини лише на тій підставі, що більшість сторінок історії розвитку української космонавтики пов’язані з радянським минулим України? Якщо так, то невдовзі Володимир Путін неодмінно заявить, що й перемоги СРСР у космосі були досягнуті без участі України.
