14 лютого, у День закоханих, мені пригадалася історія барона Боржинського – дипломата і розвідника, який у непростий період вітчизняної історії був послом Української Держави на Кубані. Чому саме доля цієї людини викликала асоціацію з цією датою?
Річ у тім, що якраз у ніч на 14 лютого 1919 року військово-польовий суд денікінської армії у Юзівці (нинішньому Донецьку) виніс вирок українському дипломатові: «Розстріляти «за ізмєну Росії». Морозної лютневої ночі його вивели десь за околицю міста і одразу виконали вирок у якомусь вибалку, а тіло небіжчика кинули непохованим на мерзлій землі.
Водночас у такий день хочеться оповідати здебільшого про романтичні сторінками історії, а їх у житті Федора Боржинського було немало. Чого варта лише епопея із його одруженням! Але про все послідовно.
Майбутній дипломат і розвідник народився 3 лютого 1879 року у селянській родині села Верхнячка Уманського повіту Київської губернії. У різних джерелах він ще згадується як Федір Конрадович Боржимський або Федір Демидович Макушек. При цьому зазначається, що нібито він був усиновлений польським шляхтичем бароном Конрадом Боржимським, який сприяв здобуттю хлопцем хорошої військової освіти. Цим, начебто, пояснюється і титул барона, який закріпився за ним на все життя.
Але вже сьогодні достеменно відомо, що бароном Федір Боржинський став не одразу, а заслужив цей титул внаслідок успішного виконання низки важливих дипломатичних і розвідувальних місій за кордоном. А ще остаточно з’ясувалося, що він був позашлюбним сином Конрада Боржимського.
Починав Федір військову службу у 1899 році в царській армії рядовим 51-го піхотного Литовського полку у Сімферополі і тоді ще носив прізвище Макушек. Потім навчався у Чугуївському піхотному юнкерському училищі й повернувся на службу до свого полку, де невдовзі набув чину підпрапорщика, а за рік – підпоручика. У 1904 році Федір виявив бажання служити на далеких рубежах Російської імперії. Чим це прагнення обґрунтовував, важко сказати. Зрештою, його клопотання задовольнили, і в подальшому ця зміна місця служби стала переломною у його долі.
Федора перевели до 7-го Східно-Сибірського стрілецького полку, який після початку Російсько-японської війні був відправлений на передову. Там 25-річний підпоручик показав неабияку сміливість, відвагу і молодече завзяття. А ще командири звернули увагу, що Федір вирізнявся вдумливим підходом до виконання поставлених завдань, виваженістю і розсудливістю. Напевне, це зіграло вирішальну роль, коли його рекомендували на здобуття освіти в Східному інституті у Владивостоці. Після чотирирічного навчання його відрядили до штабу Іркутської військової округи для роботи у розвідці.
Упродовж 1910 – 1914 років Боржинський займався розвідувальною роботою у Монголії, Китаї та інших регіонах Далекого Сходу. Його знання китайської, монгольської, бурятської і японської мов були вельми затребуваними. Під виглядом чи то купця, чи вченого він об’їздив багато китайських провінцій і заледве не всю Монголію. Як дійсний член Східно-Сибірського відділу Географічного товариства склав першу детальну географічну карту Монголії, написав наукові роботи з історії, культури та етнографії Монголії і Китаю.
Заодно Федір Боржинський у цей час виконував і розвідувальні завдання. Збереглися відомості про те, що йому доручили одну надзвичайно відповідальну місію: доправити на секретні переговори до Петербурга монгольську делегацію високого рівня, де йому навіть довелося виступати за перекладача на переговорах з прем’єр-міністром Петром Столипіним. Уривчасті відомості про цей період життя дають підстави зробити висновок, що Боржинський досяг неабияких успіхів на ниві таємної дипломатії і зумів набути впливових зв’язків по той бік кордону. Інакше як пояснити, що він отримав від уряду Монголії надзвичайно високе визнання і відповідний титул, який був визнаний російським урядом і прирівняний до дворянського. Так Федір Боржинський став іменуватися бароном. Водночас у всіх анкетах у графі «походження» він як і раніше писав: «з селян Уманського повіту Київської губернії». Тоді ж новоспечений барон вирішив залагодити низку справ, які вже давно накопичилися. Спершу написав рапорт на ім’я обер-квартирмейстера головного управління Генштабу такого змісту: «Прошу височайшого повеління прийняти прізвище й по батькові свого рідного батька Конрада Боржинського». Після одержання дозволу він змінив документи і відтоді уже значився не Макушеком, а Федором Боржинським.
Щасливий був і від того, що у далекому Іркутську знайшов свою долю – одружився з українкою. Його обраницею стала студентка Київського музичного училища, невдовзі перейменованого в консерваторію, красуня Олександра Ващенко. А сталося це так.
Боржинський хотів мати за дружину лише українку. Але там, де він служив, було не просто знайти таку дівчину. До того ж постійні поїздки за кордон із розвідувальними місіями не залишали вільного часу на пошуки судженої. Тому він вирішив дати оголошення до газети. Як «Сибірська шлюбна газета» потрапила на очі молодій Олександрі Ващенко, достеменно невідомо. Можливо барон надіслав оголошення у різні газети, зокрема й до «Одеського шлюбного листка», до міста, де на той час мешкали її батьки. Та як би там не було, дівчина на нього відгукнулася.
Матеріали, які проливають світло на це знайомство, надіслала мені внучка барона Боржинського Града Володимирівнв Соловйова. Ось уривок із цієї сімейної історії, викладений у одному з воєнно-історичних журналів за 2011 рік: «Олександра Володимирівна Ващенко навчалася у Маріїнській гімназії в Одесі, потім два роки в Київській консерваторії – грала на роялі і співала. Зі своїм майбутнім чоловіком Федором Боржимським (так у оригіналі. – Авт.) вона познайомилася через газету за шлюбним оголошенням і, будучи дуже рішучою дівчиною, залишила навчання в консерваторії і поїхала до нього в Іркутськ у супроводі свого батька. Там вони з Федором і повінчалися. А 27 вересня 1912 р. в Одесі народився їхній син Володимир…»
Історія цього знайомства справді неординарна. Уявіть собі: молоденька дівчина із заможної родини полишає все і їде в далекий Сибір хоч і до чоловіка з дворянським титулом та військовим чином штабс-капітана, але ж до зовсім незнайомої їй людини, яку ніколи досі в житті не бачила і нічого про неї не знала, крім коротких відомостей у оголошенні. Її батько на той час був адміністратором Одеського цирку, а ще володів виноградниками під Феодосією, що давало можливість сім’ї безбідно жити і з часом вибрати для доньки пристойну партію з місцевих багатіїв. Але не судилося. Доля розпорядилася по-іншому.
Скільки подружжя прожило разом в Іркутську, невідомо. Лише знаємо, що через два роки після народження сина народилася донька (знову ж таки в Одесі). На той час уже почалася Перша світова війна, і Боржинський опинився на передовій. На фронт він вирушив у складі Іркутської козацької сотні, розгорнутої у дивізіон. Пізніше став сотником Читинського, а потім Хоперського козацького полку. За свідченнями очевидців, воював він, як кажуть, не шкодуючи живота свого, іноді аж до відвертої бравади. Міг піднятися з окопу і пригрозити пальцем чи то кулаком німцям у траншеях навпроти, спровокувавши їх на стрілянину. Неодноразово був поранений. За участь у боях, сміливість і відвагу був нагороджений золотою Георгіївською зброєю і орденами Святого Станіслава IV ступеня і Святої Анни ІІІ ступеня та удостоєний звання підполковника царської армії.
Навесні 1918 року Федір Боржинський опинився на Північному Кавказі. Його захопила ідея створення української державності, і він волів покласти свій досвід і знання на її реалізацію. У період Гетьманату Павла Скоропадського такі фахівці, як він, були особливо затребуваними. Гетьман надавав важливого значення створенню спеціальних служб для збирання інформації про агресивні плани стосовно України й організацію протидії таким намірам.
Одним з ключових регіонів, на який він спрямовував свій погляд, була Кубань. Це зумовлювалося цілою низкою обставин. На той час Кубань і Північний Кавказ стали головною базою Добровольчої армії, очільник якої Антон Денікін не приховував своїх планів з відновлення «єдиної Росії» і знищення суверенних держав і республік, які виникли на її колишніх теренах. Ці плани треба було ретельно відстежувати й збирати інформацію про емісарів, яких засилали в Україну з розвідувальними й підривними цілями.
Попри це, на Кубані знаходилася численна українська етнічна громада, яка прихильно ставилася до Української Держави і з острахом сприймала воєнні приготування Доброармії. Уряд щойно утвореної Кубанської Народної Республіки також волів самостійно наводити лад на своїй території, без втручання із зовні. На міжнародному рівні здійснювалися переговори, які свідчили про близькість за багатьма позиціями, хоча були й розбіжності, які стосувалися майбутнього статусу Кубані.
Аби зреалізувати намічені плани, сторони вирішили обмінятися дипломатичними представництвами на рівні посольств. У ході пошуку підходящих кандидатур було озвучене прізвище Боржинського. Те, що він був розвідником царської армії, аж ніяк не стало перепоною. Навпаки, саме таких фахових офіцерів з досвідом розвідувальної діяльності і знанням кількох іноземних мов у першу чергу залучали на свій бік. Головне, вважали, щоб людина сприймала ідею національної державності і була патріотом України. Федір Боржинський цим критеріям відповідав сповна.
Спершу його у червні 1918 року призначили українським державним консулом у П’ятигорську. А 20 вересня того ж року він отримав від гетьмана Скоропадського звання полковника і призначення повноважним представником Української Держави на Кубані.
Одразу ж по прибутті до П’ятигорська Боржинський надіслав свій перший таємний звіт голові МЗС Української Держави. У ньому він інформував про визрівання конфлікту між кубанським урядом і командуванням Добровольчої армії, що грубо порушувало традиційне козацьке самоврядування й перешкоджало скликанню Військової ради, яка мала прийняти конституцію Кубанської Республіки. А ще він звертав увагу на те, що проти молодої Української Держави на Кубані розгортається справжня інформаційна війна, яку ведуть представники російських шовіністичних організацій.
Невдовзі за його сприяння місцева «Просвіта» розгорнула видавництво книг, друк газет і навчання українською мовою. Це стало приводом для злісних нападок на гетьманського посла з боку російських політичних сил, які не бажали миритися з утвердженням на карті світу України як самостійної держави. Редактор катеринодарської газети «Великая Россия» Василь Шульгин та подібні йому захисники Росії на сторінках своїх газет влаштували справжнє цькування Боржинського. Що тільки про нього не вигадували: буцімто він ніякий не офіцер, а самозванець, що мав погану репутацію під час служби, був хабарником і казнокрадом.
У цій ситуації Боржинський намагався поводитись як дипломат, а не як бойовий офіцер, інакше з’ясування стосунків з Василем Шульгиним та його поплічниками могло завершитися плачевно, від чого постраждала б справа. Ті, хто знав посла по роботі у Катеринодарі, відзначали його врівноваженість і толерантність.
Ось як відгукувався про нього очевидець тих подій Микита Мандрика – доктор права з Вінніпегу, український літературознавець, публіцист, учений і дипломат: «Вихований, освічений, коректний і спокійний, він справляв дуже хороше враження. За зовнішністю він був типовий українець – середнього зросту, худорлявий, темний шатен, з довгими запорозькими вусами, розумним, лагідним поглядом. Одягався він у форму українського військового старшини (офіцера), в синій жупан… Він знав відмінно англійську мову, і між ним та англійським представником Фоком встановилися приятельські взаємини (вони жили vis-à-vis); це сприяло розсіюванню тих брехливих тенденційних відомостей про Україну та її національних діячів, якими засмічувались голови іноземців верхами Добрармії і такими добровольцями, як В. В. Шульгин».
Незважаючи на тиск, Боржинський і надалі наполегливо робив свою справу. Маючи добрі звя’зки з-поміж кубанців, він розгорнув активну роботу, спрямовану на утвердження в краї доброзичливого ставлення до України, об’єднання співвітчизників навколо посольства, видання власної газети. Та на заваді цих зусиль дипломата і розвідника стала денікінська контррозвідка.
У ніч проти 20 листопада 1918 року агенти Добровольчої армії увірвалися до приміщення українського посольства, зробили обшук, забрали офіційні документи і самого секретаря посольства Костянтина Поливана. Права Кубані та України були грубо попрані. Цим актом командування Добровольчої армії відкрито задекларувало, що не визнає ні України, ні Кубані як самостійних державних утворень.
На жаль, Кубанський уряд не відреагував належним чином на таку протиправну акцію. Відчуваючи безкарність, денікінці за кілька днів знову увірвалися до приміщення українського посольства, зірвали український прапор і на цей раз арештували посла Боржинського. Лише після цього Кубанська рада висловила свій протест, заявивши, що не вважає допустимим, аби на території Кубані чинилися насильства над представниками держав, які не перебувають із кубанцями у стані війни. Зрештою Боржинського випустили, але поставили вимогу, аби він негайно залишив Кубань.
У цей час у міру зростання успіхів Добровольчої армії та просування її на Донському фронті, влада кубанського уряду з кожним днем втрачала свої позиції. Денікінці почали масово переслідувати тих, хто мав ті чи інші ознаки українського. Їх звинувачували у петлюрівщині. Насильства і вбивства стали звичним явищем. Денікінці наполегливо вправлялися у вбиванні шомполами і нагаями етнічним українцям та іншим незгодним з новою політикою місцевим мешканцям «бєспрєкословной любві к старшему брату».
Федір Боржинський від імені українського посольства рішуче засуджував такі дії представників Добровольчої армії, та його заяви просто ігнорували. Понад те, він неодноразово готував ноти з протестом проти залучення кубанських козачих частин до бойових дій на українському фронті у складі Доброармії. Та це лише дратувало близьке оточення Денікіна, яке підшукувало слушний привід, аби поквитатися з непоступливим українським послом. Згодом така нагода трапилася.
Після того, як на зміну гетьманові Павлу Скоропадському в Україні прийшла Директорія, Федір Боржинський визнав нову владу і вирішив їхати до Києва, аби отримати інструкції щодо подальшої роботи на Кубані. Йому радили добиратися безпечнішим, хоча й довшим шляхом, через Новоросійськ на Одесу. Та він, маючи у своєму розпорядженні вагон першого класу, вирішив їхати через Дон і фронт генерала Май-Маєвського. Май-Маєвський, тоді ще маловідомий воєначальник, займав лінію Маріуполь-Волноваха-Кам’яновугільний район. Вагон Боржинського мав, після проходження території Дону, прослідувати саме через цей фронт.
До почту барона увійшли його секретар, радник з дружинами, помічники та кілька кубанців, які зазнавали переслідувань з боку Добровольчої армії. Кубанський Уряд надав до кордонів Дону почесну варту і взагалі виказав Боржинському велику увагу і сприяння. В Іловайську хтось із супроводу зауважив: «А тепер ви потрапите в інші руки, будьте обережними». Від цих слів у багатьох пасажирів вагону закралося важке передчуття. І воно було небезпідставним…
Після прибуття на залізничну станцію Волновахи дипломатичний вагон оточив озброєний загін військових. Усіх пасажирів вивели і заштовхали у товарний вагон, що стояв на іншій колії, потім вагон причепили до потягу й відправили до головного міста Донбасу. Там помістили до місцевої в’язниці, під яку пристосували приміщення школи.
Суд засідав у ніч з 13 на 14 лютого 1919 року. Складався він з трьох офіцерів-суддів і прокурора. Та це було важко назвати судовим процесом, бо й слідства ніякого не провадили. Боржинському закидали, що він, як офіцер російської армії, перейшов на службу до самозваного українського уряду. Посол поводився з гідністю. За свідченням підлеглих, які зосталися живими, він заявляв, що не вбачає у своїх діях ніякої зради, стверджуючи, що став на службу Українській Державі, землі, де народився й виріс, а на дипломатичній службі робив усе можливе, аби Кубань і Україна жили в мирі.
Та жодні пояснення вже не мали значення. За свідченнями учасників тих подій, пересування посла відстежували з самого Катеринодара за вказівкою Денікіна. Єдине, що той нібито не давав наказу розстрілювати непоступливого посла, лише затримати і повернути на Кубань. А вирок схвалив по телефону генерал Май-Маєвський.
Федора Боржинського поховали десь на околиці Юзівки місцеві робітники. Досі про місце поховання немає жодних відомостей. Його дружина Олександра упродовж нетривалого часу мешкала з дітьми у селі Верхнячці поблизу Умані в батьків Федора Боржинського. Потім з донькою Тетяною поїхала до своїх родичів у Петроград, а син Володя лишився з дідом. У восьмирічному віці він утік з дому і після низки поневірянь розшукав матір із сестрою. Невдовзі він став льотчиком і в роки Другої світової війни служив у бомбардувальній авіації.
А його внучка – Оксана Соловйова успадкувала від талановитої прабабусі любов і хист до музики. Нині вона мешкає в Іспанії і є однією з провідних скрипачок симфонічного оркестру Барселонської опери.
Дотепер, на жаль, не збереглося жодного фотознімка Федора Боржинського. Натомість за словесними описаннями і світлинами близьких родичів, які могли бути схожими на свого легендарного пращура, заслужений художник України Миколай Кочубей написав портрет – своєрідний уявний художній образ. Допоки в архівосховищах не віднайдеться реальна фотографія, таким він лишатиметься для нащадків – у старшинському мундирі, з довгими козацькими вусами, зі спокійним, розумним, проникливим поглядом.
Олександр Скрипник,
дослідник історії спецслужб
