Щойно Київська міськрада ухвалила рішення про найменування восьми нових вулиць у Подільському районі столиці. Зокрема, з’явилися вулиці, названі на честь військових діячів доби Української Народної Республіки – генерал-хорунжих Всеволода Змієнка та Олександра Греківа. Також на мапі Києва нарешті є вулиця видатного поета Олександра Олеся, перепохованого в столиці у січні 2017 року, і вулиця Северина Наливайка, повстанського ватажка й козацького отамана.
На фото (зліва направо): Антоні Листовський, Симон Петлюра, Володимир Сальський, Марко Безручко – українські й польські офіцери. Бердичів. Спільна Київська операція, квітень1920 року
Одразу ж одне з Інтернет-видань своєрідно відгукнулося на цю подію, напевне, під враженням нещодавно ухвалених польським Сеймом і підписаних президентом Польщі змін до закону про Інститут національної пам’яті, яким передбачається притягнення до відповідальності усіх, хто заперечує, підтримує або пропагує «злочинні», на думку поляків, дії ОУН та УПА.
Надання одній з вулиць імені колишнього міністра військових справ УНР і командувача Української галицької армії Олександра Греківа, який у 1919 році здійснив успішну військову операцію, так звану Чортківську офензиву, проти Війська Польського, видання назвало нашою відповіддю Польщі. Мовляв, ви ллєте каламутну воду на наших героїв Степана Бандеру і Богдана Хмельницького, а ми у відповідь ще більше славитимемо тих, хто за часів Козаччини чи новітньої історії ХХ століття уславився тим, що переможно воював з поляками. Така примітивна й поверхнева рефлексія на непрості віковічні українсько-польські взаємини, погодьтеся, аж ніяк не спонукає до порозуміння, понад те, підвищує градус напруги. А чому б не згадати про іншого набувача імені вулиці – Всеволода Змієнка (на фото нижче), про його внесок у порятунок Польщі?
Згадаймо, як влітку 1920 року більшовицьке командування перекинуло Першу кінну армію Семена Будьонного на допомогу військам Михайла Тухачевського, що наступали на Варшаву. Будьоннівці мали вдарити полякам у тил і вийти в районі Любліна. Проте на їхньому шляху трапилося Замостя, в якому розташувалася частина 6-ї Січової стрілецької дивізії Армії УНР. Разом з українцями Замостя захищали й польські підрозділи. Оборону очолив полковник Марко Безручко, а начальником штабу був полковник Всеволод Змієнко. Тоді будьоннівці не витримали грамотно організованого опору і з великими втратами відступили в напрямку Володимира-Волинського. Цей бій під Замостям став вирішальним у стримуванні наступу червоної кінноти на Варшаву. По суті, тоді якась невеличка дещиця відділяла Польщу від перспективи опинитися під більшовицьким пануванням і забарвленням її теренів у червоний колір пролетарської революції. Це все одно, що нині українці стали на захисті усього західного світу, і Польщі зокрема, від можливої російської агресії.
За успішне проведення тієї операції і Безручко, і Змієнко були підвищені у званні до генерал-хорунжих Армії УНР. Можна ще багато розповідати як згодом Змієнко став одним із засновників, а невдовзі і головою Українського військово-історичного товариства у Варшаві, як разом з лідерами уенерівської еміграції, маючи наміри повернутися на рідну землю для відновлення незалежної держави, створили Генеральний штаб Державного Центру УНР в екзилі за погодженням з прем’єр-міністром Польщі Юзефом Пілсудським, як генерал-хорунжий грамотно налагоджував діяльність розвідки та контррозвідки з польських теренів.
Нарівні з Всеволодом Змієнком нині можна згадати й інших визначних українських діячів тієї доби, іменами яких потрібно називати вулиці, про яких варто говорити, розмірковуючи над тим, хто який слід лишив в історії польсько-українських взаємин, а насамперед – в українській історії. Узяти хоча б легендарного повстанського отамана, полковника Армії УНР, керівника низки розвідувальних пунктів військової спецслужби еміграційного уенерівського уряду в Польщі Якова Гальчевського.
У нього неймовірно цікава й драматична біографія, яка заслуговує на відтворення у романах і художніх фільмах.
Саме з пропозицію створити фільм про Якова Гальчевського я звернувся ще у 2016 році до деяких українських кінематографістів після виходу на польські екрани фільму Войцеха Смажовського «Вісла» про події, які в сучасному польському політикумі трактують як «звірства українських націоналістів, скоєних над польським населенням». Мені бачилося, що це може стати своєрідною нашою відповіддю на цей фільм. Не образливою, протиборчою, обвинувачувальною, а виваженою, поміркованою і гідною.
Чому саме про Гальчевського? Посудіть самі. У період Української революції 1917 – 1921 років Яків діяв як активний повстанський отаман на Поділлі, непримиренний до радянської влади. Потім подався на західноукраїнські землі, що на той час були під Польщею, де й надалі боровся з більшовицьким режимом, але вже як співробітник уенерівської спецслужби.
Розвідкою він займався упродовж кількох років, аж поки не надійшла нова пропозиція. Таких активних старшин, як Гальчевський, керівництво Державного Центру УНР намагалося постійно тримати у полі зору і якимось чином організовувати для майбутньої боротьби. З цією метою Симон Петлюра ініціював заходи, щоб українських старшин брали до армії тих держав, на території яких вони проживали.
Президент УНР Андрій Лівицький та Військовий міністр Володимир Сальський направили маршалові Польщі Юзефу Пілсудському меморандум, у якому просили прийняти до польської армії принаймні сто українських старшин, спрямувавши їх до різноманітних військових навчальних закладів, підготовчих курсів, армійських частин та підрозділів. У планах еміграційної української влади навчання у польських закладах та служба в армії Речі Посполитої мали стати важливим етапом підготовки кадрів для майбутньої армії УНР.
Вирішив продовжити військову освіту й подальшу службу у польському війську і Яків Гальчевський, але під іншим прізвищем. У вересні 1930 року він став капітаном Війська Польського Войнаровським. Багато працював над собою і не зважав на спроби польських офіцерів применшити рівень підготовки українських контрактових старшин. Незабаром на вправах із тактики з’ясувалося, що знання всіх без винятку польських капітанів і майорів полку є значно нижчими, ніж у нього. Начальство помітило це і скерувало Войнаровського на Вищі піхотні курси для штабових старшин, які він успішно скінчив. На початку Другої світової війни Яків очолював окремий батальйон «Бродниця» полку Національної Оборони 4-ї польської дивізії. За 18 днів війни він виявив надзвичайну хоробрість. Є згадки про те, що польський генерал Болтуць представляв майора Войнаровського до найвищої нагороди Польщі за героїзм і відчайдушність, що дозволило врятувати життя багатьом польським солдатам, а генерал Бортновський відзначав його у своїх рапортах вищому керівництву держави. Та війна для Польщі швидко закінчилася. А для самого Якова ще й німецьким полоном.
У полоні перебував до січня 1940 року. Після звільнення з допомогою високопосадовців українського еміграційного уряду поїхав до дружини на Холмщину. Там став свідком утисків з боку польської влади до українського населення. Яків не міг цього спокійно споглядати, тому організував комітет Грубешівської повітової української самооборони, який обороняв українців від усілякого свавілля. Та не всім було це до вподоби.
21 березня 1943 року Гальчевський, повертаючись з похорону товариша, вбитого поляками, заїхав у село Переселовичі провідати дружину і сина. Уночі школу, де мешкала родина, оточили три десятки бойовиків Армії Крайової, озброєних автоматами. Гальчевський мав лише пістолет. Сутичка була недовгою. Пораненого отамана витягнули на подвір’я і на очах дитини й дружини закололи багнетами. Поховали Якова Гальчевського у містечку Грубешові на Холмщині. Його могилу свого часу поляки зрівняли із землею. Але нікому не вдалося затьмарити пам’ять про відчайдушного отамана і незламного борця за українську ідею. Вона жива донині.
Чим не сюжет для фільму про українця, який пішов на службу до польської армії, у важку днину став на захист Польщі, з якою зріднився, проявив себе справжнім героєм, а потім загинув від рук… поляків. У цій історії багато любові і ненависті. Але завжди слід пам’ятати, що коли ми сіємо ненависть, то буде ненависть, а коли посіємо любов, то неодмінно буде любов.
Нам слід ретельно виписувати свою національну історію зі своїми героями і гідно їх ушановувати. Без цього будь-яка нація є вразливою і неповноцінною. Якщо ми добре знатимемо й поціновуватиме свій родовід, будемо сильними, навчимося відстоювати свої цінності і свою правоту, нікому не дозволятимемо ображати свою національну гідність, не вдаючись при цьому до образ, дріб’язковості й популізму, тоді питання польсько-українських відносин на побутовому і вищому рівнях перейде в іншу площину, де не буде спекуляцій на крові і трагедіях.
На жаль, у Києві не вдалося знайти на карті вулицю Якова Гальчевського. Добре, що його ім’ям названо хоча б одну з вулиць у Вінниці, на його батьківщині. У Одесі ж, де народився Всеволод Змієнко, його ім’ям названо лише невеличкий провулок. Так само лише провулок перейменували на честь розвідника УНР тієї доби Івана Литвиненка в Сумах. А вулиць, названих на честь, скажімо, розвідника й дипломата Федора Боржинського чи Миколи Красовського годі й шукати на мапах. Про цих непересічних діячів національних спецслужб узагалі мало хто знає.
Водночас, перейменування вулиць – це лише половина справи. Розмірковуючи над цими перейменуваннями і коментарями з цього приводу, слід пам’ятати давній талановитий фільм режисера Тенгіза Абуладзе «Покаяние». У одному з епізодів похилого віку подорожня запитує у місцевої мешканки: «Скажіть, ця дорога приведе до храму?» «Ні, ця дорога не веде до храму», – відповідає та. Із життям на цій вулиці у неї, напевне, пов’язані тяжкі спогади й нерадісні асоціації. Вона вкладає саме такий зміст у свою відповідь. «Тоді навіщо вона потрібна? – дивується подорожня. – Навіщо дорога, якщо вона не приводить до храму?»
Мені здається, що у процесі перейменування вулиць нерідко гарна ідея обмежується самим процесом: внести пропозицію, провести через рішення депутатів, проголосувати, змінити таблички… А далі нерідко процес згасає. І ніхто на тій вулиці достеменно нічого не знає ні про Всеволода Змієнка, ні про Якова Гальчевського, ні про Олександра Греківа, ні про інших незнаних за радянських часів герої нашої національної історії і ще надто мало знаних нині. А саме вони нарівні з нинішніми героями Небесної Сотні і АТО мають цементувати наш родовід, національну ідею, гідність, мають бути своєрідними іконами в національному Храмі, який слід ретельно вибудовувати.
Інакше навіщо перейменовувати вулицю, яка не вестиме до Храму добра, любові, правди, краси, порозуміння?!
Олександр Скрипник,
дослідник історії спецслужб
