Великий терор став добою грандіозної чистки осіб, що не підпадали під розуміння сталінської пропаганди про радянську людину. Політичні й наукові діячі, які були засуджені за сфальсифіковані звинувачення, фізично знищувались на догоду партійної верхівки. Серед тисячі знищених був і Михайло Лозинський (на фото).
У цьому дописі сконцентруємо увагу на особі Михайла Михайловича як жертви терору, побіжно охарактеризуємо наукову спадщину та громадсько-політичну діяльність. До детального аналізу актуальних і сьогодні правових поглядів науковця звернемося у наступних дописах.
Уродженець села Бабин-Зарічний Калуського району Івано-Франківської області, здобував освіту спочатку в академічній гімназії, а відтак на юридичному факультеті Львівського університету. 1901-1903 рр. навчався у Віденському університеті, пізніше з дружиною переїхав до Цюриху. Несприятливий фінансовий стан змусив подружжя перебратися до Львова, де Михайло Лозинський працював журналістом, перекладачем, літератором.
Якщо Лозинського як науковця та публіциста, політичного діяча та викладача, все ж знають, то діяльність його як дипломата край мало висвітлена. У 1918 р. після краху Австро-Угорщини та з початком українсько-польської війни, Михайло Лозинський припинив перебувати осторонь політичних подій. На початку листопада 1918 р. науковця обрано до складу Української Національної Ради. Діяльність Лозинського-дипломата була належно оцінена і 10 беезня 1919 р., тому його було призначено товаришем державного секретаря закордонних справ ЗОУНР. 17 квітня 1919 р. Михайла Лозинського як голову Надзвичайної делегації ЗОУНР було відряджено до Парижа разом з Дмитро Вітовським для вирішення питання припинення поляками воєнних дій.
Дипломатична діяльність професора полягала не тільки в особистій участі його у різних місіях, але й надто важлива діяльність — правотворча, що полягала у проектуванні міжнародних договорів, заяв, а також наукова діяльність, що як результат мала вагомі праці.
Після поразки національно-визвольних змагань 1917-1920 рр., як інші представники української інтелігенції, Михайло Лозинський був змушений емігрувати. Перебуваючи на чужині, науковець починає викладацьку діяльність в Українському Вільному Університеті, де з 1922 по 1927 рр. працював професором міжнародного права. Також Михайло Лозинський входив до першого сенату УВУ разом з Володимиром Старосольським, Станіславом Дністрянським, Олександром Колессою.
Характеризуючи наукову спадщину Михайла Лозинського під час обіймання посади професора Українського Вільного Університету, перш за все варто акцентувати на тому, що він був фахівцем у галузі міжнародного права. Паралельно науковець розвивається як конституціоналіст. Його погляди були висвітлені у працях “Вибрані питання з українського державного права” та “Історія будови української держави”.
У 1922 році побачила світ фундаментальна праця “Галичина в рр. 1918-1920 р. Розвідки і матеріали” та інші праці, де науковець приділив увагу державному будівництву та творенню державних структур ЗУНР.
Переоцінення подій в радянській Україні, що мало місце з висоти емігрантського життя, переконаний патріот України, борець за незалежність, провідний науковець-міжнародник з яскравим національним забарвленням, завдяки дружині (як стверджують певні дослідники спадщини Михайла Михайловича) та її родині увірурвав в ідеали СРСР та те, що “більшовики змінились” і стверджуючи, що настав час співпраці з владою, переїхав з Праги до Харкова, де очолив кафедру права та врешті-решт став жертвою радянської системи.
Після рекомендації розпорядження з Управління профосвіти НКО від 13 березня Михайла Лозинського затвердили від 1 січня 1928 р. штатним професором ХІНГ зі спеціальності “Міжнародне право”.
Арешт науковця відбувся 21 березня 1933 року за обвинуваченням у причетності до “Української військової організації”.
23 березня 1933 р. судовою трійкою Колегії ДПУ УСРР науковець був засуджений до 10 років виправно-трудових таборів і в грудні того ж року етапований на Соловки. Професор неодноразово звертався до владних структур, писав Г. Ягоді, Й. Сталіну, М. Єжову, просив, щоб “пощадили сім’ю і дали дітям змогу буть корисним робітниками радладу”, проте безрезультатно.
Постановою окремої трійки НКВД СРСР – органу позасудового винесення вироків, що існував у 1937-1938 рр., був етапований та страчений у урочищі Сандормах 3 листопада 1937 р.
Питання реабілітації Михайла Лозинського порушив Іван Крип’якевич у 1956 р.
Ухвалою Військового трибуналу КВО від 24 вересня 1957 р. була скасована справа та припинена за відсутністю кладу злочину.
Замовчана радянською системою наукова спадщина Михайла Лозинського важлива і в час незалежності України, адже, як і сто років тому, територія держави піддалася анексії, окупації та агресії з боку Російської Федерації. Науковець відстоював права національних меншин, українську мову, незалежність та самобутність України. Нам необхідно шанувати минуле заради майбутнього та відроджувати спадщину українських учених.
Анна Петрів
