Неоднозначна реакція на оповідь про трагічну долю київського єврея Лейби Добровського, який під час Другої світової війни боровся за незалежність України в лавах Української повстанської армії (УПА) засвідчила неготовність частини наших співвітчизників та іноземців розлучатися з розмальованими чорно-білими фарбами радянськими міфами про це унікальне збройне формування.
Особливо емоційною зреагували деякі наші колишні співвітчизники, які нині проживають у Державі Ізраїль. У соціальних мережах вони звинуватили автора й тих, хто поділяє його точку зору, у прагненні фальсифікувати історію України, намаганні обілити її трагічні сторінки. Для обґрунтування своєї позиції опоненти активно використовували аргументи авторитетного американського історика, співробітника Колумбійського університету Джареда Макбрайда, викладені ним у листопаді минулого року в блозі для електронної версії ізраїльського видання лівого спрямування «Haaretz». Виходячи з того, що блог відразу ж був поширений російськими інтернет-виданнями «Украина.ру», «Рамблер/новости» й «Інформбюро», путінських пропагандистів неабияк привабило те, як на прикладі Лейби Добровського американський історик зробив висновок про нібито розгорнуту в Україні кампанію зі створення «націоналістичного міфу про «мультикультурність» і «демократичність» УПА. Для критики підмічених істориком спроб Служби безпеки України (СБУ) й Українського інституту національної пам’яті (УІНП) у такий спосіб створити «легенду про євреїв, які прагнули вступити в ряди УПА», Джаред Макбрайд використав матеріали архівної кримінальної справи на Лейбу Добровського, доступ до якої отримав у тому ж таки Галузевому державному архіві (ГДА) СБУ.
Відверто кажучи, бажання вступати в полеміку з поважним американським вченим, не було жодного. По-перше, пересічному краєзнавцю «не по чину» дискутувати з визнаним фахівцем. По-друге, Джаред Макбрайд, очевидно, не знайомий з останніми роботами українських дослідників, зокрема, статтею історика радянських спецслужб Олександра Скрипника «Як розвінчуються закостенілі міфи». Інакше б він не так категорично заперечував факти масового перебування в лавах УПА представників різних національностей, у тому числі євреїв. По-третє, попри очевидні заслуги Джареда Макбрайда перед історичною наукою деякі його судження є спірними. Це обумовлено, скоріш за все, дефіцитом у авторитетного вченого належного досвіду роботи з архівними матеріалами органів державної безпеки СРСР.
Ще менше автор прагнув «метати бісер» перед представниками російської «п’ятої колони» й невігласами, які й до цього часу комфортно почувають себе в затишному мороці радянських уявлень про ОУН-УПА. Зцементовані путінськими «інформаційними військами» світоглядні стереотипи не дозволили їм помітити навіть того, що стаття на сайті МІА «Вектор Ньюз» значною мірою присвячена не періоду перебування Лейби Добровського в УПА, який достатньо досліджений, а висвітленню епізодів його біографії до Другої світової війни й після повернення з таборів ГУЛАГУ. Саме в цьому, точніше в спогадах його племінниці Поліни Рогової і наданих нею унікальних фотоматеріалах, полягала її екслюзивність. Але, оскільки в читачів під впливом Джареда Макбрайта й інших опонентів можуть скластися помилкові уявлення про особу Лейби Добровського, автор вирішив повернутися до цієї теми, максимально уникаючи узагальнень щодо характеру взаємин українських націоналістів з єврейським населенням під час Другої світової війни.
Отже, якщо провести аналіз наявних в ГДА СБУ матеріалів, а це архівна кримінальна справа № 75134 ФП і дві контрольно-спостережні справи (архівні №№ 7165 і 259) на Лейбу Добровського, то можна зробити такий висновок: працюючи над блогом в «Haaretz», Джаред Макбрайд скористався вибірково відібраними документами. Насамперед, це один з протоколів допиту Лейби Добровського від 01 лютого 1944 року (у тексті Джареда Макбрайда цей документ помилково названий «протоколом арешту» – примітка автора) і «власноручне зізнання», зроблене ним 02 березня 1944 року в Рівненській в’язниці.
Відтак розповідь Джареда Макбрайда про митарства Лейби Добровського буремними 1941-1944 роками виглядає достатньо схематичною, а тому заслуговує на те, щоб привести деякі уривки з максимальною точністю до тексту: «… червоноармійцем він потрапив у полон і, видавши себе за українця, змінив ім’я, назвавшись Леонідом Дубровським. «Українець» Добровський втік з полону і відправився на північно-західну Україну, де випадково зустрівся з місцевими українськими націоналістами, пов’язаними з німецькими поліцаями і колабораціоністською адміністрацією, в тому числі з міським головою (Джаред Макбрайд забув вказати назву міста Корець – примітка автора). … Не підозрюючи що Добровський був євреєм, а також цінуючи його освіту, націоналісти зарахували його в свої ряди, щоб той займався пропагандистською роботою. … Добровський фактично приховував від своїх «співвітчизників»-націоналістів свою єврейську національність і не був захопленим прихильником українського націоналізму. … він боявся, що вони дізнаються, ким він є насправді, … бо євреї формально не могли вступати в ряди українських націоналістів. Він боявся, що націоналісти розправляться з його дружиною і дитиною».
Насправді ж, випробування, які довелося пережити Лейбі Добровському були набагато складнішими. У німецький полон він потрапив пораненим, на північний захід України «направився» не добровільно, а був переміщений у Рівненський табір військовополонених. Там він дійсно назвався українцем Леонідом Панфіловичем Дубровським і 31 жовтня 1941 року був відпущений з табору. Слід пояснити, що такі разові акції окупантів нічого спільного з гуманізмом не мали. Звільнення «представників поневолених народів», насамперед, білорусів, прибалтів, татар, українців, фінів було спричинене неможливістю окупаційної влади утримувати сотні тисяч військовополонених, високою смертністю в таборах від інфекційних хвороб і нагальною потребою в дешевій робочій силі.
Повертатися в Київ, де його знали як єврея, Лейба Добровський не наважився. Без документів німці могли його затримати, провести медичний огляд, встановити національність і стратити. Відтак він вирішив пережити лихоліття на Рівненщині, тим більше, що через єврея – лікаря Корецької лікарні, який здогадувався, ким насправді був Лейба Добровський, йому пощастило пройти курс лікування. У лікарні він спочатку познайомився з активістами місцевої «Просвіти», а потім з членами осередку ОУН-УПА, котрі й справді мали вплив на керівників управи міста Корець. Через них Лейба Добровський у липні 1942 року отримав фіктивний документ на прізвище Дубровського, у нічний час заробляв на життя роботою на цукровому заводі, а вдень вчителював. У подальшому, виконуючи доручення українських повстанців, Лейба Добровський, вже як консультант політичного відділу при командуванні УПА-Північ «Валерій», проживав у селах Корецького, Межиріцького і Костопільського районів Рівненської області, де вчителював і одночасно готував агітаційно-пропагандистські матеріали для ОУН.
Звичайно, він змушений був приховувати від очільників УПА свою національність. Бо у разі викриття деякі з них могли видати Лейбу Добровського поліцаям чи німецьким окупантам як єврея. Могли й самі покарати його за приховування справжніх біографічних даних. Але одна подія в житті Лейби Добровського дає підстави вважати, що близьке оточення знало, чи принаймні здогадувалось про його єврейство. 1942 року він познайомився з Малинською Марією Давидівною, 1910 року народження, уродженкою Білорусії, єврейкою за національністю, лікарем з вищою освітою, яка до початку війни з чоловіком і донькою проживала в Бресті. Її чоловік – капітан Червоної армії у перший же день війни, 22 червня 1941 року загинув і Марія Малинська, разом із донькою й домробітницею Лопатко Олімпіадою Василівною намагалися вирватись із палаючого Бресту в більш безпечне місце. Дороги війни привели їх до міста Корець Рівненської області, де місцеві поліцаї відразу ж «вирахували» єврейську сім’ю, й шантажуючи Марію видачею німцям, використовували її як наложницю. Важко сказати, скільки б часу тривали для Марії Малинської ці жахи, якби Лейба Добровський у листопаді 1942 року офіційно не одружився на ній, вдочерив доньку й зумів отримати на неї у Корекцій управі документи на прізвище домробітниці Лопатко, видавши її за матір. Фактично, цим вчинком Лейба спас Марію і її доньку, але однозначно навів на себе підозру з боку поліцаїв і соратників по УПА.
Досвід опрацювання матеріалів кримінальних справ на жертв політичних репресій дає автору право стверджувати, що з огляду на середньовічні умови ведення слідства в «СМЕРШ» і НКВС, до «вибитих» з арештованих зізнань слід ставитися критично. Варто враховувати, що свідчення Лейби Добровського про нібито «небажання співробітничати з націоналістами», «відчуття того, що українські націоналісти спеціально підбирають кандидатів для служби у місцевій поліції», «їхню співучасть у масових вбивствах євреїв, польського населення», «вбивстві двох священників» тощо були вигідні обом сторонам: йому для захисту і слідчим для обвинувачення.
Інша справа, адресована Лейбі Добровському записка керівника політвідділу УПА-Північ з псевдонімом «Поет» від 16 листопада 1943 року, яка свідчить про абсолютно довірливі стосунки між ними (орфографія і пунктуація тексту збережена – примітка автора): «Друже Валерію! Очевидно і ми будемо вимушені роботу свою переставляти на інші рейки. Однак поки що кардинальних змін немає. Щодо Вас – то маєте до вибору дві можливості: або залишатися надалі на тому місці, де опинилися, або переправлятися за Горинь 30-35 кілометрів від Береги, десь на хуторі чи в селі. Я би вибрав першу можливість. Щиро вітаю».
Однак юрист з вищою освітою, член ВКП(б) з 1929 року, червоноармієць Лейба Добровський обрав інший шлях – разом із сім’єю вирушив назустріч Червоній армії. Як свідчила згодом слідчому НКВС Марія Малинська: «Мета нашого переходу на бік Червоної армії була одна – розповісти про діяльність ОУН, розповісти все, що відомо про їх роботу, з цією саме задачею ми й переходили на бік Червоної армії. Після чого приступити до роботи на користь Радянської влади». Але рідна Радянська влада вирішила інакше: Лейба Добровський отримав 10 років таборів, з яких відбув 9 років 7 місяців і 17 днів. Про долю ж Марії Малинської і її доньки у справі жодної згадки.
Відповідно до Закону України від 17 квітня 1991 року «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» 09 липня 1996 року Лейба-Іцик Йосипович Добровський реабілітований. У першій декаді жовтня поточного року з Ізраїлю в Київ приїжджає його племінниця Поліна Рогова, щоб в ГДА СБУ ознайомитися із матеріалами на свого дядька, а також отримати копію довідки про його реабілітацію. Це означає, що процес пізнання Україною свого минулого, яким би важким і трагічним воно не було, триває. Натомість, в сусідній Росії з 12 лютого 2014 року діє міжвідомчий наказ «Про затвердження Настанов про ведення і використання централізованих оперативно-довідкових, криміналістичних і розшукових обліків, які формуються на базі органів внутрішніх справ Російської Федерації» з грифом «Для службового користування». Він дозволяє прокуратурі й правоохоронним органам РФ потихеньку знищувати матеріали на репресованих громадян. Але Джаред Макбрайд з цього приводу чомусь мовчить, не обурюється. Можливо не знає?
Олександр Нечитайло, краєзнавець
