Сьогодні пишу цих кілька слів під сильним вражінням та емоціями світового відмічання круглої 75-ої річниці звільнення німецького концтабору Аушвіц який знаходиться на території Польщі. До речі ця дата 27 січня символізує за вказівкою Організації Об’єднаних Націй рівночасно вшанування пам’яті зокрема єврейських жертв “Голокосту” того мабуть найбільш безславного концтабору. Ну і хіба також треба згадати і других національностей, тих котрі там загинули і тим котрі були там в’язнями але їм вдалося з ласки Божої вижити, пізніше вийти на волю та зажити здається нормальним але все ж таки особливим життям.
Я схиляю свою голову в глибокій пошані перед жертвами, у першу чергу євреями яких було найбільше, а також перед другими національностями між ними зокрема перед нашими українськими, хіба найбільш відомими були два брати Степана Бандери, Олексій та Василь, які стали жертвою не тільки німецького знущання але також польських вбивців у таборі. Покійний вже також колись в’язень Аушвіцу, редактор Данило Чайківський який писав інколи під псевдонімом О. Данків написав книжку спогадів яка вийшла 1946 року у Мюнхені як видання ОУН від Української Видавничої Спілки “Хочу жити! Образки з німецьких концентраційних таборів”. Поручаю прочитати.
Мій батько Євген Лозинський проживав на Станіславщині у 1941 році де він і родився (сьогодні Івано-Франківщина) та був районовим провідником Організації Українських Націоналістів на Тисменицький район. Коли прийшли німці у 1941 році він разом з друзями між ними також були два браття Степана Бандери проголосили незалежну українську державу. Його забрали німці у полон спершу до Львова в тюрму на Лонського, а згодом першим транспортом до Аушвіцу де він опинився вже на початку 1942 року і де він відбув насильну працю та каторгу до січня 1945. Звідти разом з собою бо він хіба був ще працездатний хоч важив менше 50 кіля, німці забрали до інших таборів де він відбув поки його звільнили американці щойно у травні 1945 року.
Колиб мій батько жив сьогодні він не хотів би, щоби я писав тільки про нього. Його друзями у концтаборі, ті котрі залишилися, були ціла група яка після звільнення опинилася у переселенських таборах Німеччини та Австрії. З часом деякі залишилися в Європі, а другі переїхали на Захід в Сполучені Штати Америки, Канаду, Аргентину Мій батько опинився у США. Я міг би поіменно подати багато друзів мого батька, теж політичними в’язнями німецьких концтаборів, одначе напевно більше їх я або не знав або забув. Майже усі з них стали творцями нової революції – визвольних змагань на чужині, закладали нові політичні установи, молодечі виховні організації та навіть фінансові колективи,завжди з вірою, що вони у США чи Канаді тимчасово, звільнять рідну землю і там повернуться. Це не була ілюзія. Така була воля та напрям життєвий і так вони виховували своїх дітей.
Мій батько помер природною смертю у 1977 році у відносно не старому віці у Ню Йоркському шпиталю. Мабуть його життєвий шлях, а зокрема майже чотири роки у німецьких тюрмах та люгерах, а попередньо у польських в’язницях був чинником цього під щербленого здоров’я і передчасного відходу. Він одначе ніколи не нарікав на свою долю, бо він її сам вибирав і ціллю його життя завжди залишалось боротися за незалежну Україну. Він не був виїмковим у цьому. Коли я зустрічав його ближчих друзів, Степана Ленкавського, Петра Мірчука, Романа Малащука, Богдана Рибчука, вони говорили дуже подібно і завжди темою розмови була Україна.
Тому, у цей день відмічання звільнення Аушвіцу і єврейського Голокосту я згадую їх усіх, українських в’язнів з Аушвіцу хоча невідомі в більшості мені їх імена. Їм належиться Царство Небесне і тому помолюся за усіх бо вони жили ідеєю допомогти своєму народові та були готовими віддати життя за нього. Як для мене це не тільки наша історія, це приклади для майбутніх поколінь. Більшої любові нема як вчив нас Господь Ісус Спаситель. Вічна Їм пам’ять!
Аскольд С. Лозинський
