Репресований 1932 року представник дворянства Павло Ганько мав тавро обвинуваченого в «контрреволюційній агітації й саботажі». Реабілітували полтавця в грудні 1991 року, але відомості про останні роки його життя та місце поховання й до цього часу залишаються маловідомими…
Слово на захист доброго імені знавця філателії, вченого-аграрія та редактора часопису «Хуторянин» сказали в Україні Сергій Черних і Олександр Христенко – співавтори книжки «Лабіринти долі полтавського «предводителя дворянства» (біографічний нарис з додатком каталогу земських марок)».
«Діапазон службових і громадських обов’язків П. П. Ганька вражає, – пишуть про героя свого твору Сергій Черних і Олександр Христенко. – Не надивуєшся, як він тільки встигав одночасно ефективно працювати одним з керівників Полтавського сільського господарського товариства, головою повітової земської управи, гласним міської думи, членом редакційного комітету журналу, депутатом губернського дворянського зібрання, організовувати наукові дослідження, проводити особисті експерименти, а ще й знаходити час для заняття філателією».
Павло Петрович Ганько і його старший брат Євген – це родичі по материнській лінії письменника-одесита Валентина Катаєва (останньому присвячено відомий роман про Остапа Бендера) і його рідного брата, не менш відомого літератора Євгена Петрова. І досі дехто ототожнює Павла Ганька – до речі, вихідця зі шляхетного козацького роду – з образом карикатурного предводителя дворянства Іполита Вороб’янінова, персонажа хрестоматійного твору Ільфа й Петрова «Дванадцять стільців».
Співавтор роману Євген Петров у спогадах про Іллю Ільфа сам вказав, що «отцю російської демократії» вирішив дати риси свого «двоюрідного дядька – голови повітової земської управи». Але ж Петров не конкретизував, про якого саме дядька йдеться: обидва Ганьки в різний час очолювали управу. Отож поширену «дослідниками-моралістами» версію про «шахраїв і спекулянтів» братів Ганьків довірливі читачі дотепер можуть сприймати за доведений факт…
У стислих рядках анотації відрекомендовано авторів так: колекціонер, лауреат національних філателістичних виставок, а другий – журналіст, член Національної спілки краєзнавців України. Але ж Сергій Черних і Олександр Христенко, крім того, авторитетні знавці специфіки роботи системи правоохоронних органів.
Обидва обіймали високі посади й у державних органах безпекового сектору незалежної України. Тому-то слову фахівців, їхнім обґрунтованим висновкам та навіть обережним припущенням довіряєш, коли читаєш краєзнавчу розвідку. Вони аналізують матеріали й доводять, що з погляду права звинувачення братів Ганьків у шахрайстві чи спекуляції земськими марками – нікчемні. І сподіваються, що читач погодиться з їхніми думками: справді, недоречно абсолютно ототожнювати образ літературного героя з реальною особою вправного державного чиновника Є. П. Ганька чи його родича – науковця й редактора.
Власне, процес створення Ільфом і Петровим одного з центральних персонажів роману був, як пишуть дослідники, динамічним і творчим. Задуманий образ «предводителя дворянства» весь час змінювався й зрештою став збірним, увібравши риси не тільки братів Ганьків, але й багатьох інших представників колишньої дворянської аристократії.
Опора на архівні документи – відмітна риса нового видання. Книжка написана за всіма канонами наукової роботи на основі джерел різного походження – на це звертає увагу й рецензентка, доктор історичних наук Людмила Бабенко. Вона зазначає, зокрема, що «читач знайде чимало оригінальних інтерпретацій, авторських уточнень і коментарів з покликаннями на джерела, що надає переконливості й достовірності авторським висновкам». На її думку, твір «безумовно претендує на важливу місію – заповнити ще одну лакуну історії Полтавщини через долю людини та її родини періоду другої половини ХІХ – першої третини ХХ століття».
Персоніфікацію минулого фахівці вважають важливим завданням історичної науки. Сергій Черних і Олександр Христенко спробували узагальнити відомі факти життєпису П. П. Ганька й водночас поділилися віднайденими матеріалами в дослідженні внеску головного героя в розвиток філателії. У популярно викладеному творі є все, щоб на нього звернула увагу широка читацька авдиторія. Тут і харизматична особистість, і захопливі сюжетні лінії, і рідкісні ілюстрації. Певно, зацікавить книжка й дослідників історії розвитку на Полтавщині аграрної науки та журналістики, і буде ця праця корисною колекціонерам поштових відправлень. Як додаток до нарису співавтори вмістили скопійоване раритетне видання 1914 року «Земская почта Полтавского уезда. Очерки с приложением каталога» (робота П. П. Ганька).
«Якщо поштові марки вважають візитними картками держави, то марки, випущені братами Ганьками на початку ХХ століття – візитівками Полтавського повіту», – читаємо в нарисі. Каталог П. П. Ганька, наукова й бібліографічна цінність якого незаперечні, на жаль, є лише в одному примірникові у фондах Полтавської обласної універсальної наукової бібліотеки імені І. П. Котляревського. Щоб розширити доступ до унікального видання, його скановану копію вміщено в книжці. І вихід останньої у світ «ляже ще однією цеглинкою в фундамент відродження філателії в Україні» – у це вірить Михайло Меллін, голова правління Полтавського обласного товариства філателістів, член правління Асоціації філателістів України. Він же вважає, що співавтори книжки не лише показали багатогранність таланту П. П. Ганька, але й запропонували читачеві на підставі документальних матеріалів самому знайти відповідь на питання, чи варто обмежувати уявлення про головного героя твору образом «шукача тещиних діамантів і махінатора».
Серед цікавих спостережень українських співавторів є й таке: до кінцевої редакції роману «Дванадцять стільців» не увійшов текст, згодом виданий як оповідання російською мовою «Прошлое регистратора ЗАГСа». У ньому йдеться, зокрема, про аферу колишнього предводителя дворянства Іполита Матвійовича Вороб’янінова, який винайшов спосіб обернути звичайнісіньку марку Старгородської земської пошти на філателістичну цінність. Намагаючись перевершити філателіста з Шотландії Енфільда, який зібрав повну колекцію земських марок Росії, Вороб’янінов умовив голову земської управи випустити поштову марку Старгородського повіту в кількості лише двох примірників. Дізнавшись про випуск цих марок, Енфільд звернувся до Іполита Матвійовича зі слізним проханням продати йому одну з них, але дістав відмову лаконічною фразою з двох слів, написаних літерами латиниці: «Naсosia – vicosia» (рос. «Накося – выкуси»). За змістом, формою та витонченістю гумору оповідання не поступається розділам «Дванадцяти стільців». Автори біографічного нарису припускають, що Ільф і Петров могли зважити на відомий близьким і рідним намір писати образ Вороб’янінова з «двоюрідного дядька», тому з етичних міркувань у своєму романі відмовилися виставляти когось марковим махінатором.
Важливо й актуально те, що співавтори звернули увагу на тверду громадянську позицію полтавця П. П. Ганька у ставленні до обмежень функціонування української мови за часів царату. Сенат 1908 року, пишуть вони, оголосив україномовну культурно-освітню діяльність шкідливою для імперії, 1910-го уряд Столипіна заборонив українські культурні товариства й видавництва, 1911-го дворянський з’їзд у Москві проголосував за виключно російськомовну освіту…
За цих умов журнал «Хуторянин» і календар з однойменною назвою могли виходити лише російською. Утім, попри цензурні гоніння, «на посаді головного редактора «Хуторянина» П. П. Ганько нерідко проявляв свою громадянську позицію, надаючи можливість розміщувати на шпальтах часопису полемічні україномовні матеріали. Так, усвідомлюючи, що селяни Полтавщини переважно були носіями української мови, редакційний комітет «Хуторянина» під керівництвом П. П. Ганька часом діяв наперекір офіційній позиції влади».
Впадає в око чималий обсяг джерел, на які співавтори покликаються. Цитати з документів і літератури допомагають розширити знання читачів як про самого героя оповіді, так і про історичний час, у якому він жив і помер (до слова, дати кончини П. П. Ганька досі так і не з’ясовано). Докладніше про непересічну творчу особистість, іменем якої краяни-полтавці можуть пишатися (на цьому наголошують співавтори нарису), читаймо в новинці, яка в гарному художньому оформленні як данина пам’яті побачила світ цього літа в Кременчуці на Полтавщині у видавництві «Бітарт».
Сергій Шевченко,
заслужений журналіст України, письменник
