Реабілітації бувають різні.
«Вектор ньюз» вже розповідав про непересічну подію для інтелектуальної Полтавщини – вихід друком біографічного нарису про життєвий шлях і долю Павла Ганька, передового вченого-аграрія свого часу, редактора та відомого філателіста.
Хто знає, як саме П.Ганьку вдалось би реалізувати свій потенціал (а він точно міг розраховувати на певну протекцію Миколи Вавілова), якби долю цієї обдарованої особистості не надломили революційні події в Україні 1917-1921 років, а згодом таки перемололи жорна політичних репресій 30-х років минулого століття.
Так ось, я впевнений, що автори краєзнавчого дослідження Сергій Черних та Олександр Христенко спеціально не схотіли вказувати в анотації (хоча вони про це ніде не обмовились ані словом), що вони не тільки краєзнавці, журналісти та філателісти, але й генерали правоохоронних органів. Інакше від них би зажадали юридичного аналізу, виправдань (непотрібних) за колишню систему (імперію, репресії, будь що інше з аналогічного смислового ряду).
Водночас їм хотілось іншого.
Довести, що прагнення справжнього шукача істини стоять поза часом та поза життєвих обставин.
Довести, що українство може природньо збунтуватися навіть у повністю зросійщеного «предводителя дворянства».
Довести, що головне не реабілітація через висновок прокурора Амурської області від 19 грудня 1991 року щодо ст. 58-10, 58-14 КК РСФРР, а реабілітація історією. І саме ця повторна реабілітація є в тисячу разів ціннішою.
Врешті-решт, генерали не можуть не грати за правилами. І якщо вже вони забажали крізь роки кинути виклик Ільфу і Петрову, які начебто використали особистість Павла Ганька в якості прототипу Кіси Вороб’янінова, то тільки на полі битви і зброєю опонента. І відверто сказати, з цим своїм завданням автори впорались бездоганно. Краєзнавче дослідження тільки на слух здається чимось грізним, а в дійсності виявилось захопливою розповіддю про непересічну особу.
Теоретично я міг би бути заангажованим у таких своїх оцінках, адже знаю Олександра Христенка як одного з кращих аналітиків, з якими коли-небудь співпрацювала агенція «Вектор ньюз». Та от тільки поїздка до Полтави, а згодом і презентація видання в Києві лише зайвий раз об’єктизували мою здогадку. Бо на адресу авторів було сказано стільки відвертих та чуйних слів, відзначено нагородами та приділено уваги, що немає сумнівів – у творчого дуету попереду ще багато звитяг.
«Для кого ця книга? Вірю, що її пошановувачем стане найрізноманітніша читацька аудиторія», – впевнена докторка історичних наук Людмила Бабенко, не тільки рецензент книги, але й модератор «полтавської» частини презентації видання.
І це з легкістю підтвердили події 7 вересня 2021 року, коли о 17:00 у дворику Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського стало несподівано багатолюдно. Причому настільки, що по факту навіть зібрався кворум Полтавської обласної організації Національної спілки краєзнавців України, про що з гумором зазначив її очільник Олексій Нестуля, який окрім іншого виступив і консультантом при написанні книги.
Ректор Полтавського університету економіки і торгівлі близький до теми не тільки і не стільки через фах історика, але насамперед через спорідненість з глибинним задумом авторів.
Олексій Нестуля згадав, що один з авторів дослідження – Сергій Черних – вже давно вражав полтавчан своєю затятістю, адже став єдиним філателістом в Україні, який зібрав повну колекцію марок УНР («Золота медаль» Укрфілекс-2020 за експонат «Поштове використання марки УНР, випуску 1919 року, номіналом 20 гривень»). Від себе ще додамо, що цього року С.Черних ще й отримав гран-прі на Міжнародній виставці в Одесі за 8-стендову експозицію «Український тризуб на марках Російської імперії».
І от пан Нестуля задався питанням, а звідки оце захоплення українською державністю? Генетично? Напівсвідомо? Все може бути, адже першу свою марку Сергій Петрович придбав ледь не 5-річним хлопчиком, коли його батько служив танкістом на Далекому Сході. Тому й книга про відомого земського діяча Полтавщини (який ось так по-лихому попався і в жорна ОДПУ, і в якості літературного антигероя) недарма обрала своїми авторами саме генералів. Вони виклали на папері не просто краєзнавчу розвідку. Ними керувало відчуття того, що, як би пафосно це не звучало, збереження історичної пам’яті є складовою консолідації нації, свідомості та культури українського народу. А якщо відверто – то й необхідною умовою побудови демократичного суспільства та побудови правової держави.
На щастя, це розуміють не тільки такі сподвижники як Сергій Черних, Олександр Христенко, Олексій Нестуля, але й за кордоном. Адже друга частина нарису – це копія збірника П.П.Ганька «Земская почта Полтавского уезда. Очерк с приложением каталога марок земской почті» 1914 року, яка вже була перевидана в Канаді як приклад унікального дослідження (за влучним висловом Михайла Мелліна, члена правління Асоціації філателістів України, «нарис ляже ще однією цеглинкою в фундамент відродження філателії в Україні»).
«У нас оббрехали, забули, а світ визнав! А отже це повернення нам, полтавчанам, людини світового масштабу. Це видання буде мати довгу історію, і не лише на теренах України», – спрогнозував Олексій Нестуля.
Й ми віримо цим словам, бо так воно й є, адже книга вже зажила своїм життям.
За декілька днів потому, в Києві в редакції «Вектор ньюз» авторів теж вітали з досягненням.
Зокрема, голова редакційної колегії “Вектор ньюз”, керуючий партнер АО «Актіо», адвокат Володимир Ямпольський урочисто вручив Олександру Христенку медаль від НСЖУ «За гідність та патріотизм».
А від Служби зовнішньої розвідки співавтор був нагороджений медаллю «30 років незалежності України» (руку потиснув голова Всеукраїнської ради ветеранів зовнішньої розвідки, генерал-майор Дмитро Захараш).
І недарма багаторічний радник голови СБУ генерал-лейтенант Олександр Бєлов під час цієї зустрічі сказав, що заздрить авторам «як історик», адже ідею нарису легко перетворити в серію видань відновлення історичної справедливості по всій Україні.
«Україна ще не знала випадків, коли реабілітовані законним шляхом, отримували реабілітацію додатково і в історичному, і в літературному плані», – підтримав однодумців член редакційної колегії «Вектор ньюз», генерал-полковник Петро Шатковський.
«Вже після того, як книга була презентована, мене у Фейсбуці почали запитувати зовсім незнайомі люди, а чи був у Павла Ганька, окрім Євгена ще й брат Михайло, і яка його доля?», – долучився до розповіді про шлях вже самого видання Олександр Христенко.
Більше того, на сьогодні вже відоме дещо з того, про що в книзі не написано.
Зокрема, досі так і не встановлена точна дата смерті Павла Ганька. Навіть в нарисі про це пишеться як «після 1932 року» (оскільки вирок датований 29 січня 1932 року).
Така неточність була викликана небажанням ФСБ РФ розкривати хоч якісь дані українським дослідникам. За офіційною відповіддю від Міжнародного історико-просвітницького, правозахисного і благодійного товариства «Меморіал» (Москва) «у зв’язку з тим, що копії документів слідчої справи доступні лише родичам, ми не можемо сприяти Вам в отриманні цих документів». До моменту підготовки нарису до друку будь-якої додаткової інформації з Росії не надходило.
Аж раптом новий вектор цій історії задає інший консультант видання – відомий науковець Полтавщини Віктор Самородов, який згадав, що колись, ще під час його викладацької діяльності у Полтавській сільхозакадемії, до нього підійшла жіночка зі словами вдячності за добру оцінку своєму синові. Й виявилось, що вона є родичкою Ганька! А отже з’являються цілком реальні можливості офіційно витребувати потрібну інформацію про останні дні героя нарису від ФСБ Амурської області.
Тож крапку у розповіді про Павла Ганька ще зарано ставити.
І однозначно зарано ставити крапку Сергію Черниху та Олександру Христенку. Впевнений, їх чекає не менш видатне літературне визнання, аніж вже беззаперечне професійно-правове та наукове.
Врешті-решт, і моя крапка в цій розповіді згодом стане лише комою, адже впевнений, що скоро «Вектор ньюз» знову згадає про двох неймовірних авторів.
Сергій Козлов, головний редактор «Вектор ньюз»
Більше фото можна переглянути за посиланням
