Закінчення. Початок див. тут
Політв’язень Соловків українець Петро Демчук у радянському концтаборі не страшився подавати, і то не раз, голос протесту – видно по всьому, був не з полохливих. Коли в січні 1934-го його доправили до виправно-трудової установи в Лодєйному Полі (Свірський табір), в обліково-статистичну картку реєстратор вписав основні біографічні відомості про в’язня. Серед них такі: командир сотні в народній армії Західної України (тобто в Українській галицькій армії, 1918–1919), а в 1920-му в Червоній армії він був комісаром загону. Ще раніше, 15-річним добровольцем, став до лав українського національного військового формування в складі австро-угорського війська (був у 6-й сотні Українських січових стрільців Андрія Мельника). Брав участь у боях, поранений на австрійсько-російському фронті та двічі тікав з польського полону.
Хто ж він, цей борець-відчайдух, записаний у табірній справі як «юрист-філософ»? Чому потрапив на Соловки?
…Обдарований хлопчина-галичанин з історичного Покуття походив з бідної селянської родини. Громадським коштом навчався в народній школі й закінчив приватну гімназію в Городенці (нині місто в Івано-Франківській області). Дев’ятнадцятирічним революціонером вступив до Компартії Західної України. Під час дальшого навчання став членом Компартії Австрії, був лектором партшколи, долучився до видання у Відні «Нашої правди» – першої газети Компартії Східної Галичини – та молодіжного журналу «Наш стяг». На канікулах у Городенці, як зазначає в статті ЕСУ історик Юрій Шаповал, Демчук проводив агітацію проти виборів до польського сейму й полонізації українських шкіл. За це був ув’язнений у Коломийській тюрмі, звідки незабаром утік і подався спочатку до Праги, потім до столиці Австрії, де студіював право і здобув вищу освіту в університеті.
У 1925-му певний час працював секретарем консульської частини повноважного представництва СРСР у Відні, підтримував дружні стосунки з Юрієм Коцюбинським. Того ж року виїхав із групою політемігрантів до УРСР, де закінчив аспірантуру Інституту червоної професури в Харкові (1927). Працював на кафедрі соціології філософсько-соціологічного відділу цього інституту, потім очолив кафедру філософії Всеукраїнської асоціації марксистсько-ленінських науково-дослідних інститутів, кафедру діамату й істмату Харківського інституту радянського будівництва і права. Друкувався в журналах «Гарт», «Пролітфронт», «Прапор марксизму» та інших. Тоді ж активний полеміст, учасник філософської дискусії початку 1930-х потрапив під вогонь критики (частина його творів дещо політизована), був звинувачений у «деборинщині».
Петро Демчук мав і неабиякі лінгвістичні здібності. Знав більш як півдюжини мов, крім рідної української – німецьку, англійську, польську, французьку, чеську, італійську, російську. Не дивно, що молодого вченого й громадсько-політичного діяча, який певний час прожив за кордоном (у Західній і Східній Європі, був одним з фундаторів Української комуністичної секції при ЦК Компартії Австрії), чекісти звинуватили в приналежності до так званої «УВО» – вигаданої «Української військової організації». Ба! Ще й записали до якогось висмоктаного з пальця «осередку», що в ньому більшість становили… «агенти іноземних розвідок»! Слово «галичанин» було як червона ганчірка для розлюченого на контрреволюціонерів більшовицького бугая одноколірної імперії. Кремль уже від середини 1920-х руками чекістів за ширмою позірної «українізації» нищив усе національне у волелюбній Україні, а згодом, упокорюючи її селянство, дійшов аж до геноциду. Демчука арештували навесні 1933-го, саме в розпалі народовбивства – апокаліптичного за своїми наслідками Голодомору в УРСР, спричиненого політикою ВКП(б). Тоді ж взяли під варту багатьох національно свідомих «увістів», переважно галичан – Тимофія Репу, Олексія Сарвана, Василя Олійника, Василя Сірка…
Підручні наркома Всеволода Балицького в розслідуваннях дутих справ звично вдавалися до шантажу й тортур, отож змусили арештанта обмовити себе й інших. Учень академіка Володимира Юринця – лідера «геґелізованого марксизму» в Україні (а потім чекістського агента-провокатора) – мусив «визнати провину» в тому, що належав до «УВО», а відтак – і до міфічного «контрреволюційного блоку», який нібито об’єднував націоналістів, боротьбистів, есерів, укапістів, комуністів-переродженців та решту антирадянщиків – ворогів сталінського режиму.
…Коли через чверть століття чекісти хрущовської доби переглядатимуть сфабриковану попередниками неозору «кримінальну» спадщину, майор Ганенко зі слідчого управління КДБ при Раді Міністрів УРСР лише здивовано знизуватиме плечима, складаючи огляд за архівно-слідчою справою в’язня-професора. «Показания Демчука во многих случаях неконкретны, – констатував досвідчений старший слідчий, – в них почти нет ссылок на конкретные факты. Из этих показаний, в частности, не видно, при каких обстоятельствах и кем именно он – Демчук был завербован в УВО, как он оказался в «к. р. блоке», откуда вообще ему известно об этом блоке, кто, когда организовал этот блок; что конкретно делал Демчук по заданию УВО в советском полпредстве в Вене; создавал ли (и создал ли) Демчук ячейки УВО в вузах по заданию Репы; какую практическую работу проводил он в 1926–1929 гг. против коммунистического движения, находясь в Западной Украине, что он делал как член боевки Яворского; в каких конкретных трудах по философии он осуществлял вредительскую деятельность и т. д., какую конкретно деятельность проводили называвшиеся им члены контрреволюционной организации»…
Це лише деякі запитання без відповідей, що залишаються після вивчення матеріалів липової справи, за якою людину запроторили на п’ять років у володіння ГУЛАГу.
«Хуліганська витівка»
Після низки спроб в’язня боротися проти знущань і сваволі «влади соловецької», схоже, черговим приводом домогтися зміни місця відбуття покарання стала зафіксована в матеріалах архівної справи «бійка» між Антоном Крушельницьким і молодшим за нього Петром Демчуком, який 58-річному письменникові годився б у сини. У документах чекістів інцидент описано так: «Я, опер[ативный] сотр[удник] Гречкин, в присутствии старшего стрелка М. Муксольма Арехова и нач[альника] л/п Муксольма Жордани составил настоящий акт о нижеследующем. 29 января с. г. совершена драка среди заключенных. З/к Крушельницкий А. В. вдарил по лицу з/к Демчука. Вопрос: з/к Крушельницкий, за что вы вдарили по лицу ладонью з/к Демчука? З/к Крушельницкий ответил, что он, з/к Крушельницкий, вдарил потому з/к Демчука, что он меня, з/к Крушельницкого, обругал нецензурными словами, т. е. матерщиной. Поэтому я, з/к Крушельницкий, не сдержался и ударил по лицу з/к Демчука. Вопрос: з/к Демчук, за что вы обругали нецензурными словами з/к Крушельницкого? З/к Демчук ответил, что я просто заругался по матерщине, но з/к Крушельницкий предполагал, что я, з/к Демчук, обругал Крушельницкого лично. И он, з/к Крушельницкий, з/к Демчука ударил ладонью по лицу. Я, з/к Демчук, схватил топор и просто выгнал с камеры з/к Крушельницкого. Мною, опер[ативным] сотр[удником] Гречкиным, в присутствии нач. л/п Жордани, сразу приняты меры о предотвращении хулиганских выходок со стороны з/к з/к…»
Можливо, то справді було банальне непорозуміння між Демчуком і старим, нервово й фізично виснаженим Крушельницьким. А могло бути й інше – в’язні ще й у такий спосіб навмисно нагадали начальству про негаразди на муксалминській «командировці». Спротив табірній сваволі мав різні форми, тож деколи й нестандартна шкурка була варта вичинки. Принаймні, вже за тиждень після «бійки» керівництву оперчастини надійде заява Антона Крушельницького, в якій він повідомить, що 6 лютого 1937-го припиняє вимушене голодування, бо незадовільні житлові умови, які дали привід для протесту, «ліквідовані». На початку травня професор Демчук ще намагався телефонограмою повідомити начальникові санчастини 8-го Соловецького відділення про фізичні катування, які вчиняла охорона, позбавляючи в’язнів нічного відпочинку. Скаржився на нестерпні головні болі й нервове виснаження та просив надати медичну допомогу. А напередодні 20-річчя жовтневого перевороту Соловки (тоді вже тюрма особливого призначення), як і весь СРСР, з волі керманичів ВКП(б) вже готуватимуться до масштабної «чистки» суспільства, в якому партія воліла залишити тільки покірних рабів – будівничих комунізму. За наданим лімітом упродовж кількох місяців понад 1800 в’язнів біломорської виправної установи мали бути репресовані за першою категорією – це найвища кара. Начальство з-поміж купи інших, складених як під копірку документів, завірить підписом довідку й про Петра Демчука – той самий обов’язковий папірець, за яким формально ухвалювали рішення розстріляти.
«Поводиться… контрреволюційно»
«Активный член УВО, был связан с польской разведкой и работал в пользу Польши, – накручували в’язню смертних гріхів чекісти. – Был намечен для выполнения террористических актов… Поддерживает связь с бывшими членами УВО и галичанами… Стоит на позиции к/р украинских националистов, стремящихся оторвать Украину от СССР, восхваляет германский фашизм, проповедует поражение и гибель Сов[етской] власти, приемлет террор как метод борьбы с Сов. властью. Ведет себя резко контрреволюционно».
У жовтні позасудове вбивче рішення ленінградської окремої трійки перевело велику групу бранців до категорії смертників. Фатальні постріли ката з опербригади, яку очолював капітан держбезпеки Михаїл Матвєєв, пролунали для Петра Демчука, Антона Крушельницького та ряду інших їхніх співвітчизників 3 листопада в карельському урочищі Сандармох за Медвежою Горою… Тієї осені, як відомо, була одна з найбільших в історії СРСР масових страт політв’язнів з України: загалом упродовж п’яти передсвяткових для більшовиків діб (27 жовтня, 1–4 листопада) земля Сандармоху прийняла 1111 соловчан… До розстрільних ям кати скинули упродовж лише однієї ночі понад 250 людей, з них майже півтори сотні – це фігуранти сфальсифікованої справи про «блок українських буржуазних націоналістів». У когорті визначних постатей «розстріляного відродження» – вчені, письменники, освітяни, діячі культури. Страчена інтелектуальна еліта нації: Микола Зеров, Лесь Курбас, Валер’ян Підмогильний, Микола Куліш, Валер’ян Поліщук, Павло Филипович, Степан Рудницький…
«Щемким залишається запитання, яке нам вчувається у засвітах: «Розкажи, Матвєєв, як ти за один день Божий погасив усі великі зорі на культурному небі України, навіть не помітивши цього», – написав уже в часи державної незалежності відомий філософ і правозахисник Євген Сверстюк. «Громадян тоталітарного СССР «з’їдали» примусова колективізація, голодомори, перманентні криваві репресії, – підсумовує власні дослідження теми репресій сучасний історик Олександр Рубльов. – Стосовно ж підсовєтської України – збудована з уламків царської Росії новітня сталінська імперська конструкція виявляла себе також свідомим і цілеспрямованим «поїданням» та знищенням представників національної інтелектуальної еліти».
Страченого перспективного вченого, знавця західноєвропейської культури Петра Демчука нині називають нереалізованим українським філософом. Куля обірвала його життя в розквіті творчих сил – у 37 років сумнозвісного 37-го… Як зауважив з гірким сарказмом інший наш сучасник професор Петро Кралюк, «звісно, в той час, коли в СРСР утверджувався інтелектуальний примітивізм, що знайшов своє яскраве вираження в сталінському «Короткому курсі історії ВКП(б)», краще було позбутися розумних людей. Аби не заважали будувати «світле майбутнє».
…У 1960-х після першої хвилі реабілітації жертв більшовицького терору знайдеться місце (лише кілька рядків) у тритомному радянському енциклопедичному словникові й для колишнього «члена-кореспондента АН УРСР». Укладачі ідеологічно витриманого тритомника напишуть, що вчений у своїх працях викривав реакційну суть буржуазної філософії, та вкажуть хибну дату його смерті – «30.I.1943» (такі вигадки з подачі КДБ СРСР були звичайною практикою приховування правди про масштаби репресій комуністичної влади). І жодного слова, звісна річ, не буде в тому підцензурному виданні про місце страти філософа. Сандармох як розстрільний полігон назавжди мав залишитися таємницею…
Не залишився. Є Бог на світі.
Сергій Шевченко, заслужений журналіст України
