У вітчизняній авангардній поезії 1920–1930 років вирізняється неповторна, високоталановита лірика Валер’яна Поліщука. Недарма академік Микола Жулинський назвав майстра верлібру «видатним письменником свого часу, генератором неабиякої творчої сили, організатором нової літератури». Поліщук – з покоління тих митців, які на світанку більшовицької окупації відвертали культурну смерть України. Деякі строфи ранніх творів поета, написані в революційний час, і тепер мимохіть асоціюються з відбиттям чергової агресії Росії проти України.
В грудях серце за нього болить,
Вип’єм келих страждання ми вкрай,
Ні, нам більше рабами не жить!
(«Батькові», 1918)
Цікаво, що епітет «відомий» стосовно до репресованого поета можна знайти не лише в статтях фахівців, а й у документальній спадщині Соловків. У тюремній довідці, в якій зазвичай вказують професію в’язня або його посаду до арешту, чорним по білому написано – «известный украинский писатель».
За справді популярного в 1920–1930-х поета промовляють такі факти й цифри: 40-річчя він зустрів у тюрмі, але півтора десятиліття його активної праці в літературі ознаменували понад 40 книжок віршів, поем, публіцистики, прози. Він навіть устиг підготувати до друку 13-томне видання власних творів!
…«У моєму житті було стільки бурхливих подій, що їх не перебрати», – писав митець ще 1920 року. Здобуваючи освіту, він спочатку студіював художню архітектуру в Інституті цивільних інженерів у Петербурзі, де й занурився в революційний вир 1917-го. Покинувши навчання, повернувся на Волинь як активіст національного руху Центральної Ради, очолив волосний земельний комітет. За Гетьманату переховувався від німців на Полтавщині, потім був журналістом у Києві, брав участь у повстанні Директорії, працював на Катеринославщині, прилучився до партії есерів. Під час денікінської навали – член окружного повстанського комітету проти білих, арештований, але втік до Румунії (нелегально перетнув Дністер на човні, а там – арешт і повернення через територію Польщі, знов-таки з арештами, до України). Згодом закінчив у Кам’янці-Подільському історико-філологічний факультет університету. Водночас від 1920-го в Києві (до якого прийшов пішки), а потім у Харкові плідно творчо працював як письменник, організатор і очільник літературно-мистецької групи «Ґроно».
Сім’я… на трьох
Синьоокого красеня в його молоді роки обожнювала чарівна стать. Він був «екстравагантний, самозакоханий, трохи марнославний і водночас навдивовижу відкритий, прямодушний, щирий поет». Він і сім’ю мав незвичайну, про що згадував у мемуарах прозаїк Іван Сенченко: «Жили в Харкові дві сестри Конухес – Ліка і Олена, Єлена, Єлька, яку пізніше Валеріан перехрестив на Йолку (справжнє її ім’я – Рахіль. – С. Ш.). Ліка належала до тодішньої партійної еліти; щодо Йолки — не знаю, здається, вона взагалі була позапартійна. Ліка була дуже гарненька. За нею упадали так само елітовані хлопці […]. Так от Валеріан почав теж в ту дводівчачу родину ходити. Закохався, та не в одну котрусь, а в обох відразу, виходить, дуже серденько мав. А вони взяли та й теж у Валеріана закохалися. Що робити! Міркували, міркували і вирішили побудувати нову сім’ю, якої світ ще не бачив, де при однім чоловіку було б аж дві жінки. Такі чудеса траплялися у ті роки. Як надумали, так і зробили. Поженилися і почали втрьох жити однією сім’єю».
Згодом з Валер’яном залишилася тільки Олена, яка стала матір’ю двох його дітей (первістка назвали Марком-Реоном, а доньку – Люциною-Електрою, вбачаючи в цих іменах «зорі грядущого»). Як пише Ярина Цимбал, дослідниця особистого життя й лірики поета, в СРСР серед табуйованих тем було інтимне життя митців, бо вони «мали правити за взірець скромності, доброчесності й цнотливості для пересічних громадян». Поліщукові за його відверту лірику недоброзичливці дорікали навіть поширенням «порнографії», а синівську любов до України могли в разі потреби обернути на ворожий комуністичній ідеології «буржуазний націоналізм».
Зненавидів «красну гвардію»
Гіркою правдою вражають зізнання митця, який багато років щиро вірив червоній владі: «Я був за більшовиками, чи лучше за Совітом українських народних секретарів, бо не знав, що вони не українські, а грабіжницькі, борці проти українського всього… Тепер я зненавидів оту «красну гвардію», що не питає, хто ти, може, по міркуваннях більшовик, а тільки український – зараз розстрілює» (зі щоденника В. Поліщука).
У вересні 1934-го, побувавши на з’їзді радянських письменників, Валер’ян у листі до батьків ділитиметься творчими планами: «Тепер цими днями маю ще поїхати на Кавказ… і тоді сяду писати новий роман. Один, що зветься «Завзятий вік», я уже написав і здав друкувати. За кілька місяців він вийде в світ…». Проте за кілька місяців автора «Завзятого віку» завзяті слуги партії кинуть за ґрати як націоналіста-терориста й далі писатиме він зовсім не те, що замислив…
Документ з архівної слідчої справи (тут і далі мову, стиль документів збережено):
«Постановление
Гор. Киев, 9-го января, 1935 г. я, уполномоченный СПО УГБ НКВД УССР Проскуряков, рассмотрев переписку и вещдоки, изъятые при обыске у гр. Полищука Валерьяна Львовича, арестованного по обвинению в принадлежности к контрреволюционной украинской националистической организации и участии в подготовке террористических актов против руководителей партии и Советской власти на Украине,
нашел:
что в отобранном при обыске журнале «Авангард» № 3, выходившем под редакцией Полищука В. Л., кроме разлагающих афоризмов и порнографического содержания (стр. 119, 180), на стр. 117 помещена статейка к-р (контрреволюційного, – С. Ш.) украинско-шовинистического характера «Ванька-Встанька», которую Полищук характеризует в своих показаниях от 11.I-35 г. как «Гнуснейший пасквиль на СССР».
Учитывая, что направление журнала «Авангард», в частности его № 3, и указанный характер статейки «Ванька-Встанька» свидетельствует об определенных антисоветских и националистических взглядах редактора журнала и автора статейки «Ванька-Встанька» Полищука Валерьяна, который использовал редактируемый им журнал «Авангард» как легальную возможность для протаскивания к-р украинско-шовинистической литературной продукции, –
постановил:
Приобщить журнал «Авангард» № 3 к следственному делу № 1255 по обвинению Полищука В. Л. По ст.ст. 54-8 и 54-11 УК УССР как вещественное доказательство.
Уполномоченный СПО Проскуряков
«Согласен»
Нач. 2 отделения СПО Долинский
«Утверждаю»
Нач. СПО УГБ НКВД УССР Козельский»
Непокірний в’язень
Арешт на початку грудня 1934-го підвів риску під плідним творчим етапом життя Валер’яна Поліщука. Утім, і на Соловках селянський син з мальовничої Волині, уродженець села Більче колишньої Боремельської волості (нині Демидівського району Рівненської області) не почувався покірною жертвою сваволі більшовицької «феміди». Це підтверджують архівні документи, віднайдені у сховищах колишніх радянських спецслужб, хоч загалом згадок про митця там залишилося небагато. Певно, в спецтаборі, а потім і в острівній тюрмі, камери якої були влаштовані в чернечих келіях та інших приміщеннях середньовічної фортеці Соловецького монастиря, режим тримання в’язня був суворіший, ніж у тих українців, які мали змогу бодай збиратися на «мансарді» в колишній біломорській обителі, спілкуватися в гурті земляків, допомагати одне одному. Але про свою непокору в неволі письменник залишив-таки звістку – не власноручну, проте достовірну, явлену гнівною рукою тюремного начальника. До архівної справи, що зберігається в Петрозаводську (Карелія) і з якої наприкінці 1990-х автор цих рядків зробив ксерокопію, підшито аркуш машинопису:
«ПОСТАНОВЛЕНИЕ
о наложении взыскания на з/к Полищук В. Л.
1937 г. августа 11 дня, я, Врио Начальника Соловецкой Тюрьмы ГУГБ НКВД – Капитан Госбезопасности РАЕВСКИЙ П. С., рассмотрел материал представленный мне дежурным по корпусу о нарушении тюремного режима з/к ПОЛИЩУКОМ В. Л.
ПОСТАНОВИЛ:
На основании Временного Положения о содержании заключенных в тюрьмах ГУГБ НКВД §18 за нарушение тюремного режима з/к ПОЛИЩУКА В. Л. лишить прогулки на двое суток.
Врио Начальн[ика] Соловецкой Тюрьмы ГУГБ НКВД
Капитан Госбезопасности /РАЕВСКИЙ/»
А менш як за три місяці – в канун більшовицького свята – 20-річчя жовтневого перевороту – ленінградська опербригада чекістів виконає рішення трійки, продиктоване політичною волею Кремля в розпочатій ним кампанії масових репресій. Упродовж п’яти діб буде страчено на території Карелії 1111 соловецьких в’язнів. З-поміж них 3 листопада розстріляють і корифея авангардної поезії. Лише після смерті Сталіна – «ефективного менеджера» людожерної системи – московська злочинна «феміда» нібито прозріє і почне відмиватися від крові убієнних та реабілітувати… себе, оголосивши у звичному блюзнірському дусі кремлівської політики «реабілітацію» тих, проти кого сама чинила терор.
