Що нам відомо про в’язня Соловків Євгена Черняка? Народився в селі Чехи на Галичині 1895 року – так зазначено в документах табірної справи. До слова, низку розсекречених архівних матеріалів щодо українських соловчан (з-поміж них Антін Крушельницький, Петро Демчук, Валер’ян Поліщук, Михайло Полоз, Євген Черняк та деякі інші) наприкінці 1990-х автор цих рядків скопіював і привіз в Україну з Петрозаводська. Тоді ж особисто передав ксерокопії до Державного архіву СБУ, а оригінали справ і нині зберігаються у фондах Управління ФСБ Росії по Республіці Карелія. З інших джерел, зокрема зі спогадів онуки репресованого Олени Гавричевої, жительки Москви, відома інша дата народження її діда – 25 грудня 1996 року (сайт «Возвращенные имена. Книга памяти России»).
У повоєнний час – з 1946-го – рідне село Черняка змінило назву. Тепер це Лугове Бродівського району Львівської області. Селянський син, якого вабила наука, здобув вищу гуманітарну освіту. Вивчав історію, у 1919-му закінчив ще й курси бухгалтерів. Вільно володів німецькою, англійською (міг писати цими мовами), читав чеською, польською, російською. Переселився до Росії в період Першої світової війни: служив спочатку в царському війську, згодом воював як червоний командир. Був членом більшовицької партії (1918–1933). У 1930–1932 роках – заступник завідувача культпропу окружного й міського комітетів КП(б)У в Харкові. Той період роботи партійця згаданий, приміром, у протоколі допиту драматурга Мирослава Ірчана від 1 лютого 1934 року: «Літом 1931 року Черняк викликав мене та Курбаса до міського партійного комітету й дав мені завдання написати для «Березоля» нову п’єсу про Західну Україну. Відтоді я почав часто зустрічатися з Курбасом, який ніколи не приховував своїх антирадянських настроїв та свого націоналізму…». Згодом Черняка, вже на посаді заступника директора інституту, зробили фігурантом горезвісної справи «УВО», як сказано в обвинувальному висновку – «подготавливавшей свержение Советской власти путем вооруженного восстания». Судова трійка при колегії ДПУ УСРР 23 вересня1933-го ухвалила професорові вирок за статтею 54 (пункти 2, 4, 7, 11) Кримінального кодексу УСРР – 10 років виправно-трудових таборів.
Євген Черняк навіть «удостоїться» згадки на партійному з’їзді 20 січня 1934-го в промові ставленика Москви, одного з чільних комуністів УСРР Павла Постишева «Боротьба КП(б)У за здійснення ленінської національної політики на Україні» (цитується за виданням «Червоний шлях», 1934): «Останній рік був роком розгрому націоналістичної контрреволюції… Треба було сказати більшовикові: бий Бадана – не бійся, бий Василя Сірка – не бійся! Бий Черняка – не бійся, бий Озерського – не бійся, бий їх, цю націоналістичну наволоч, яка тут розперезалася, знахабніла, почувала себе прекрасно, – ці «висуванці», в яких було 100 проц[ентів] крові від поміщика, від Коновальця, від Скоропадського. Треба було сказати: бий, – не бійся, бий міцніше! (Бурхливі оплески)».
Об’єкт більшовицького биття відбував покарання на архіпелазі у Білому морі. Тримали в’язня в одиночній камері спецізолятора, де в той час перебували за ґратами й деякі його односправники, з-поміж них Йосип Букшований, Сергій Вікул, Яків Войтюк, Микола Ерстенюк, Олекса Яворський… Вочевидь, через сувору ізоляцію групи «увістів» до нас дійшло мало відомостей про них з табірної неволі: terra incognita й соловецький період життя Євгена Черняка. Лише стислі рядки з довідки, завіреної підписами тюремного начальства в жовтні 1937 року, свідчать про поведінку в ізоляції «члена Всеукраїнського центру контрреволюційної організації», який, мовляв, «проводив шкідницьку роботу на нацкультфронті». Якщо вірити чекістським писакам, Черняк «в лагере издевался над полит[ической] неграмотностью следователя, ведшего его дело. Связан и входит в группу заключенных – осужденных по делу «УВО», продолжающих вести к-р. деятельность в лагере». За рішенням окремої трійки Ленінградського облуправління НКВС Євгена Черняка розстріляли в урочищі Сандармох (Карелія) 3 листопада 1937 року. В ті дні, як відомо, було страчено в тому ж місці 1111 в’язнів Соловків. І лише після смерті Сталіна радянська Феміда реабілітувала українця в середині 1950-х.
Ніколи вже не дізнається «репресований за першою категорією», які стежки промели чекісти його рідним і близьким як членам сім’ї «ворога народу». Олені Омелянівні Вензель – матері його доньки – теж слався шлях на північ. Уродженка Богодухова на Харківщини, українка селянського роду, свого часу навчалася в Москві на Вищих Голіцинських жіночих сільськогосподарських курсах. Вступила в партію комуністів (боротьбистів). Працювала агрономом, потім у 1931–1933 роках у Харкові була директором Науково-дослідного інституту захисту рослин. Після арешту Євгена Черняка її разом з донькою, записаною на батькове прізвище, за спогадами Олени Гавричевої, виселили з квартири з вимогою виїхати за межі УРСР. Згодом обидві жили в місті Гусь-Хрустальний (тепер у Владимирській області Російської Федерації), а з 1945-го Олену Вензель як «агронома-переселенця» відправили разом з колгоспниками-переселенцями «на освоєння земель Карельського перешийка». Там тривалий час працювала в різних районах і в місті Виборг. На чужині й померла 1987 року. Реабілітували її в 1950-х – лише після реабілітації чоловіка.
А доньку Євгена Черняка, коли вона в 1976–1977 роках, за брежнєвських часів, претендувала на посаду завідувача в Бєлгородській обласній бібліотеці (була там єдиним фахівцем з вищою спеціальною освітою), «партійні товариші» змусили ще раз пережити шок. Інструктор міськкому КПРС нагадав їй: «Вы не можете работать на идеологическом фронте – вы дочь врага народа».
Авантюрист чи патріот?
Якось в Інтернеті автор цих рядків переглядав «Словник музейників України (1917–1943)», а в ньому з подивом виявив таку інформацію на літеру «Ч»: «Черняк Євген Йосипович (1895, с. Чехи Бродівського пов[іту], Галичина – 3 листопада 1937, Сандормох) – авантюрист (курсив мій. – Авт.). У 1926–27 співробітник ГПУ. Запропонував Н. Суровцовій за гроші працювати сексотом, стежачи за Ю. Коцюбинським, В. Ауссемом та Мих. Левицьким. Її відмова призвела до її арешту (Суровцова Надія Віталіївна [18 березня 1896, Київ – 13 квітня 1985, Умань]. Спогади. К., 1996. С. 202)»...
Одразу поцікавився, що ж писала Надія Суровцова в заяві на ім’я Генерального прокурора СРСР від 21 червня 1955 року: «В 1927 г. была вызвана в ГПУ, где сотрудник Черняк предложил мне за деньги давать сведения о ряде крупных руководящих работников-коммунистов. Насколько я знала, сам Черняк членом партии не был». А ще, як пишуть інші вітчизняні вчені-історики в публікації про Суровцову, «пропозиція стати таємним інформатором («сексотом») ГПУ була зроблена… 1926(1927?) р. якимось Черняком (очевидно, псевдонім) з апарату харківського ГПУ». Порівняймо: Євген Йосипович Черняк не був позапартійним; він людина освічена, на відміну від більшості кадрів провінційної, нехай і харківської, ланки чекістських органів, працював у журналі, що друкувався в той час у Києві. То чи є серйозні підстави кидати тінь на інтелектуала й ототожнювати з якимось невідомим жодному з дослідників можливим однофамільцем з репресивних органів (а радше з особою, що назвалася чужим прізвищем)?
І насамкінець: навряд міг би невдаха-вербувальник, уявімо собі, поїхати в тривале творче відрядження (а група українських митців відвідала Варшаву, Берлін, Відень, Венецію, Монако, Ніццу, Париж та інші європейські міста) і як вправний літератор – з цікавими екскурсами в історію – описати в журналі закордонні мандри та ще й дозволити собі висловити отаку, приміром, пропозицію: «Історія склалась так, що з життям австрійської монархії щільно зв’язана була Галичина, де народжувались початки українського робітничого руху. Українські селяни відограли чималу ролю підчас 1848 року. Там кращі з емігрантів з великої України знаходили притулок і зрушували підвалини російського царату. Матеріяли, документи цієї боротьби зібрані по віденських архівах. Зараз по цих архівах ціле збіговисько представників всіх націй: чехи, поляки, мадяри, румуни… Всі риються, всі розкопують потрібні їм матеріяли, тільки українців немає. Тому доцільно було-б послати туди групу наших радянських молодих істориків, які змогли-б розкопати ввесь той цінний матеріял, що стосується до історії революційного руху мільйонних українських мас Галичини та Закарпаття».
Хай же ця скромна публікація на захист доброго імені українського митця буде даниною пам’яті ще одній людині з когорти національного «Розстріляного відродження»! Людині, яка впала жертвою кремлівських убивць ще в ті далекі роки, коли збройна агресія більшовицької Росії проти Української Народної Республіки й подальший червоний терор в СРСР не були для співвітчизників дивиною. Як бачимо, і в XXI столітті ворог України розв’язав проти неї війну. А позаяк історія має властивість повторюватися, її важких уроків забувати не можна – це наш головний самозахист.
