Започаткована «Вектор ньюз» інформаційна акція «Рік жертв великого терору» триває: у серпні в столиці громадськість провела низку меморіальних заходів. Автор цих рядків як секретар НСЖУ й дослідник соловецької трагедії взяв участь у кількох таких зібраннях – біля меморіального хреста жертвам репресій 1930–1950-х років (мітинг 5 серпня) і перед пам’ятником Лесеві Курбасу. На мітингу виступили також історик Володимир Сергійчук, публіцист Василь Овсієнко, громадські діячі Зоя Голота й бандурист Віталій Мороз, родичі колишніх політв’язнів та інші небайдужі представники громадськості.
Міжнародне об’єднання «Соловецьке братство» з нагоди 80-х роковин Великого терору в СРСР поширило звернення «до нащадків жертв масових репресій тоталітарного сталінського режиму, до всіх українців в Україні та за її межами сущих, до громадськості Карелії й Російської Федерації».
Великий терор – масштабна кампанія масових репресій громадян – була розгорнута в СРСР у 1937–1938 роках з ініціативи керівництва СРСР й особисто Йосипа Сталіна для ліквідації реальних і потенційних політичних опонентів, залякування населення, зміни національної та соціальної структури суспільства, зазначено у зверненні. Наслідками комуністичного терору в Україні стали знищення політичної, мистецької та наукової еліти, деформація суспільних зв’язків, руйнування традиційних ціннісних орієнтацій, поширення суспільної депресії та денаціоналізація.
Часи Великого терору позначені в масовій свідомості населення СРСР тотальним страхом і недовірою. Нічні арешти сусідів, підозри колег на роботі, друзів, родичів, пошук шпигунів та шкідників, острах доносів та обов’язок публічно таврувати ворогів народу були звичним явищем. Влітку 1937 року посилено також відповідальність членів родин репресованих: дружини й чоловіки «ворогів народу» підлягали обов’язковому арешту, дітей до 15 років передавали в спеціальні дитячі будинки. Членів сімей «зрадників», засуджених до розстрілу, примусово переселяли до внутрішніх областей СРСР. НКВД організувало й провело масові «національні» операції – так звані німецьку, польську, румунську, латиську, грецьку, іранську, харбінську, афганську, проти болгар і македонців… Великий терор, що тривав 15 місяців, був офіційно припинений за постановою Політбюро ЦК ВКП(б) 15 листопада 1938 року, хоча репресії в менших масштабах не припинилися. У згаданий період на території УРСР, за деякими оцінками, «засуджено» до 200 тисяч осіб, з яких приблизно двом третинам визначено найвищу кару, решту кинуто до в’язниць і таборів.
У зверненні «Соловецького братства» зазначається, що масові репресивні операції 1937–1938 років, за задумом Сталіна, мали завершити 20-річну боротьбу з «соціально ворожими елементами», упокорити населення шляхом масового терору, утвердити авторитарний стиль керівництва та здійснити «кадрову революцію».
…До початку російської агресії, що триває з весни 2014-го по цей час, українські прочани, разом з делегаціями інших країн брали участь у щорічних заходах в урочищі Сандармох на пошанування пам’яті замордованих політв’язнів. Розпочалися ці заходи 1997 року, коли в Карелії поблизу Медвеж’єгорська були віднайдені за активної участі пошуковця Юрія Дмитрієва приховувані НКВД–МГБ–КГБ місця масових страт людей. До слова, новітні репресивні органи РФ у Петрозаводську «шиють» Юрію кримінальну справу за абсурдними звинуваченнями. Нині громадськість різних країн стала на його захист.
Щороку 5 серпня українська делегація на меморіалі «Сандармох» була учасницею Днів пам’яті жертв політичних репресій. Біля монументів промовляли дипломати, історики, дослідники, громадські активісти, а відтак делегація йшла до Козацького хреста «Убієнним синам України» – пам’ятника світлим людям, чиє життя обірвано в розстрільних ямах… «Низький уклін Ларисі Скрипніковій – почесному голові Товариства українців Карелії «Калина», без титанічних зусиль якої цей козацький хрест «Убієнним синам України», збудований 2004 року громадським коштом, міг би й не постати», – наголошує очільник «Соловецького братства» журналіст Георгій Лук’янчук.
На меморіалі учасники прощ запалювали свічки, покладали квіти й вінки, відспівували жертв більшовицького терору. Цей гранітний пам’ятник – триметровий хрест авторства художника Миколи Малишка (цьогорічного лауреата Шевченківської премії) і скульптора Назара Білика – є символом вшанування всіх убієнних у сотнях таборів комуністичного ГУЛАГу. На меморіалі проводилася панахида, під час якої до українців долучалися представники інших делегацій, а також усі охочі, хто приїхав пом’янути загиблих родичів, одноплемінників чи єдиновірців…
Серед 1111 «соловчан», розстріляних в урочищі лише з 27 жовтня по 4 листопада 1937-го, були 287 осіб, тісно пов’язаних долею з Україною. За озером Онего на ділі страчено інтелектуальну еліту – в ній письменники, діячі культури Микола Куліш, Лесь Курбас, Микола Зеров, Валер’ян Підмогильний, Павло Филипович, академіки Степан Рудницький і Матвій Яворський, професори Володимир Чехівський, Петро Демчук, Сергій Грушевський, міністр освіти УНР Антін Крушельницький із синами та інші достойники. Неподалік Сандармоху пролягає і знаний страшними спогадами Біломорканал, на будівництві якого після початку 1930-х віддали життя багато десятків тисяч в’язнів таборів… Хоч як намагалися кати приховати свої злочини, страшна правда вийшла на поверхню. Мертві докричалися до живих…
«Попри нашу фізичну неприсутність у цей час у Сандармосі, ми в думках і душах поряд з усіма небайдужими громадянами з інших країн, які вшановують пам’ять жертв більшовицького терору, – зазначив учасник мітингу, колишній політв’язень Василь Овсієнко.
У Росії, останнім часом, на жаль, відбувається підміна цивілізаційних понять та історичної правди, коли міжнародним злочинцям, які скоїли злочини проти людяності, встановлюють пам’ятники, катам відкривають «музеї»… Шкода, що з 2014 року українська громадськість не може в сусідній країні безпечно відвідувати місця, де упокоєні жертви тоталітарного режиму… Але на 80-ті роковини Великого терору активісти «Соловецького братства» зібралися в Києві, біля пам’ятного хреста, встановленого поряд з будівлею колишнього Жовтневого палацу (в ньому катували й розстріляли не одну тисячу людей різних національностей і вірувань, котрі стали жертвами репресій в СРСР).
Після панахиди за участю владики Володимира (Черпака) й отця Дмитра (Карана), а також мітингових заходів представники «Соловецького братства», Київського товариства політв’язнів та жертв репресій та Київського «Меморіалу» ім. Василя Стуса поклали квіти до пам’ятника Лесеві Курбасу на вулиці Прорізній і побували в Національному історико-меморіальному заповіднику «Биківнянські могили».
«Найкривавішою ніччю в Києві» дослідники називають 19 травня 1938 року, коли було розстріляно 563 людини. Страти нерідко вчинялися на подвір’ях в’язниць, у підвалах будівель, що належали репресивним органам… Спочатку для масових поховань відводилися спецділянки цвинтарів. У пік терору, щоб приховати масштаби злочинів, енкаведисти змінили цю практику: у садах, парках, приміських лісах таємно викопували траншеї і просто скидали в них трупи…
Биківнянське поховання жертв репресій – одне з найбільших на території України (з’ясовано імена понад 19 тисяч розстріляних осіб). Відомі й деякі інші подібні місця – Рутченкове поле (Донецьк), район Парку культури й відпочинку (Вінниця), П’ятихатки (Харків), Католицьке кладовище (Умань), Єврейський цвинтар (Черкаси), село Халявин (Чернігівщина), Другий християнський цвинтар (Одеса), 9-й кілометр Запорізького шосе (Дніпро). На Західній Україні після 1939 року також з’явилися таємні місця масових поховань – на території Тюрми на Лонцького (Львів), а також в урочищах Дем’янів Лаз (Івано-Франківськ) та Саліна (Львівська область).
«Пам’ятаймо страчених в СРСР наших співвітчизників і будьмо пильними, щоб не дати відродитися й поширитися у світі неокомуністичним, неофашистським, неонацистським та іншим тоталітарним режимам з людиноненависницькою ідеологією, які засуджені цивілізованим світом», – закликали у своєму зверненні члени «Соловецького братства».
Сергій Шевченко, «Вектор ньюз»
Фото автора
