З нагоди 80-х роковин Великого терору згадаймо репресованого українського митця, творчість якого десятиліттями замовчувалася. Долею письменника Михайла Ялового (літературний псевдонім Юліан Шпол) автор цих рядків зацікавився ще 1997 року, коли вперше відвідав Соловецькі острови на чолі документознавчої пошукової експедиції. Талановитий поет, драматург, публіцист з когорти національного Розстріляного відродження, знаний за magnum opus – романом «Золоті лисенята», привернув увагу і як майстер слова, і як один з активних організаторів літературного життя України 1920-х років. Він перший президент Вільної академії пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), яка обстоювала творення нової вітчизняної літератури шляхом засвоєння найкращих здобутків західноєвропейської культури.
Омелянович, він же Миколайович
Цікаво, що Михайла Омеляновича Ялового, який загинув 42-річним, знають також як Михайла Миколайовича – саме під цим іменем по батькові фігурує Яловий у розстрільному протоколі 1937 року й у списках жертв репресій, що містить сучасне російське видання «Ленінградський мартиролог». Річ у тім, що 1919 року (за денікінщини) наш герой був підпільником у Києві. Живучи в окупованій столиці України, мав паспорт на чуже прізвище й називався Михайлом Миколайовичем Мироновим. Молодому борцеві «плив у груди той бадьорий студенистий струмінець, що щастя знати його дано лишень завзятим конспіраторам, професіональним революціонерам», писав творець «Золотих лисенят» у своєму романі про боротьбу лівого антиденікінського підпілля.
У 1990-х бракувало ґрунтовних публікацій про письменника, який цілком заслуговував на увагу літературознавців, дослідників маловідомих сторінок історії 1920–1930-х років. Не виявилося, на жаль, і табірної справи в’язня серед архівних матеріалів у регіональному управлінні російської спецслужби в Архангельській області, куди 1997 року виїздила з Києва пошукова група. Щоправда, зберігається в Україні давня слідча справа – на її основі було підготовлено стислу статтю для книжки «З порога смерті: Письменники України – жертви сталінських репресій» (видання упорядкував 1991-го Олекса Мусієнко).
Зі штрихів життєпису Михайла Ялового відомо: народився 1895 року в селі Дар-Надежда (тепер Сахновщинського району Харківщини). Батько – волосний писар, нотаріус, мати – вчителька. Закінчив Миргородську гімназію. Навчався на медика в Київському університеті, але вищої освіти здобути не встиг – поринув у революцію. Працював у ревкомі в Костянтинограді Полтавської губернії (тепер Красноград Харківської області). Перебував у партіях есерів, боротьбистів, згодом – у ВКП(б). На початку 1920-х був представником українського уряду в Москві. Як митець належав до літературних організацій «Гарт» і ВАПЛІТЕ, був одним з найближчих однодумців Миколи Хвильового. Живучи в Харкові, працював редактором журналу «Червоний шлях», очолював видавництво «ЛіМ».
З різних причин спочатку інші митці – Валер’ян Підмогильний, Лесь Курбас, Григорій Епік – стали героями нарисів і статей, що друкувалися в пресі й увійшли до книжки «Українські Соловки», виданої 2001 року в Києві у співпраці автора з істориком Дмитром Вєдєнєєвим. А згодом архівною слідчою справою Ялового зацікавилися Олександр Бантишев і Анатолій Селюк – автори книжки публіцистики «Пастка для еліти» (2004). У їхньому виданні є стаття «Розтерзана харківська муза» з розлогими цитатами переважно «творінь» чекістів 1930-х років. Це протоколи допитів, витяги з постанови 1933 року, а також з довідки, яку «складено начальником Соловецької в’язниці ГУДБ ст[аршим] майором держбезпеки Апетером і помічником начальника Соловецької в’язниці капітаном держбезпеки Раєвським» («дати на довідці немає» – зазначили автори книжки). У згаданій довідці тюремного начальства читаємо про політв’язня Ялового: «Остался при своих контрреволюционных убеждениях, ведет злостную агитацию против политики ВКП(б), секретаря ЦК КП(б)У тов. Постышева»… Формально на підставі таких довідок ухвалювалися рішення трійок щодо розстрілів соловецьких в’язнів у часи Великого терору.
На Соловки – через Свірлаг
Шкода, що ветерани органів СБУ Олександр Бантишев і Анатолій Селюк, пишучи «Розтерзану харківську музу», не поцікавилися тим, у який період служили на Соловках чекісти Іван Апетер і Петро Раєвський. Зробити це було б неважко, бо ще наприкінці 1990-х побачило світ тритомне науково-документальне видання з нагоди 60-х роковин соловецької трагедії, підготовлене за участю історика Юрія Шаповала й групи працівників Служби безпеки України (Володимир Пристайко, Олександр Пшенніков, Сергій Шевченко, Георгій Смирнов та ін.). У цьому тритомнику, до речі, згодом допрацьованому, доповненому та перевиданому 2003 року двома томами під назвою «Остання адреса. Розстріли соловецьких в’язнів з України в 1937–1938 роках», цитуються десятки подібних довідок, складених не раніше серпня й не пізніше жовтня 1937 року (мова йде про страту найбільшого тогочасного тюремного етапу, в якому перебував і Михайло Яловий).
Автори «Пастки для еліти» мали змогу (цитую анотацію книжки) «детально ознайомитися з кримінальними справами, сфальсифікованими за часів сталінських репресій». А якби погортали ще й «Останню адресу…», то не писали б у статті хибного припущення: «Результатом цієї довідки, треба гадати, стало переведення Ялового у Свирські табори (правильно – Свірські. Курсив – мій. – С. Ш.), звідки він 20 лютого 1935 року звертається до Верховної колегії НКВС СРСР із заявою. Заявитель пише про те, що усвідомив свою провину, що розкаявся»…
До Свірлагу Михайла Ялового відправили з України спецконвоєм 11 травня 1934-го. Отож перебування в’язня у виправно-трудовій установі на річці Свір не могло бути наслідком «контрреволюційних» діянь, що їх зафіксувало соловецьке начальство (довідку ж складено на кілька років пізніше – 1937-го).
А в надісланій 1935 року заяві невільник не так «каявся» про людське око, як просив переглянути його справу й скоротити термін покарання (10 років) та дати змогу в майбутньому займатися творчістю. «Милостивое дарование мне жизни зажгло во мне глубочайшее желание оправдать проявленное ко мне доверие и хотя бы в конце свого политического и физического существования прислужиться делу социалистической переделки мира», – таким неканцелярським штилем звертався знесилений табірною працею митець до тих, хто розпоряджався людськими життями. Основним полем діяльності, на якому письменник міг би корисно проявити себе, він вважав літературно-художню творчість, тож і прагнув до неї повернутися.
Принагідно пригадалося, як цей художник слова образно сказав про саму творчість в одному з інтерв’ю ще задовго до арешту: це – «тільки півтораста щоночі випалених цигарок, невиспаний день, аероплянний туркіт в голові, нервове йорзання на стулі, відсутність апетиту, щоразові спізнення на збори, якась жіноча тошнота до непритомности» (надруковано 1929 року в «Універсальному журналі», цитата – з монографії Олександра Ушкалова). У таборах письменник не мав щонайменших умов для творчості, бо підлягав дії режиму «загальних робіт». Водночас фізична слабкість, як наголошував у заяві Яловий, прирікала його на систематичне невиконання урочних норм і неминучу втрату працездатності з усіма наслідками, що звідси випливали… Інших робіт, окрім фізично важких лісозаготівельних, в умовах Свірських таборів не було, а якщо й були – то не для «десятирічників»…
(Далі буде)
Сергій Шевченко, «Вектор ньюз»
