Президент РФ Володимир Путін та наближені до нього кремлівські царедворці привчили нас сприймати їхні офіційні заяви з точністю до навпаки. Особливо переконливо це проявилось під час анексії Криму, коли Путін брехав на весь світ про відсутність на півострові російських військ, вихваляв якихось озброєних у крамницях споживчої кооперації «ополченців», охаяв «фашистську хунту в Києві», горював з приводу «знищених бандерівцями православних храмів і синагог» тощо. Відтепер, коли кремлівські чиновники заперечують участь регулярних військ РФ у військовій агресії на Донбасі або Росія у Раді безпеки ООН накладає вето на пропозиції створити міжнародний трибунал для розслідування обставин збиття малазійського «Боїнгу», жодних сумнівів не виникає, що «Іловайський і Дебальцевський котли» планувались у Генеральному штабі Збройних Сил РФ, а літак постраждав від російського «Бук».
І тому як тільки Путін двічі протягом трьох днів, в інтерв’ю американському журналісту та з трибуни Генасамблеї ООН, емоційно спростував наявність у Росії зростаючих амбіцій на відновлення статусу наддержави та заперечував плани військової підтримки диктаторського режиму Асада, принаймні до його офіційного звернення, стало зрозумілим – у Кремлі черговий масовий припадок великодержавного шовінізму, а тому вторгнення російських збройних сил у багатовимірний конфлікт у Сирії неминуче.
Було також очевидним, що оскільки для приховування істинних зовнішньополітичних цілей Росії Кремль останнім часом використовує протидію міжнародному тероризму, приводом для військового втручання у внутрішній громадянський конфлікт буде обрана боротьба з терористичною організацією «Ісламська держава». Для посилення своєї позиції Путін навіть заявив, що ця організація «давно вважає Росію ворожою державою». Щоправда володар Кремля не прояснив, з яких джерел почерпнув цю інформацію. У всякому разі не з офіційних, бо в оприлюдненому Рішенні Верховного Суду РФ від 24 грудня 2014 року № АКПИ14-1424С про визнання міжнародних організацій «Ісламська держава» і «Джебхат ан-Нусра (Фронт перемоги)» терористичними і заборону їхньої діяльності на території Російської Федерації, про це прямо не вказано.
Відразу ж після зустрічі Володимира Путіна з Президентом США Бараком Обамою у Нью-Йорку, під час якої, вочевидь, російський лідер окреслив своєму американському колезі контури власного плану врегулювання сирійської кризи, Рада Федерації РФ на таємному засіданні одноголосно дала згоду на застосування Президентом РФ контингенту Збройних Сил Росії за кордоном. Коментуючи його, Глава Адміністрації Президента РФ Сергій Іванов запевнив, що мова йде про застосування тільки військово-повітряних сил, а використання російських військовослужбовців у наземних операціях виключається. Слідом за своїм хазяїном він також категорично відкинув звинувачення у задоволенні Росією якихось амбіцій, підкресливши, що Росія у такий спосіб прагне захистити виключно національні інтереси: «Кількість громадян Росії і держав СНД, які залучаються до терористичного угруповання «Ісламська держава» зростає не по днях, а по часах. Мова вже йде не про десятки, не про сотні, а про тисячі таких людей, частина з яких вже повернулась на територію Росії, і легко уявити, не треба бути провидцем, що вони й далі будуть повертатися на нашу територію. Таким чином, доцільно діяти на випередження і діяти на дальніх рубежах, а не стикатися з цією проблемою потім, у себе в Росії».
Коментуючи рішення про застосування військової сили за кордоном, Путін, Іванов, Лавров та інші російські високопосадовці не втомлюються повторювати, що вони діють відповідно до норм міжнародного права та на підставі звернення Президента Сирії Асада. Не ставлячи під сумнів його наявність, виникає питання, а чи згодні із застосуванням російських бомбардувальників лідери Йорданії, Єгипту, Іраку, Лівії, Туреччини та інших сусідніх із Сирією держав, куди ймовірно кинуться бойовики «Ісламської держави» у пошуках порятунку? І чи не криється головна причина втаємничення рішень Президента та Ради Федерації Росії у тому, що дозвіл на використання військової сили за кордоном для знищення терористів буде використовуватись як привід для застосування Збройних Сил РФ на території вказаних та інших держав?
Не втрималися від спокуси у черговий раз продемонструвати своє вірнопідданство чиновники Російської православної церкви, які благословили рішення Кремля, заявивши, що воно: «Відповідає міжнародному праву, менталітету нашого народу та тій історичній ролі, яку наша країна завжди грала на Близькому Сході». Цікаво, а чи задумувались вони при цьому про ймовірні наслідки таких публічних заяв, які однозначно використають лідери радикальних ісламістських організацій для аргументації насильства проти християн, котрі й так потерпають у мусульманських країнах.
Що ж до позиції США, було б дивним, якби Сполучені Штати виступили проти російської ініціативи витратити мільйони доларів на проведення військової операції проти бойовиків «Ісламської держави», ризикуючи не тільки людськими жертвами, але й перетворенням Росії на головний об’єкт терористичної загрози. Держсекретар США Джон Керрі повідомив, що США у цих нових умовах дещо скоригували свою позицію й не вимагають негайної відставки Асада як умови врегулювання сирійської кризи. Вони погодились на певний «планомірний перехідний період» і більш активне залучення Росії в процес врегулювання. При цьому, США твердо переконані у відсутності в Асада політичного майбутнього. Виступаючи 01 жовтня 2015 року на засіданні Ради безпеки ООН, Джон Керрі заявив: «Сили «Ісламської держави» неможливо побороти, допоки Башар Асад залишається президентом Сирії».
Найближчі дні покажуть, чи й справді Путін має на меті наносити точкові удари авіацією виключно по об’єктах військової інфраструктури «Ісламської держави» і лише для примушення лідерів сирійської поміркованої ісламської опозиції до переговорів з Асадом і збереження цього знеціненого на Близькому Сході диктатора у кріслі Президента Сирії. На ймовірність такого варіанту розвитку подій вказують висловлювання «європейського друга Кремля» Президента Чехії Мілаша Земана, який за підсумками зустрічі з міністром закордонних справ Сирії Валідом Муаллемом у Нью-Йорку під час роботи Генасамблеї ООН обмовився, що на горизонті зажевріла надія на можливість підписання через декілька місяців «Празької декларації» про перемир’я між представниками Асада і поміркованої сирійської опозиції.
Якщо ж від російських бомбардувань постраждають об’єкти військової інфраструктури «Національної коаліції сирійських опозиційних і революційних сил», яку США, Туреччина, Великобританія, більшість країн Євросоюзу, Саудівська Аравія та інші країни Перської затоки вважають «законними представниками сирійського народу», військова операція ЗС РФ матиме зворотній ефект. Стосунки Кремля з мусульманами-сунітами у близькосхідному регіоні будуть вкрай зіпсованими. А там, на відміну від Криму і Донбасу, немає чисельної «п’ятої колони» російськомовного населення, готового за підтримки «зелених чоловічків» взяти участь у фейкових референдумах про любов до «Русского мира». Російські дипломатичні установи та інші закордонні об’єкти стануть мішенню для радикальних ісламістів, хвиля терору може захлиснути й саму територію РФ. Замість відтоку, на допомогу поміркованим опозиціонерам та терористам «Ісламської держави» у Сирію ринуться тисячі джихадістів з багатьох країн світу.
Ці та багато інших ризиків, насамперед динаміка цін на нафту, обов’язково аналізувались у Кремлі. Однак вочевидь їх негативні наслідки були проігноровані, виходячи з більш пріоритетних, на думку Путіна, національних інтересів.
Які ж насправді цілі переслідує Кремль у Сирії, маскуючи їх боротьбою з «Ісламською державою»?
Якщо Путін заперечує наявність у Росії імперських амбіцій, значить насправді їх критична маса вже давно перевалила за межу об’єктивного усвідомлення світу, а тому він сприймає Сирію як останній вцілілий після «Арабської весни» рубіж боротьби із поширенням у світі євроатлантичних стандартів життя. Не дарма ж Президент РФ висловив переконання, що саме поширення «певними силами» так званих демократичних цінностей спричинило в країнах Близького Сходу і Північної Африки розруху, бідність, анархію і, зрештою – утворення «Ісламської держави». На жаль оточення Президента РФ настільки «зачищене», що там не залишилось жодного тверезомислячого політика, який зміг би втримати його від рецидивів кривавої «афганської авантюри». Так як це робив Голова Ради Міністрів СРСР Олексій Косигін, котрий виявився єдиним членом Політбюро ЦК КПРС, який не підтримав рішення про відправку радянських військ в Афганістан, після чого повністю порвав стосунки з Леонідом Брежнєвим. Чи начальник Генерального штабу МО СРСР маршал Микола Огарков, котрий пішов на відкритий конфлікт з Міністром оборони СРСР Дмитром Устиновим з цього питання. І це попри неодноразові наполегливі прохання афганського керівництва надати Демократичній Республіці Афганістан військову допомогу з метою захисту завоювань Саурської революції та реальну загрозу поширення у колишніх радянських республіках Середньої Азії ідеології ісламських фундаменталістів.
Прагнення Кремля відродити минулий вплив СРСР чи навіть Російської імперії, правителі якої прагнули дістатися Перської затоки, очевидні. Сирія для Путіна лише один з елементів цієї геополітичної стратегії, реалізація якої Росією без відновлення статусу великої морської держави та зміцнення військово-морської присутності у Середземномор’ї виглядає примарною. До анексії Криму Кремль не мав права розміщувати на своїй військово-морській базі у Севастополі нові кораблі. Однак після окупації півострова ситуація кардинально змінилася. Перебуваючи у стані ейфорії, Путін 28 липня 2015 року увів у дію нову Морську доктрину Російської Федерації, якою передбачається «відновлення присутності російського військово-морського флоту у Середземному морі». З цією метою відразу ж розпочалась модернізація Чорноморського флоту ВМФ РФ. Були прийняті рішення про розміщення у Севастополі найбільш сучасних видів підводних човнів, збільшення чисельності військовослужбовців з 12,5 тисяч чоловік до 40 тисяч тощо. Путін також розраховував передати Чорноморському флоту ВМФ РФ два надсучасні вертольотоносці типу «Містраль», будівництво яких завершувалось у Франції на замовлення Росії, хоча раніше їх планувалось розмістити на одній із баз Тихоокеанського флоту ВМФ РФ. Характерно, що контракт на їх будівництво був підписаний за часів прем’єрства у Франції ще одного «європейського друга Кремля» Ніколя Саркозі всього через декілька місяців після військового конфлікту Росії з Грузією.
Однак навіть з «Містралями» замкнутий Босфором Чорноморський флот ВМФ РФ не мав шансів повноцінно конкурувати із дислокованим в Італії Шостим військово-морським флотом США через відсутність у Середземномор’ї багатофункціональних військово-морських баз, на зразок таких, які мав СРСР. Як відомо, військово-морський флот СРСР використовував такі бази в Анголі, В’єтнамі, Гвінеї, Ефіопії, Єгипті, Ємені, Лівії, Кубі, НДР, Польщі, Сомалі, Тунісі, Югославії, котрі після розпаду 1991 року припинили своє існування. Прагнучи повернути собі роль активного гравця на Близькому Сході, кремлівські стратеги почали виношувати плани модернізації військово-морського пункту у Тартусі (Сирія), будівництва аналогічних об’єктів на острові Сокорта (Ємен) і в Тріполі (Лівія). Однак внаслідок повстання в Ємені, повалення диктатора Каддафі у Лівії, які увійшли в історію як етапи «Арабської весни», тепер ці плани навряд чи можуть бути реалізовані. Таким чином 720-й пункт матеріально-технічного забезпечення (ПТМЗ) у Тартусі, який був успадкований ще від ВМФ СРСР, залишався єдиним закордонним військово-морським об’єктом ВМФ Росії у складі Чорноморського флоту. 2015 року, за активної підтримки Асада, Росія планувала завершити роботи з реконструкції ПТМЗ, після чого той зможе приймати одночасно кораблі першого (крейсер чи есмінець) і другого (фрегат чи великий десантний корабель) рангу. Для цього персонал об’єкту у Тартусі був збільшений з декількох матросів до 1700 фахівців. Російський «Інтерфакс», з посиланням на Головний штаб ВМФ РФ, днями повідомив, що 01 жовтня 2015 року із Севастополя в Тартус у черговий раз направилась плавмайстерня Чорноморського флоту ВМФ РФ ПМ-56, однак на відміну від попередніх, на її борту перебувають бійці бригади морської піхоти для забезпечення охорони судна в поході.
На думку одного із авторитетних експертів, фахівця з питань економіки Близького Сходу, прагнучи зберегти свій імідж непримиренного борця з розширенням НАТО, Путін у Сирії загнав себе у тупикову ситуацію, вирішення якої можливе лише внаслідок перемоги у наземній операції. Досягти її проблематично через відсутність у підконтрольних Асаду військах достатніх ресурсів. Розраховувати на те, що Росія може утворити «широку антитерористичну коаліцію» також не приходиться, оскільки її реальними союзниками можуть виступити лише Ірак та Іран, який нещодавно вислизнув з під міжнародних санкцій. Навіть у назві коаліції можуть виникнути проблеми. Справа у тім, що головним союзником режиму Асада зараз виступає ліванська шиїтська парамілітарна ісламістська організація і політична партія «Хізбалла» («партія Аллаха»), яку США, Великобританія, Нідерланди, Ізраїль, Канада, Австралія, Єгипет, країни Перської затоки, а також частково Євросоюз вважають терористичною організацією. Виходить, що у Кремля є кращі шанси утворити не антитерористичну, а разом «ДНР», «ЛНР» і «Хізбаллою» терористичну коаліцію.
1988 року колишній радник Президента США Дж. Картера з питань національної безпеки Збігнев Бжезинський в інтерв’ю французькому журналу «Le Nouvel Observateur» розповів: «Згідно з офіційною версією ЦРУ почало підтримку моджахедів 1980 року… Але у дійсності все було інакше: насправді першу директиву про надання таємної допомоги противникам прорадянського режиму в Кабулі президент Картер підписав 3 липня 1979 року. І в цей день я написав йому доповідну записку, у якій поясняв, що на мою думку ця допомога спричинить військове втручання Совітів». На питання кореспондента, чи не жалкує він про те, що відбулось, З.Бжезинський відповів: «Жалкувати за чим? Та секретна операція була блискучою ідеєю. Вона дозволила заманити росіян в афганський капкан, і ви хочете, щоб я жалкував? Коли Совіти офіційно перетнули кордон, я написав президенту Картеру по суті: «Тепер у нас з’явилась можливість забезпечити СРСР його власною В’єтнамською війною».
24 грудня 1989 року З’їзд народних депутатів СРСР прийняв Постанову № 982-1 «Про політичну оцінку рішення про введення Радянських військ в Афганістан у грудні 1979 року», визнавши, що: «… це рішення заслуговує морального і політичного засудження».
До розвалу СРСР залишалось менше двох років.
Автор: Борис Дніпров, аналітик
