Щоб нейтралізувати загрозу негайного повернення російського боргу, необхідно було вжити спеціальних заходів. Зокрема, таким кроком могло стати прийняття закону про санкції, який розглядав би цю позику як «недружній борг» (hostile debt) і звільняв Україну від виконання вимог Угоди. Так вважає доктор економічних наук, професор Олександр Шаров.
Останнім часом почастішали відомості стосовно вимог Росії щодо погашення кредиту в сумі 3 млрд дол. Як відомо, Україна вважає це питання врегульованим в межах загальної реструктуризації українського зовнішнього боргу. Росія ж, яка відмовилась приймати участь у реструктуризаційних переговорах, зі свого боку, наполягає на тому, що ця позика носила міждержавний характер і тому взагалі не підпадає під умови досягнутих домовленостей.
Не вдаючись у деталі двосторонньої угоди, слід визнати, що вона дійсно мала (і скоріш за усе, невипадково, а з урахуванням політичних ризиків кредитора) неоднозначний характер (з точки зору її віднесення до приватних або міждержавних угод) і тому до неї необхідно було віднестися з повною серйозністю зразу ж, як тільки нова владна команда почала ревізію спадщини, яка залишилась від «папередників». У крайньому випадку вирішенням цієї проблеми слід було зайнятися хоча б тоді, коли міністр фінансів Російської Федерації А. Сілуанов 10 січня 2015 р. зазначив журналістам, що Російська Федерація має всі підстави вимагати від України дострокового погашення першого траншу облігаційного кредиту, наданого у грудні 2013 року в сумі 3 млрд дол., через порушення Україною вимог надання цього кредиту, а саме перевищення державного боргу України 60 % від ВВП країни. Вже тоді було зрозуміло, що формально таке право у російської сторони існує і вона могла скористатися ним не стільки для завчасного отримання боргу, скільки з метою спровокувати аналогічні вимоги з боку інших кредиторів України за облігаційними позиками, що призвело б до загального дефолту та катастрофічного падіння кредитного рейтингу держави. На вирішенні цієї останньої проблеми (уникнення дефолту) і було зконцентровано максимальні зусилля. Втім, з якихось причин, було забуто про сам «подразник» – тобто російські «боргові погрози».
Скоріш за усе, переважила думка, що росіянам не буде куди подітися, якщо більшість приватних кредиторів погодяться на умови реструктуризації, по суті, ініційованої «самим» МВФ. При цьому якось забули про те, що «валіза» з російськими грошима мала подвійне дно. І для того, щоб нейтралізувати загрозу появи «чортика з табакерки» необхідно було прийняти спеціальні заходи. Зокрема, таким кроком могло стати прийняття закону про санкції, який розглядав би згадану позику як «недружній борг» (hostile debt) і звільняв Україну від виконання вимог Угоди (тобто провести реструктуризацію цього боргу або взагалі відмовитися від його повернення – принаймні до політичного врегулювання ситуації). Однак, прийняти такий закон повинна була не Верховна Рада України, а парламент Великої Британії (оскільки позика, яка розміщена на Ірландській фондовій біржі, регулюється англійським законодавством).
В такому випадку утримувачі українських облігацій (Росія або будь-яка інша сторона, яка могла викупити облігації на ринкових умовах) повинна була б вести переговори з Великою Британією (оскільки визначення боргу «недружнім», як правило, відноситься до відповідальності Міністерства закордонних справ або Міністерства фінансів Великої Британії). Звісно, що такий варіант вимагав би активної дипломатичної роботи у переговорах з країнами ЄС (окремо – Великою Британією) та США. Але оскільки такий варіант було відхилено (враховуючи професіоналізм сучасної «фінансової команди» України саме в інвестиційних питаннях, навряд чи можна сумніватися в тому, що така можливість була відома), нам залишається тепер сподіватися на те, що Виконавча Рада МВФ (в якій Росія має окремий голос, а Україна – лише в складі своєї «групи» під керівництвом Нідерландів) визнає цей борг «приватним»: тобто знову відчувати себе об’єктом, а не суб’єктом зовнішньоекономічних (та політичних) відносин.
Про автора: Шаров Олександр Миколайович – доктор економічних наук, професор. Економіст-міжнародник з досвідом роботи у фінансово-банківській системі (заступник голови Національного банку України, голова правління Національного депозитарію цінних паперів, керівник комерційних банків), на дипломатичній службі (в посольствах України в Південно-Африканській республіці, Португалії та центральному апараті МЗС України) та наукових установах (Інститут Банку, Інститут прогнозування та економіки НАН України, Національний інститут стратегічних досліджень), а також член редакційних колегій ряду спеціалізованих наукових видань
