Головною родзинкою участі Путіна у роботі Генеральної Асамблеї ООН стало те, що його виступ розпочався вчасно. Очевидно у Кремлі вирішили не ризикувати, визнаючи цей захід більш важливим, аніж аудієнція Президента РФ у Папи Римського Франциска у Ватикані чи минулорічна зустріч з Канцлером Німеччини Ангелою Меркель у Мілані, котрі відбулися із затримкою на декілька годин через хронічну звичку Путіна спізнюватись.
Все решта – набір стандартних тез, раніше неодноразово апробованих та озвучених Путіним у різних аудиторіях. Добре, що беззмінний ось уже 15 років володар Кремля, виправдовуючи право Росії перекроювати карту світу, не пішов на відкриту конфронтацію й утримався від агітації з трибуни Генеральної Асамблеї ООН за «Новоросію» та пропаганди ідей «Русского мира».
На відміну від підстаркуватих російських чиновників, котрі інколи «рвуть Інтернет» виступами англійською мовою з «рязанським акцентом», Президент РФ Путін говорив російською. Точніше не говорив, а подолавши явне хвилювання, в агресивній манері зачитував з листа заготовлений раніше текст, майже не відриваючи від нього очей. Відразу ж війнуло спогадами про «дорогого і любимого», які в свою чергу нагадали, що роки невблаганні навіть до небожителів.
Розпочав Путін з екскурсу в історію. Провів паралель з Ялтою, де лідери країн антигітлерівської коаліції вирішували післявоєнну долю світу та приймали рішення про створення ООН. Марно було очікувати, щоб Путін, згадуючи про цю визначну подію, вказав, що саме Українська Радянська Соціалістична Республіка, разом із СРСР та Білоруською Радянською Соціалістичною Республікою були удостоєні честі виступити країнами-співзасновниками ООН. А Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка, як відомо, у цьому історичному списку не значиться, оскільки Росія успадкувала крісло постійного члена Ради безпеки ООН лише після розвалу СРСР.
Виступаючи після Президента США Барака Обами, котрий у своєму емоційному виступі «без папірця» відкрито критикував Росію за її військову агресію проти України, Путін не ризикнув вступати з ним у публічну дискусію, проігнорувавши не тільки його аргументи, але й схвалену торік 100 країнами-членами ООН Резолюцію Генеральної Асамблеї ООН А/RES/68/262 про підтримку територіальної цілісності України.
Якихось несподіванок та «проривних» думок з вуст Президента РФ не пролунало. Безапеляційною критикою «певних сил» за експорт «так званих демократичних революцій» до республік колишнього СРСР Путін вкотре продемонстрував, що він продовжує оцінювати процеси, що відбуваються у світі з окопів «холодної війни». Саме так слід сприймати його слова на захист повалених диктаторських режимів в Іраку, Лівії та сучасного керівництва Сирії. Особливо цинічними виглядали нападки Путіна на тих, хто нав’язує країнам Близького Сходу і Північної Африки так звані демократичні цінності. Він висловив переконання, що саме такі дії спричинили там розруху, бідність, анархію і, зрештою – появу «Ісламської держави». Заклики Путіна підтримати сирійського президента Асада за те, що той нібито бореться з терористами «Ісламської держави», засвідчили відсутність у Президента РФ бажання корегувати свою позицію в одному з ключових питань врегулювання близькосхідної кризи – вирішенні майбутньої долі сирійського лідера, названого Бараком Обамою «тираном». Виходить, що попередні інтенсивні контакти міністра закордонних справ Росії Сергія Лаврова і Держсекретаря США Джона Керрі з цього питання виявились безрезультатними. А можливо в Ростові на Дону, по сусідству з помешканням Януковича ще не встигли побудувати резиденцію для чергового поваленого диктатора.
Спекулюючи на терористичній загрозі з боку «Ісламської держави» та проблемі біженців, Путін закликав створити навколо Росії нову антитерористичну коаліцію на зразок антигітлерівської. Однак це також не стало сенсацією, бо всі учасники Генасамблеї очікували, що ж саме запропонує Путін в обмін на пом’якшення економічних санкцій та повернення Росії до клубу передових держав світу. Цікаво, що Путін вже не претендував на відновлення свого статусу у «великій вісімці», розраховуючи хоча б на активізацію співпраці у форматі «G 20», звідки його поки що не виключили.
Упереджуючи критику за використання Росією права вето на рішення Ради безпеки ООН, Путін засудив ініціативи щодо введення обмежень на випадки його застосування. При цьому Путін, вдався до нехитрого прийому дискусії «Сам дурний», проводячи паралелі із США, котрі раніше також не рахувались із думкою ООН, яка з його слів «плуталась під ногами».
Не навів Путін також жодного нового аргументу щодо причин Української Революції Гідності. Він вкотре вдався до риторичного питання, навіщо Заходу треба було розширяти НАТО на Схід. Ігноруючи право українців обирати власний шлях розвитку, прямо не називаючи США і Євросоюз, Путін звинуватив їх у тому, що саме ті «поставили пострадянські країни перед хибним вибором: бути їм із Заходом чи із Сходом»? Не визнаючи внутрішньополітичних причин повалення наскрізь корумпованого режиму Януковича та відповідальності Росії за розпалювання конфлікту на Донбасі, Путін повторив свою відому мантру про те, що в Україні «збройний заколот був спровокований ззовні, внаслідок чого спалахнула громадянська війна». З огляду на таку риторику, заклики Путіна неухильно дотримуватись Мінських домовленостей пролунали по-фарисейськи, особливо в контексті його звинувачень на адресу тих, хто заграє з терористами «Ісламської держави», забезпечуючи їх зброєю.
Якщо це не демонстрація подвійних стандартів, то де ще окрім виступів Путіна можна відшукати їх класичні зразки?
Пропозиції лідера другої за ядерним потенціалом держави щодо шляхів вирішення надзвичайно важливих і гострих кліматичних та екологічних проблем не привернули особливої уваги експертів, які полегшено зітхнули, зрозумівши, що войовнича частина виступу Путіна завершилась і він перейшов до висвітлення «другорядних питань».
Якби цей текст Путін озвучував у Кремлі, він би неодноразово переривався бурхливими аплодисментами, які б наприкінці виступу однозначно переросли в овації. А у Нью-Йорку очікуваної інтриги не відбулось, бенефіс Президента РФ на Генеральній Асамблеї ООН після 10 років ігнорування цього поважного форуму увінчався одинокими оплесками.
Переговори Путіна з Обамою віч-на-віч також навряд чи стали результативними через принципово різні позиції лідерів Росії і США з ключових питань.
Захід, вочевидь, й надалі буде дистанціюватись від Путіна, зберігаючи санкції проти Росії та вирішуючи глобальні проблеми з використанням так ненависних у Кремлі демократичних методів.
Жаль тільки, що вибудована Путіним система управління державою дозволяє йому правити Росією стільки, скільки заманеться. Не хочеться вірити, але цілком можливо, що через 10 років Путін чи Медведєв прибудуть на 80 засідання Генеральної Асамблеї ООН, щоб озвучити антиамериканські, антиєвропейські, а можливо ще й антикитайські тези про те, що саме ці зовнішні вороги Росії заважають їй просувати за кордон «мирні» ідеї «Русского мира».
Автор: Борис Дніпров, аналітик
