Наприкінці жовтня поточного року у Великій Британії була розсекречена аналітична доповідь англійської розвідки прем’єр-міністру Гарольду Макміллану майже 60-річної давнини. Британські «лицарі плаща і кинджала», котрі з часів легендарного Лоуренса Аравійського (Томаса Едварда Лоуренса) досконало володіли обстановкою у близькосхідному регіоні, 1957 року впевнено стверджували: «Москва буде зобов’язана розглядати повалення сирійського режиму як серйозний провал для себе на Близькому Сході… Реакція очікується бурхливою і рішучою». Розвідники виходили з того, що допоки в СРСР пануватиме КПРС, його внутрішня і зовнішня політика залишатиметься заідеологізованою. Відтак, відстоюючи принцип пролетарського інтернаціоналізму, Кремль послідовно підтримуватиме національно-визвольні рухи країн Близького Сходу. А Сирії, яка 1946 року отримала незалежність від Франції, кремлівські керманичі відводили роль головного стратегічного союзника у цьому вибухонебезпечному регіоні.
Сирія, де з 1963 року й донині під лозунгом «Єдність. Свобода. Соціалізм» беззмінно править Партія арабського соціалістичного відродження (БААС), також розглядала СРСР як надійного військово-політичного і торгово-економічного партнера. В умовах військового протистояння з Ізраїлем пріоритет, природно, належав співробітництву у військово-технічній сфері. За символічними цінами Радянський Союз постачав до Сирії зброю і військову техніку, відряджав військових спеціалістів для надання допомоги в підготовці штабів, для експлуатації й ремонту поставленого озброєння й техніки, надавав допомогу в підготовці військових кадрів, будівництві різних об’єктів військового призначення тощо. Сирія навіть надала можливість побудувати об’єкти ВМФ СРСР у Латакії й Тартусі.
В усіх арабо-ізраїльських війнах ХХ століття, окрім першої (1948-1949), коли радянське керівництво підтримало палестинських євреїв, СРСР був надійним союзником Сирії. Газета «Красная звезда», центральний орган Міністерства оборони РФ (стаття Олександра Колотило «Под жарким солнцем Сирии»), 27 жовтня 2015 року оприлюднила офіційні цифри, які характеризують масштаби радянської військової присутності в Сирії. За даними Генштабу ЗС РФ, із 1956 по 1991 рік у Сирію по лінії МО СРСР були відряджені 16 тисяч 282 військових, у тому числі 294 генерали, 11 169 офіцерів і прапорщиків, 2 179 солдатів і сержантів і 2 016 робітників і службовців Радянської армії і Військово-морського флоту. Військові радники і спеціалісти ЗС СРСР – льотчики, зенітники, представники інших родів військ і спеціальностей брали безпосередню участь у бойових діях на сирійсько-ізраїльському фронті з 5 по 13 червня 1967 року («шестиденна війна»); у березні – липні 1970 року («війна на виснаження»); у вересні – листопаді 1972 року («війна у повітрі»); з 6 по 24 жовтня 1973 року («війна Судного дня»), а також у 1982 році («ліванська війна») і у 1983 році (окупація і морська блокада Лівану силами НАТО). Загинули від ран та хвороб 44 особи.
У Сирії досить комфортно почували себе організації антиімперіалістичного, антисіоністського спрямування, які входили до Організації визволення Палестини і користувалися фінансовою, матеріальною й іншою підтримкою Кремля. І це попри те, що діяльність таких структур, як Народний фронт – Головне командування, Народний фронт – Спеціальне командування, Організація Абу Нідаля й інших, Ізраїлем, США і їхніми європейськими союзниками визнавалася терористичною.
Період охолодження радянсько-сирійських відносин припав на середину 80-х років ХХ століття і був спричинений поразкою СРСР у «холодній війні». Використовуючи як привід «боротьбу з міжнародним тероризмом», Президент США Рональд Рейган розпочав «хрестовий похід» проти СРСР, «імперії зла», і національно-визвольних рухів, які користувалися підтримкою Москви. Так Сирія разом з іншими державами, які стояли на антиамериканських позиціях, потрапила до переліку «країн-вигнанців» і «спонсорів тероризму».
СРСР, який на той час впевнено сповзав у період глибокої всеохопної кризи, вже не міг активно протидіяти політиці США й Ізраїлю на Близькому Сході. Радянський лідер М.Горбачов, зрікшись пріоритету класових цінностей над загальнолюдськими, почав сповідувати «нове мислення». Він узяв курс на поступову відмову від всебічної безкорисної підтримки арабів і на відновлення дипломатичних відносин з Ізраїлем. З 1987 року СРСР почав постачати Дамаску зброю виключно за собівартістю, в результаті чого сирійський борг Москві у 1992 році склав понад 13 мільярдів доларів. Дійшло навіть до того, що Сирія, не маючи можливостей розрахуватися, взагалі погрожувала не визнавати Росію правонаступницею СРСР.
Подолавши завдяки рекордно високим цінам на енергоресурси пострадянський період економічного занепаду, Російській Федерації пощастило накопичити потужні золотовалютні запаси, які 2013 року складали 533 мільярди доларів США. Навіть зараз, попри економічні санкції, падіння цін на нафту, заходи по підтримці курсу рубля, виплату зовнішніх боргів, Росія за рівнем міжнародних резервів із 366,18 мільярдами доларів входить до десятки провідних держав світу. Відразу ж після досягнення позитивних зрушень в економіці й стабілізації фінансової сфери РФ почала впевнено рухатись у напрямку відновлення свого імперського статусу. Традиційно використовуючи такі запозичені від СРСР аргументи, як ядерна зброя, нафта, газ й інші природні копалини, Москва знову нав’язує свою волю суверенним державам колишнього СРСР, а також військово-політичним союзникам на Близькому Сході.
Із середини 2000-х років Кремль послідовно відновлює стратегічне партнерство із Сирією. 2005 року Росія списала Сирії десять мільярдів боргу в обмін на гарантії нових замовлень на озброєння. Із 2010 року активізувалися консультації щодо інтеграції Сирії до Митного союзу ЄврАзЕС, сирійське керівництво неодноразово висловлювало наміри продовжити домовленості про створення зони вільної торгівлі з Білорусією, Казахстаном і Росією.
Зрозуміло, що як тільки влада вкрай непопулярного Президента Сирії Башара Асада похитнулася під ударами сил поміркованої Сирійської опозиції («Сирійська національна Рада», «Національна коаліція сирійських революційних і опозиційних сил», «Вища курдська Рада», «Фронт ан-Нусра»), яка користується підтримкою США і Євросоюзу й міжнародної ісламістської терористичної організації «Ісламська держава» (донедавна ІДІЛ – «Ісламська держава Іраку і Леванта»), Кремль рішуче кинувся рятувати режим свого надійного союзника. Спочатку Москва намагалася дипломатичними методами змусити представників Сирійської опозиції відмовитися від збройної боротьби з Башаром Асадом, однак, коли цього виявилось замало, Кремль вдався до військової інтервенції.
Причини рішення Кремля втрутитися у багатовимірний конфлікт у Сирії й розпочати бомбардування її території мають комплексний характер.
Версія перша – антитерористична, яку неодноразово озвучував Президент РФ Володимир Путін і його підлеглі. Вони наполягають, що головною метою участі Росії у контртерористичній операції у Сирії на прохання Президента Башара Асада є допомога сирійській владі у боротьбі з «ІД» й іншими терористичними угрупованнями, які діють на території цієї країни. Кремль переконує, що діяльність «ІД» несе загрозу безпеці людству, оскільки її лідери виступають за створення «Всесвітнього халіфату», до складу якого мають увійти цілі регіони Росії — від Північного Кавказу до Поволжя, Уралу і Сибіру. Відтак, завдання усунення такої загрози відповідає національним інтересам РФ.
Версія друга – геополітична. Її прихильники вважають, що режим Башара Асада вкрай необхідний Кремлю, аби зберегти військову присутність у регіоні й сформувати коаліцію шиїтських режимів Ірану, Іраку і Сирії. На думку кремлівських стратегів, така коаліція могла б успішно протистояти на Близькому Сході і у Перській Затоці політиці США, яких підтримують шейхи Катару, Кувейту, Об’єднаних арабських еміратів, Саудівської Аравії й інших сунітських держав.
«Вектор ньюз» вже частково досліджував геополітичні мотиви у матеріалі «В одному окопі з «Хезбаллою». Які національні інтереси захищає Росія у Сирії» з 02.10.2005 року. У цьому матеріалі зверталася увага на прагнення Кремля відродити статус великої морської держави й зміцнити військово-морську присутність у Середземномор’ї. Йшлося про плани Москви модернізувати військово-морський пункт у Тартусі (Сирія), а також побудувати аналогічні об’єкти на острові Сокорта (Ємен) і в Тріполі (Лівія). Однак внаслідок повстання у Ємені, повалення диктатора Каддафі у Лівії, що увійшли в історію як етапи «Арабської весни», ці плани навряд чи будуть реалізовані. Взагалі результати «Арабської весни» у Кремлі сприймають хворобливо. Путін особисто натякав на причетність США і Заходу до інспірації змін невигідних їм режимів, а тому сприймає Сирію останнім вцілілим після «Арабської весни» рубежем боротьби з поширенням у близькосхідному регіоні євроатлантичних стандартів життя.
Версія третя – енергетична, яку слід розглядати принаймні з двох точок зору: Сирія як експортер енергоносіїв і Сирія як країна-транспортер.
За запасами вуглеводнів Сирія не належить до світових лідерів. Сенсаційна інформація про нібито розвідані невідомою норвезькою геологорозвідувальною компанією величезні запаси нафти у територіальних водах Сирії й природного газу на прибережному шельфі, про що повідомляли російські інформаційні агентства, підтверджена не була. Насправді об’єми розвіданих у Сирії родовищ нафти становлять 0,3 мільярди тонн (2,5 мільярдів барелів), що відповідає 33 місцю у світі з часткою 0,1 % від світових запасів. За доведеними запасами природного газу Сирія знаходиться на 34 місці у світі з 0,3 трильйонами кубометрів (0,2 % від світових запасів). І хоча Сирія не вважається крупним виробником енергоносіїв, для експлуатації розвіданих родовищ і проведення геологорозвідувальних робіт у Сирії з початку 2000-х активно працюють російські компанії «Татнефть», «Стройнефтегаз», «Союзнефтегаз» та інші.
У Росії, 60-70 % ВВП якої є нафтозалежними і знаходяться у прямому взаємозв’язку з експортом вуглеводнів, добре пам’ятають середину 80-х років минулого століття, коли шейхи Саудівської Аравії у змові з США різко збільшили добування нафти і обвалили таким чином світовий ринок енергоносіїв. Тоді ціни на енергоресурси, від яких залежала здатність СРСР фінансувати армію, ВПК, підтримувати стабільність у країні, скоротилися з 28 до 10 доларів за барель. Втрата надприбутків від нафтодоларів фактично розвалила, здавалося б, могутню державу. Засвоївши уроки минулого, сучасні кремлівські керманичі усвідомлюють, що, маючи вихід до Середземного моря й кордони з Іраком і Туреччиною, Сирія, принаймні на регіональному рівні, може відігравати більш суттєву роль у транспортуванні енергоносіїв з країн Близького Сходу й Перської Затоки до Європи. Домінування у Сирії дозволить Росії посилити контроль над європейськими енергетичними ринками, брати активнішу участь у формуванні світових цін на вуглеводні, за рахунок чого забезпечити надходження нафтодоларів в Росію, знизивши у такий спосіб ефект від введених Заходом економічних санкцій.
Ситуація на близькосхідному енергетичному ринку кардинально змінилася наприкінці ХХ століття, коли було відкрите гігантське нафтогазове родовище «Північне/Південний Парс», яке вважається найкрупнішим у світі – 28 трильйонів кубометрів газу і 7 мільярдів тонн нафти (45 мільярдів барелів). Воно знаходиться у центральній частині Перської затоки у територіальних водах Катару («Північне») і Ірану («Південний Парс»). Оператором «Південного Парсу» є Національна іранська нафтова компанія (NIOC), а учасниками розробки стали російський «Газпром», французька нафтогазова компанія «TOTAL» і найкрупніша італійська компанія «ENI».
Напруженість у стосунках між Росією, країнами-експортерами енергоносіїв і Євросоюзом ще більше зросла напередодні сирійської кризи, коли Іран і Катар незалежно один від одного почали опрацьовувати варіанти прокладання газопроводу для експорту ресурсів з їхнього спільного родовища. Катарський газопровід мав би пройти через Саудівську Аравію – Йорданію – Сирію – Туреччину на Європу. Експерти відразу ж підрахували, що вихід катарського газу на європейський ринок спричинить зниження цін на блакитне паливо, оскільки його собівартість суттєво нижча від газу, який постачає «Газпром». Зрештою, Дамаск 2012 року віддав перевагу іранському проекту, підписавши в Бушері меморандум з Тегераном про наміри організувати транзит іранського газу в Європу через Ірак на Сирію, в обхід Туреччини. Це викликало негативну реакцію у Катарі й визначило позиції сторін під час сирійського конфлікту: Катар підтримує повстанців, а Іран залишився союзником Башара Асада. Вважається, що Кремль також захищає режим Башара Асада, виходячи з розумінням важких наслідків, які можуть настати для Росії за умови поразки чинної сирійської влади і спорудження через територію Сирії катарського газопроводу.
27 жовтня 2015 року під час зустрічі з делегацією Держдуми РФ Президент Сирії Башар Асад, наводячи приклад компанії «Союзнефтегаз», яка має угоду про розробку родовищ прибережного шельфу, закликав інші російські підприємства розвивати співробітництво. За словами сирійського диктатора, надалі у Сирії на енергетичному ринку працюватимуть лише ті держави, які допомагають його країні, насамперед, Росія й Іран.
Наскільки обґрунтованою є енергетична версія російської інтервенції у Сирії, покажуть результати участі Президента РФ Володимира Путіна у третьому самміті країн-експортерів газу, який відбудеться 23 листопада 2015 року в Ірані.
Версія четверта – дипломатична. Багато хто з експертів вважає, що втягуючись у громадянський конфлікт у Сирії, Кремль прагне прорвати міжнародну ізоляцію, у якій Росія знаходиться внаслідок анексії Криму і військової агресії на Донбасі. Невдалі потуги Володимира Путіна явочним порядком добитися від Барака Обами аудієнції прем’єр-міністра РФ Дмитра Медведєва для обговорення шляхів вирішення сирійської кризи це підтверджують. Наскільки ж це вдасться Путіну в майбутньому, засвідчать результати самміту «Великої двадцятки» у Туреччині.
Версія п’ята – пропагандистська. Її прихильники наполягають, що Путін наважився піти на такий ризикований крок, щоб відволікти увагу російського суспільства від негативної реакції світу на військові дії РФ в Україні й піднести до захмарних висот власний рейтинг. Недарма ж директор російського Центру вивчення країн Близького Сходу і Центральної Азії Семен Багдасаров у ефірі пропагандистського каналу «Росія 24» шокував світ твердженням, що «сакральні» для росіян місця знаходяться не тільки в українському Криму, але й на території Сирії: «Це наша земля. Саме звідти прийшла до нас цивілізація… Не було б Сирії, не було б і Росії. Це наші святі місця»!
Від деяких експертів можна також почути посилання на версію, пов’язану із теорією «конфлікту цивілізацій» Семюеля Хантінгона. На їхню думку, причини сирійської кризи як складової близькосхідного конфлікту обумовлені тим, що його територією проходить глибокий розлом між західною (християнською) й ісламською цивілізаціями. Інші фахівці вважають, що не варто також апріорі відкидати вплив на причини сирійського вузла протиріч споконвічного конфлікту між сунітами й шиїтами.
Не треба бути фахівцем у сфері протидії тероризму, щоб зрозуміти, що дії Кремля у Сирії є вкрай ризикованими, враховуючи високу ймовірність переносу активної фази терористичного протистояння на територію Росії.
Утім, 22 жовтня 2015 року, виступаючи на засіданні дискусійного клубу «Валдай», Путін емоційно висловився, що внаслідок бомбардувань Сирії «терористична загроза Росії не стала ні більшою, ні меншою». Через тиждень після цієї безапеляційної заяви, 31 жовтня 2015 року, в Єгипті упав російський пасажирський лайнер «Airbas – 321». На його борту знаходилися 217 пасажирів і сім членів екіпажу. Жоден із них, у тому числі четверо громадян України, не вижив. Основна версія розслідування авіакатастрофи – терористичний акт, вчинений бойовиками «ІД».
Після жахливих терактів у Парижі Путін вже не був таким категоричним. Намагаючись заспокоїти росіян, які потайки ховають своїх близьких і рідних, які гинуть тепер вже не тільки на Донбасі, але й у далекій Сирії, він переконував: «Наші дії у Сирії, а також можливі ризики і наслідки були ретельно, багато разів прораховані, і всі необхідні для операції ресурси – як фінансові, так і технічні – заздалегідь передбачені». У Кремлі, вочевидь, заздалегідь прорахували у мирний час і бойові втрати серед військовослужбовців, кількість яких у Росії з травня 2015 року засекречена Указом Президента РФ Путіна.
Дивлячись, як кияни й гості столиці різних національностей і віросповідань, молоді і сивочолі, мовчки й без хизування несли квіти до посольства Росії в Україні, вшановуючи пам’ять загиблих в авіакатастрофі, виникали суперечливі думки. Це зовсім не нагадувало якийсь акт всепрощення, враховуючи біль втрат і пам’ять про героїв Небесної сотні, про жертв Іловайського котла, про захисників Донецького аеропорту й про тисячі мирних жителів Донбасу, які загинули від снарядів, випущених з російських «Градів». Можливо, саме тому, що на генетичному рівні гордих і шляхетних співвітчизників навічно закарбувалися страхіття революцій, воєн, Голодомору, німецько-фашистської окупації, вони не могли вчинити інакше. Події останніх років навчили українців відрізняти росіян від «кремлівських упирів», а тому бажання розділити горе втрати навіть із тими, хто за вказівкою з Кремля вторгся на нашу землю як окупант, мало природний вигляд. Одночасно виникало риторичне питання: а чи могло таке статися у Москві, де вже почали переслідувати за українську книжку? Та й взагалі, скільки зараз в Росії залишилося сильних духом громадян, здатних відкрито оцінити благородний порив оббріханих російською пропагандою українців.
Сидячи на газовій трубі з ядерним чемоданчиком у руках, сучасним володарям Кремля зручніше дивитися на Україну через приціл автомата Калашникова. Періодично у них, імовірно, виникає питання, чому ж прокляті «бандерівці» й «укропи», маючи безліч можливостей, бойовий досвід і спеціальну підготовку, на відміну від бойовиків «ІД» чи тих же чеченців, утримуються від вчинення резонансних терористичних актів проти Росії? Невже не вистачає мотивації, сміливості, чи, може, і дійсно РФ пощастило створити ефективну систему протидії тероризму? Путіну і його приспішникам не дано усвідомити, що громадяни України захищають свою землю від терористів і найманців й не мають бажання бути на них чимось схожими. Система координат, у якій функціонують сучасні російські високопосадовці, не дозволяє їм збагнути, що у світі існують цінності набагато важливіші, ніж прибутки від торгівлі зброєю, нафтою й газом.
Борис Дніпров, аналітик
