Якось у Москві на прикладі стодоларової купюри мені пояснили, що таке вибори в столиці.
«Оце наш справжній президент і мер, – показали на портрет Франкліна, – і він набагато важливіший для нас, ніж усі ці Єльцини й Лужкови…».
Недавно, після відомих подій, я нагадав москвичам цю розмову.
– І як зараз ваш Франклін при президенті Путіні поживає?
– Гірше, але стерпно.
Бідний Франклін (який ніколи не був президентом США)! Хіба міг він коли-небудь подумати, що стане президентом і мером Москви одночасно?!
…А ось київський варіант виборів – із вуст колеги, яка хоче, щоб у Києві був наведений порядок (хоча б у комуналці), але не вірить, що це можуть зробити ті, хто перемагає. Тому ходить винятково на перший тур, голосуючи винятково за Монтян, яка далі першого туру, зрозуміло, не проходить.
Перед другим туром я вкотре запитую:
– Голосувати підеш?
– Ні, ну його, цей сквер!..
– Який сквер?
– Наш, – у якому якщо не дуб, то береза…
Усього 28 відсотків жителів столиці вирішили піти «посквернословити». Так низько Київ ще не падав ніколи.
До речі, коли в 2013-м році обирали/призначали Собянина на пост мера Москви, явка на виборах склала 32,07 відсотка від загального числа виборців. І там, і там тенденція, на мій погляд, зрозуміла.
Середній столичний житель здебільшого менше залежить від місцевої влади. Але якщо в тій же Москві Франклін, дійсно, і мер, і президент, і по-справжньому визначає життя, то в Києві це далеко не так.
Як з моральної (Революція гідності й таке інше), так і з матеріальної точок зору. Навіть якщо відкинути убік «московський ефект» Франкліна й припустити, що в Києві він перетворений на «ефект Гранта» (президент США, зображений на $50 купюрі), то однак незрозуміло, чому Київ настільки апатичний до виборів.
Віце-президент Центру досліджень корпоративних відносин В’ячеслав Бутко так пояснює київський неявочний спосіб вираження ставлення до влади.
«В ідеалі мені хотілося б пояснити низьку явку на виборах тим, що мешканцям столиці нарешті набридло засилля махрового популізму й гострий дефіцит професіоналізму. Але, скоріше, причини в іншому. Вважаю, річ у тому, що в повній відповідності з прадавньою українською політичною традицією, за відсутності виразної ідеології на щит піднімаються «європейські цінності». Але, оскільки їх за відсутності інших «плідних дебютних ідей» експлуатували обидва кандидати на пост столичного бургмайстра, жителі Києва зазнали труднощів з визначенням – хто ж із двох кандидатів справді може наблизити столицю України по якості й рівню життя до Осло й Барселони, Стокгольма й Цюріха. Усвідомивши непереборну складність вибору, вони воліли його уникнути».
Масовий «вихід» виборців з виборів добряче спантеличив Михайла Охендовского, главу Центрвиборчкому. «Якщо тенденції збережуться, то… виникне питання в наших законодавців про доцільність збереження мажоритарної виборчої системи відносної більшості, яка використовується для виборів мерів великих міст», — сказав очільник ЦВК.
Тобто в українському політборделі нам можуть знову запропонувати поміняти ліжка замість того, щоб поміняти…
І від цього, як чомусь здасться тим, кого варто було б поміняти, дохідна частина борделя збільшиться…
Про видаткову ж частину у вигляді ризиків, що на наступних виборах на дільниці прийдуть, у найкращому випадку, десять відсотків виборців, із яких половина – дисципліновані бабусі й ще половина – простимульовані студенти, ніхто, зрозуміло, не думає.
Тому не слід дивуватися, що наступним мером Києва може стати десятипроцентно законно обраний кандидат. Як і тому, що при такому підході нинішній київський «ефект Гранта» може плавно перетворитися на «ефект Гамільтона» (першого міністра фінансів США), зображеного на купюрі $10…
Костянтин НІКОЛАЄВ
