За бурхливими подіями політичного життя та звитяжною боротьбою нашої футбольної збірної за вихід на Євро-2016, мало хто звернув увагу на те, як у Москві розпочав свою діяльність «Комітет спасіння України». Своєчасно зреагувала на цей факт хіба що Генеральна прокуратура України, кваліфікувавши дії організаторів за статтею 109 КК України «Публічні заклики до захоплення влади, вчинені з використанням засобів масової інформації».
Куратори «Комітету» з путінської адміністрації та ФСБ РФ доручили справу його створення «бійцям» з їх точки зору надійним і перевіреним які у лавах Партії регіонів України неодноразово доводили відданість Кремлю та вірність ідеалам «Русского мира». Рятувати з білокам’яної нашу багатостраждальну неньку взялися «видатний популяризатор українського слова» Микола Азаров, «видний юрист» Володимир Олійник, нещодавній в’язень італійської в’язниці хуліган Ігор Марков та одіозний Олег Царьов, який після розпуску фейкового парламенту «Новоросії» став тимчасово безробітним. Нагадуючи скоріше старгородський «Союз меча і орала» з «Дванадцяти стільців» І.Ільфа і Є.Петрова, аніж таємну масонську ложу, заколотники присвоїли собі статус «уряду у вигнанні», пообіцяли взяти «відповідальність за долю країни» та закликали провести в Україні одночасно президентські і парламентські вибори. Для демонстрації переконливості намірів «Комітет» висунув на пост «альтернативного президента» одного із авторів «диктаторських законів 16 січня» Володимира Олійника. Хто керував процедурою його висунення, чи розглядались альтернативні кандидатури, і головне – чому серед претендентів не виявилось Миколи Азарова, не повідомлялось. Маючи багаторічний досвід перебування на владному олімпі, той ймовірно вирішив діяти відповідно до одного із основних законів бюрократії – без дозволу начальства зайвий раз не висовуватись. Микола Янович надовго запам’ятав 2011 рік, коли після організованого інтерв’ю відомому американському журналісту Ларрі Кінгу, він ледве втримався у кріслі прем’єр-міністра України. Тоді Азарову довелось відповідати на каверзні питання чиновників Адміністрації Януковича, навіщо це йому закортіло отримувати від Ларрі Кінга компліменти, на зразок – «людина, котра добре знає обстановку у світі», «схожа на Джиммі Картера» і «здатна стати успішним політиком в Америці» тощо.
Позбавившись багаторічної опіки Януковича, самозваний лідер «Комітету» забув, як на чолі Партії регіонів він до нестями критикував європейські порядки та агітував українців проти європейського вибору. Азаров змінив традиційну орієнтацію і відтепер одним із основних напрямків діяльності очолюваних ним «спасителів України» став збір «доказів злочинів київського режиму» для направлення їх на розгляд до Європейського суду з прав людини. Очевидно Кремлю така інформація ні до чого. А у ФСБ РФ ймовірно дали гарантію, що така «правозахисна» діяльність «Комітету» в Росії, на відміну від науково-історичного і просвітницького центру «Меморіал», не підпадатиме під переслідування за Федеральним Законом РФ «Про некомерційні організації» як іноземного агента.
Щонайменший успішний крок України на шляху євроінтеграції сприймається Москвою як серйозна зовнішньополітична поразка. Виходячи із трагічного досвіду останніх двох років, складно спрогнозувати, наскільки цивілізованою буде реакція Кремля на завершення процесу ратифікації країнами Євросоюзу Угоди про Асоціацію та вступ у дію з 1 січня 2016 зони вільної торгівлі України з ЄС.
Мало хто думав, що після перемоги Революції Гідності Президент Росії наважиться віроломно анексувати Крим і вдатися до реалізації в Україні народженого у кремлівських кабінетах проекту «Новоросія». Статут ООН, Будапештський меморандум, Великий Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією, чисельні угоди в рамках СНД здавалось би створили надійну нормативно-правову базу для унеможливлення будь-яких форм застосування сили у двосторонніх відносинах. Однак світ вкотре переконався, які б прапори не майоріли над Кремлем, імперська сутність Росії залишається незмінною. Більш того, хизуючись військовим потенціалом, Путін заявляв, що був готовий привести у бойову готовність ядерні сили.
26 грудня 2014 року з урахуванням Євромайдану у Києві Президент РФ Володимир Путін затвердив нову редакцію Воєнної доктрини РФ, у якій «знайшли відображення нові загрози для РФ». Статтею 31 цього документу «з метою захисту інтересів РФ та її громадян» Росія наділила себе повноваженнями «відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права» використовувати Збройні Сили за межами Російської Федерації у мирний час. В тлумаченні фундаментальних основ міжнародного права кремлівськими правознавцями це означає, що для легітимізації можливої військової агресії проти України, Путіну необхідно мати формальне звернення певної структури, яка б в очах світової громадськості могла створювати враження повноважного органу української влади. Відтак, кепкуючи із «зафронтової» діяльності Миколи Азарова, не слід виключати, що кремлівські стратеги вже давно визначили йому роль резервної маріонетки. Оскільки у «ДНР» і «ЛНР» авторитету і повноважень для «чолобитної» Путіну з проханням ввести окупаційні війська на територію нашої держави явно недостатньо, місію зрадника замість підзабутого Януковича очевидно вирішили довірити «Миколі Дапашліви».
Звичайно такий песимістичний прогноз може справдитися лише за умови вкрай пасивної реакції ООН, НАТО, США і Євросоюзу на хворобливі рецидиви імперської політики Кремля. Є також великі сумніви, що й сам Путін наважиться нанести масовані авіаудари по Україні та провести масштабну наземну військову операцію із застосуванням бронетанкових військ на її території. Бо Збройні Сили України вже продемонстрували йому безперспективність реалізації «бліцкригу», а економічна ситуація в Росії не дозволяє Путіну розраховувати на перемогу у тривалому військовому конфлікті.
Єдине, що не викликає сумнівів, так це готовність Миколи Азарова на чолі «Комітету спасіння України» виконати будь-яку забаганку Кремля.
Борис Дніпров, аналітик
