Коли я йшла на прем’єру «Віктора Франкенштейна», не знала, чого чекати. Адже моторошну історію вченого, який із окремих частин кількох безвісних трупів створив монстра й оживив його електрикою, екранізували щонайменше 25 (!) разів, починаючи з 1910 року.
Здавалось би, тема «обсмоктана» далі нікуди. Проте у «20th Century Fox» цілком слушно вирішили, що глядач навряд чи цікавиться історією кінематографу, тож у них є всі шанси заробити на новому, яке насправді – добре забуте старе. І сюжет готичного роману Мері Шеллі «Франкенштейн, або Сучасний Прометей» (безвідмовно лякаємо читачів, починаючи з 1818 року!), на думку кінокомпанії, міг стати саме таким – перевіреним і безвідмовним – рецептом успіху.
Режисуру «Віктора Франкенштейна» доручили Полу МакГігану, який свого часу вивів на пік популярності британський серіал «Шерлок». А продюсер Джон Девіс, безперечно, вміє створювати справді видовищне кіно – і пост-апокаліпсис, і нуар, і антиутопії (саме він продюсував два перших «Хижаки», «Водний світ» і «Фортецю»).
Та й команда зібралася досить цікава. Німецький кінооператор Фабіан Вагнер заради «Віктора…» відволікся від роботи над «Грою престолів». Музику написав автор саундтреків до «Ромео+Джульєтта», «Мулен Руж» і «Великий Гетсбі» Крейг Армстронг. Дві головні ролі у стрічці – справді «зіркові» – Деніел Редкліф (Гаррі Поттер всія Британії) зіграв Ігоря, друга й асистента Віктора Вон Франкенштейна, а самого божевільного генія – Джеймс МакЕвой («Професору Х» роль трудівника наукового фронтиру теж грати не вперше. Приручав же він Росомаху та Ко, що йому якесь рукотворне чудовисько…).
Але ще до перегляду фільму мене насторожили дві обставини. Перша – писати сценарій найняли (саме найняли!) Макса Лендіса, який досі нічим примітним у цій сфері поки що не відзначився. Друга – складнощі взаємин американців та британців. «Дочірня» нація потайки страждає на задавнений комплекс меншовартості. І часом, коли американці намагаються показати, що все ж «крутіші» за мешканців Об’єднаного Королівства, це викликає справді комічний ефект (ну як у нас, коли хтось завзято доводить, що Україна – батьківщина слонів).
На жаль, так сталося і цього разу. Американці вирішили зробити кіно за мотивами англійського класичного роману, з переважно британськими акторами, та ще й на теренах Туманного Альбіону. І як це трапляється зі «щирими американцями», Макс Лендіс поставився до справи поверхово. За всіма ознаками, він навіть не відкривав першоджерело. Один-єдиний факт: Прометеєм він охрестив… монстра, а не його творця, як заповіла пані Шеллі.
Та незнання грецької міфології можна було б вибачити, якби Лендіс хоч трохи почитав про епоху, яку мав намір показати. Так, я розумію, «стімпанк», можливо, виглядає й стильніше, ніж часи наполеонівських війн. Але просто-таки очі ріже те, що він узагалі в житті НЕ читав класичної англійської літератури, НЕ дивився серйозних історичних стрічок про Британію XIX століття і НЕ ознайомився хоча б поверхово з особливостями вікторіанського суспільства, манер, моралі… Інакше гімнастка-еквілібристка (у якої замість манер й освіти має бути лише знаменитий акцент кокні) не отримала б «допуск» на бал (Бернард Шоу зі своїм «Пігмаліоном» відпочиває). Причому бал – це, згідно з фільмом, – американська ж підліткова вечірка, куди запрошують усіх підряд, а запрошені приводять кого попало… Природно, виникає запитання: чому студія не найняла компетентного консультанта-історика?!
Ще одна типова особливість посереднього американського кіно – відсутність нових ідей. «Чужий проти хижака», «Ковбої проти інопланетян», «Вікінги проти індіанців»… Чи то кросовер, чи то фанфік, «Віктор…» навіть не перетравив запозичених ідей і літературних штампів у щось нове. Можна було б припустити, що у «20th Century Fox» вирішили переплюнути «Лігу видатних джентльменів», де органічно вжилися Том Соєр, Доріан Грей, капітан Немо і ще ціла обойма літературних персонажів… Та що вийшло у цьому разі? Вінегрет.
Коли в ході фільму постійно відчуваєш дежавю та чуєш репліки із залу: «А ми точно на той фільм прийшли?» (на екрані – просто-таки горбань із Нотр-Даму), «А зараз Карабас-Барабас ганяється за П’єро!» (сцена втечі з цирку), «Та це ж фанфік на Гаррі Поттера!» (персонаж-інвестор до реготу – і зовні, і за поведінкою – схожий на Драко Малфоя, навіть з палицею, як у тата, а в поліцейського-фанатика – металева рука), з фільмом явно щось не так.
І якби ж то він задумувався як пародія – та ні, все занадто серйозно. Пафос діалогів зашкалює до рівня античної трагедії. Герої – неадекватні, надмірні, неприродні, несправжні. І глядач їм не вірить.
Гра акторів і розважила, і розчарувала водночас. Закрадається крамольна думка: те, що сценарій – халтура, актори чудово зрозуміли ще на етапі підготовки до зйомок. І оператор це розумів. І навіть композитор. І всі ці чудові фахівці гуртом вирішили, що кожен просто зробить свою роботу на пристойному рівні, а там хоч не розвидняйся.
Саме тому Деніел Редкліф тут як ніколи схожий на Гарі Поттера (хоча при перегляді «Жінки в чорному» така асоціація навіть на думку не спадає). Саме тому Джеймс МакЕвой нагадує чи то Десятого Доктора Хто, чи то Дока з «Назад у майбутнє». Хоча, щиро визнаю, грають якісно, злагоджено – любо-дорого дивитися. Та «вбив» мене позичений із «Гри престолів» Чарльз Денс. Заради єдиного епізоду він навіть не вийшов із «серіального» образу. Зайшов стройовим кроком, виголосив промову про честь й гідність у стилі Ланістерів, вийшов, отримав на картку гонорар. Все.
Останнім «цвяхом у труну» став регіт у залі в найбільш, за задумом авторів, «сльозогінний» момент, коли Віктор зрозумів, що створив не нове життя, а бездушного монстра: «Я тебе породив, я тебе і вб’ю». На щастя, цього він не сказав. Це український глядач подумав (а дехто й уголос прокоментував).
Я ще можу припустити, що містер Лендіс насправді не такий уже й винуватий. Можливо, вихований на принципі «Клієнт завжди правий», він безвідмовно врахував усі побажання замовника. Можливо, це виглядало якось так:
І як тут не згадати історію написання «Спадкоємця із Калькутти», коли замовник-зек дав Роберту Штільмарку список персонажів і вимог щодо часу й місця дії та вивертів сюжету. В результаті, як розповідав сам автор, вийшло «щось пригодницьке, скажено складне й цікаве, і не лізло воно в жодні ворота».
Словом, фільм вийшов цілком передбачуваний. Яскраве видовище. Красиві кадри. Добросовісне намагання упряжки «Редкліф-МакЕвой» витягти «бегемота з болота».
Та ще ніколи я не бачила, щоб глядачі з таким полегшенням і поспіхом вибігали із залу, коли увімкнулося світло…
Дарина Плотнікова, «Вектор Ньюз»
