«Коли світ на межі війни, лише честь однієї людини може запобігти катастрофі»
Так звучить слоган чергового якщо не шедевра, то добротного фільма Стівена Спілберга «Шпигунський міст».
Він не вперше звертається, скажімо так, до військової тематики. Досить згадати «Врятувати рядового Райана», і, звичайно, «Список Шиндлера».
Цього разу Спілберг вирішив урятувати не одного солдата й не 1200 євреїв, а всього трьох. Перший – радянський шпигун Вільям Фішер, який при арешті назвався Рудольфом Абелем. Другий — невдаха-льотчик Френсис Пауерс, збитий у небі над СРСР. Третій – ще більший невдаха — студент, який випадково з’явився в цій історії, Фредерік Прайор, котрий опинився не в той час не в тому місці — у момент будівництва Берлінської стіни.
Урятував їх Спілберг просто — обмінявши в «радянців» (так громадян СРСР переклали в україномовній версії фільму) і східних німців — одного Абеля на двох американців.
Історія всім відома, неодноразово екранізована, у тому числі й радянським кінематографом. На роль адвоката Донована — рятівника радянського полковника Абеля Спілберг, недовго думаючи, обрав свого улюбленого Тома Хенкса, із яким він рятував ще того самого рядового Райана.
Акцент у фільмі поставлений саме так – урятувати адвокатові належало саме полковника, а не лейтенанта (Пауерса) і вже тим більше не студента Прайора. Але так випали спочатку юридичні карти — коли Донован бився за життя Абеля не тільки з американським правосуддям, але й із американською громадською думкою. Потім випали карти шпигунські — із обміном Пауерса. А потім і моральні – коли всі, з американцями включно, говорили, що Прайор нікому не потрібен. Але Донован урятував і його.
Дуже показовий, на мій погляд, у цьому плані діалог між Донованом і співробітником «компетентних органів» на прізвище Хоффман, який пропонував йому доповідати про свої діалоги з Абелем. Той демонстративно послав його, пояснивши це адвокатською таємницею.
– Хоффман, ви ж німець за національністю?
– Так.
– А я ірландець. Але обоє ми – американці. А чому ми обоє американці? А тому що погодилися жити по американській Конституції, яка дає всім однакові права. (Загалом, щось у такому дусі…).
Хоча, насправді, співробітниця КДБ, яка назвалася дружиною Абеля на ім’я Хелен, регулярно надсилала листи Доновану, який передавав їх адміністрації в’язниці в Атланті, де сидів її уявний чоловік, а копії пересилав у ЦРУ.
Але, як би то не було, а врятував Донован у результаті й Абеля, і Пауерса, і Прайора. Абель потім прожив довге й досить щасливе життя в СРСР і навіть консультував фільм «Мертвий сезон» з Баніонісом у ролі себе. Помер Абель в 1971 році від раку легенів (курив він багато) і похований на Новому Донському цвинтарі у Москві. Пауерс загинув у 1977-му, розбившись на вертольоті. А Прайор живий дотепер.
Цікаві й окремі персонажі, які з’явилися у фільмі лише епізодично. Наприклад, «німецький кузен Абеля» Дрівс – у світі розвідників легенда – Юрій Дроздов. У листопаді 1979-1991року він очолював управління нелегальної розвідки ПГУ КДБ СРСР (Управління «С»), був одним із керівників штурму палацу Аміна в 1979-му, творцем легендарного підрозділу спецназу «Вимпел».
Німецький адвокат Вольфганг Фогель, який також зіграв велику роль у всій цій історії, згодом не раз міняв наших на «не наших». Найбільш відомий його обмін припав на 1986 рік, коли він міняв нашого дисидента Анатолія Щаранського (згодом міністра промисловості й торгівлі Ізраїлю) на чеського агента Карла Кехера (є думка, що його здав відомий Олег Калугін). У самій Німеччині до Фогеля ставлення неоднозначне.
У роки холодної війни в НДР існувала практика випуску громадян на Захід за гроші. З 1964 по 1989 рік Фогель улаштував перехід кордону загалом для 215 тисяч східних німців і 34 тисяч політв’язнів із східнонімецьких в’язниць. Західній Німеччині їхнє звільнення обійшлося в 3,5 млрд марок. Після об’єднання Німеччини його намагалися посадити, але так нічого й не вийшло. Він благополучно помер в 2008-му від серцевого нападу у віці 82 років у своєму будинку в Баварії в колі рідних і близьких.
Донован також надалі займався обмінами, і дуже серйозними. Але про його долю розказано наприкінці фільму. А він дуже спілберговський. Важкий і одночасно легкий. Із гумором і трагічний. Не без радянської «клюкви», звичайно, і не без огріхів (не стільки кіношних), скільки фактологічних.
Наприклад, Берлінську стіну насправді звели в серпні, а у фільмі холоднеча і йде сніг. Пауерс на момент інциденту з В-2 уже не був діючим військовослужбовцем ВПС США. Абель насправді подарував Доновану не портрет, а морський пейзаж. Дружина Донована знала, чим він займається, а не «включила дурочку», включивши телевізор (як у фільмі).
Але міст, той самий легендарний – Глиникський — у фільмі справжній. Після історії Абеля з Пауерсом обмін багатьох інших радянських і американських розвідників у роки «холодної війни» відбувався саме на ньому. За що його й назвали «шпигунським»…
Костянтин НІКОЛАЄВ
