У фільмі «Любиш лише двічі» є сцена, коли агент японської таємної служби Тигр Танака каже Джеймсу Бонду: «У Японії на першому місці – чоловіки, а жінки – на другому».
Відтоді минуло 50 років, проте, незважаючи на репутацію японців як уособлення досконалих манер та незмінної ввічливості, цей принцип діє й досі.
Під час останньої поїздки до Кіото я намагався зрозуміти, чому це так. Та для цього мені потрібно було знайти гейшу. Простіше сказати, ніж зробити.
Спроби взяти інтерв’ю в гейші були безуспішними і в кращих репортерів, ніж я. Вважається, що практично неможливо взяти інтерв’ю у гейші або зазирнути у її маленький «світ квітів і верб». Тож коли знайома, яка працює в індустрії моди й сама родом з Кіото, сказала, що може познайомити мене з гейшею…
«Будь ласка, скажи їй, що мені шкода, але заплатити ми не зможемо», – попросив я, подумки здригнувшись, і вже змирився, що розмови не буде.
…На щастя, гейша все ж погодилася на зустріч. Ми прийшли у старовинний чайний будиночок, розташований у відомому кварталі розваг Гіон. Туристи здивовано озиралися, як ми тягли на собі знімальне обладнання.
Лялькоподібні гейші у вишуканих кімоно, з густо напудреними сніжно-білими обличчями, елегантно прогулювалися вздовж брукованих вуличок. Так само тут було й у XVII столітті.
Я нахилився, аби увійти в низькі двері, – і мовби потрапив у далеке минуле.
Чайний будиночок на цей час винайняв покровитель гейші – багатий клієнт, таких називають «данна» – на годину, яка передувала його офіційному початку роботи, тож нас провели розхитаними дерев’яними сходами до кімнати, вікна якої виходили на вулицю. Як виявилося, той патрон був знайомим моєї знайомої, тож я довірив вести переговори саме їй.
Прибувши на інтерв’ю, славетна гейша Кікумару скромно вклоняється й вітає нас на м’якому кіотському діалекті: «О-кіні».
Сидячи на татамі, вона, втім, говорить відверто, коли у розмові йдеться про питання соціального етикету, зокрема про суперечливе питання гендерної рівності.
Гейші, або гейко (так їх називають у Кіото), старанно додержують правила йти на три кроки позаду чоловіка, якого супроводжують. Цей пережиток часів Давньої Японії, певно, змусив би перевертатися у могилах проводирок суфражистського руху.
Та пригрозивши пальчиком у жартівливому обуренні, Кікімару виправляє мене.
«Зачекайте, – каже вона грайливо. – Якщо ви гарненько подумаєте, то зрозумієте: це цілком природно. Джентльмени йдуть попереду не тому, що вони вважають себе головними. Колись у Японії було небезпечно виходити з дому, тому що люди носили зброю. Вас могли несподівано проткнути мечем! Тому джентльмени йдуть попереду. Це по-лицарськи».
Досконало володіючи мистецтвом танцю та бездоганно граючи на лютні й триструнній шамізен, гейко – дівчина-виконавиця – розважає важливих гостей, як правило, під час обіду чи банкету.
Клієнти, нерідко впливові політики та бізнесмени, часто навіть не усвідомлюють, скільки коштує вечір у компанії гейко, поки наприкінці місяця не отримують астрономічний рахунок.
«Люди вважають, що наша робота гламурна, проте насправді це – випробування сили, – каже Кікумару. – Гейші зроблені із заліза».
Кіотські гейко розпочинають свою кар’єру після отримання обов’язкової в Японії освіти. Спочатку вони – служниці, а потім стають майко – дівчатками-танцівницями.
Наступні 5 років їх навчають виконавських мистецтв, тонкощів етикету та правил світської бесіди. У віці близько 20 років дівчата отримують звання гейко.
Утім, життя гейко (а їх нині в Кіото всього близько 175) жорстко регламентується і зовсім не схоже на ту свободу й сучасні зручності, якими користуються успішні жінки сучасної Японії. Я запитую в Кікумару, чи не доводилось їй шкодувати через такий професійний вибір. І вона розповідає мені – з брутальною і водночас зворушливою чесністю – про життя гейші у потаємному світі п’яти кіотських кварталів «хана-мачі» (квіткових містечок).
«Ви постійно усвідомлюєте, що ви живете життям, яке не є нормальним, – киває вона. – Ви «помічені» стилем життя гейко і по-справжньому відчуваєте свою відірваність від решти суспільства.
Якщо майко, вдягнена у кімоно, по дорозі на банкет побачить дівчаток її віку, в шкільній формі, то уявлятиме, як вони будуть веселитися, гуртом вечеряючи, поки вона сидітиме на вкритій татамі підлозі. У неї не буває вільного часу, вона не буває на самоті, ділячи кімнату ще з трьома-чотирма дівчатами…»
«Ви приносите в жертву свої підліткові роки, навчаючись бути гейшею, і часом вам хочеться просто здатися, – додає Кікімару, якій нині 31 рік. – Та вам доводиться придушувати ці почуття».
Гейша живе самотою, бо якщо вийде заміж, то їй доведеться полишити цю професію.
Навіть найпростіші речі, наприклад, вибігти купити бургер, вимагають планування цілої «операції під прикриттям», включно з маскуванням.
«Ми повинні ретельно оберігати свій імідж. Тож коли майко до сліз захочеться картоплі фрі, вона вдягне джинси, – розповідає Кікімару. – А ще слід іти до ресторану «швидкої їжі», що на протилежному кінці міста, забирати їжу з собою, а їсти – нишком».
«А… у Фейсбуку ви є?»
«Звісно, ні, любий», – усміхається вона.
Тож ми обмінялися телефонними номерами та погодилися підтримувати зв’язок.
Тепер у мене на швидкісному наборі є номер гейші. Непогано для хлопця з бідного кварталу Іслінгтона, чи не так?
Аластор Хіммер, AFP
Переклад з англійської «Вектор Ньюз»
