Російська агресія проти України засвідчила крах сучасних систем міжнародних відносин і міжнародної безпеки. Анексія Криму, війна на сході України, тисячі біженців поставили перед світовою спільнотою та її лідерами непросте запитання: як бути далі? Адже йдеться про загрози, з якими стикається не тільки Україна, а й увесь цивілізований світ. Разом з тим якщо стратегічні напрями протидії агресору потрібно шукати всім разом, тактичні дії залишаються виключно за Українською державою. Тож ми самотужки маємо з’ясувати, що, як і коли маємо робити для повернення Криму та Донбасу. І в той час як уряд, президент та парламент все ще розмірковують над конкретними сценаріями, в Національному інституті стратегічних досліджень на початку грудня 2015 року презентували монографію “Донбас і Крим: ціна повернення”, підготовлену науковцями Інституту.
Забігаючи наперед, слід відзначити, що редакційній колегії монографії (Олександр Власюк, Елла Лібанова, Олександра Ляшенко) під головуванням Володимира Горбуліна вдалося майже неможливе. Не секрет, що за останні роки поширилася мода на різного роду довідкові видання, в яких превалює прагнення «упакувати» під обкладинкою поверхову інформацію. Натомість видання НІСД вигідно вирізняється від інших. По-перше, редакційній колегії вдалося кваліфіковано підготувати монографію не з точки зору ретроспективного огляду, але аналітичного прогнозування. По-друге, вдалося сформувати професійний колектив авторів (а це близько 70 осіб), здатних глибоко і всебічно пояснити проблематику, яка сьогодні хвилює увесь цивілізований світ. Зокрема, збройна агресія Росії розглядається як стрес-тест для глобальної та національної безпеки та каталізатор перезавантаження зовнішньої політики України (розділи 1-3, в яких аналізуються причини та наслідки тимчасової втрати контролю над окремими територіями України; обґрунтовується позиція України та висвітлюються підходи ЄС та Росії до врегулювання ситуації на Донбасі в Мінському процесі). Крім того висвітлюються наслідки збройної агресії Росії на Донбасі (розділи 4-5), втрати України від анексії Криму (розділ 6) та інформаційно-маніпулятивні технології анексії Криму (розділ 7). Окрему увагу приділено умовам реінтеграції та пріоритетам відновлення Донбасу (розділи 8-10), прогнозам щодо розвитку подій довкола Криму (розділ 11) та сценарії майбутнього України в глобалізованому світі.
«Свобода небезпечна, але тільки вона забезпечує нам безпеку», – саме з цих слів американського письменника Гаррі Емерсона Фосдіка починається знайомство з монографією. У передмові авторський колектив звертає увагу читачів на те, що з одного боку прагнення людини перебувати у безпеці є зрозумілим і природним, оскільки саме безпека є необхідною і найважливішою умовою її існування. Разом з тим, за достатність умов для життя так само завжди відповідала свобода. Попри те, що безпека і свобода доповнюють одна одну, вони утворюють і суперечності, оскільки є взаємозалежними і взаємопов’язаними категоріями. Тож зрозуміло, що безпека і свобода не протиставляються категорично одна одній, а розглядаються в єдності, з виявами «спалахів» боротьби в окремі періоди. Один із таких сучасних «спалахів» зробив для України споконвічні питання безпеки і свободи кульмінаційними. У спрощеному вигляді може здаватися, що наразі така кульмінація фокусується лише на кількох питаннях: 1) Мінські перемовини: чи потрібно їх пролонгувати, і якщо так, то якою має бути їх реінкарнація? 2) Питання всіх часів і народів «про злочин і покарання», себто питання про амністію ватажків і членів терористичних угруповань; 3) Наскільки тимчасовою буде анексія Криму? Величезна проблема полягає навіть не в тому, чи існує хоча б приблизно правильна відповідь бодай на одне з цих запитань. Не найважливішою є і невизначеність того, що є мірилом «правильності» відповідей на ці запитання, навіть попри те, що саме невизначеність блокує ухвалення будь-яких рішень щодо їх розв’язання. Проблема полягає у тому, що відповіді на ці запитання сфокусовані аж ніяк не на режимі «сьогодні на сьогодні». Їхня «мішень» – майбутнє.
Сьогодні ж головне завдання для всієї країни – зрозуміти питання ціни. Яку ціну ми готові заплатити за повернення Донбасу? Скільки вартує зробити Крим знову українським? Яку ціну нам пропонує заплатити міжнародна спільнота та власне сам агресор? Та й чи повинні ми торгуватись в таких питаннях? Ці питання дозволяють зрозуміти, що до заголовку монографії був добраний надзвичайно влучний термін – «ціна». Його економічне трактування – грошовий вираз вартості товару, відображення його споживчої корисності в конкретних ринкових умовах – дуже вже корелюється з політичним підтекстом сьогодення національної безпеки України. Іншими словами ціна повернення Донбасу та Криму – це відображення корисності цих територій для держави у певний період. Причому корисності як для України, так і Росії, бо всі ми розуміємо, що й Крим, й Донбас – це лише розмінна монета у шовіністичній політиці сучасного Кремля.
Але повернімося до ціни, яку може «сплатити» Україна. На сьогодні в світі існує декілька методів формування ціни: метод встановлення ціни (за принципом беззбитковості, до поточних витрат додається нормативна рентабельність); метод цільового прибутку (де розмір прибутку є важливим, але не головний чинником); метод встановлення ціни з урахуванням попиту (коментарі зайві, але зрозуміло, що за певних умов саме цей метод дає найвищу ціну); та метод середніх цін. Звичайно, що перенесення економічних термінів у суто політичну площину, тим більше міждержавного рівня, та ще й у розрізі безпекових питань, може видатися профанацією. Але давайте поміркуємо разом, чи згодні ми повернути Крим та Донбас, якщо нам відшкодують прямі втрати? А нині збитки України лише від втрати АР Крим в результаті анексії Росією оцінюється в близько 1,2 трильйона гривень. Загалом же Україна за цей час втратила більше ніж 20% свого економічного потенціалу. Чи може, влада захоче повернути не лише втрачене, але й надолужити втрачену вигоду? А її теж багато – у Криму залишилися великі промислові підприємства, значна частка виноробної галузі, риболовецького флоту. Через бойові дії на Донбасі великих втрат зазнали банківська та наукова сфера, оборонно-промисловий комплекс тощо. Тільки енергетичний комплекс України, традиційно зав’язаний на вугіллі з Донбасу, втратив половину шахт. На підконтрольній Україні території із 150 шахт працюють лише 24. Постраждала транспортна інфраструктура, і це не лише аеропорти Донецька і Луганська, а розрив логістиних зв’язків на 1700 км, руйнування автомобільних та залізних доріг. Приблизні збитки – майже 5 млрд грн… Хто і за який кошт буде відновлювати все це? Чи може Україні вдасться повернути свої території за «методом середніх цін» – тобто за прикладом Хорватії, Македонії чи Німеччини?
До речі, в монографії саме досвід цих трьох країн було використано для моделювання сценаріїв повернення Україні окупованих територій Донбасу.
Перший базовий сценарій – “хорватський”. Це – жорсткий сценарій, який передбачає відсутність будь-яких компромісів з окупантами. Позитивні аспекти такого сценарію: 1) відновлення територіальної цілісності України та перемога у війні з зовнішнім агресором; 2) можливість притягнути до відповідальності винних у державній зраді, колабораціонізмі й тероризмі; 3) можливість нав’язувати свої умови місцевій та регіональній еліті. Негативні аспекти рішення: 1) значне зростання витрат на забезпечення потреб населення регіону та відновлення його інфраструктури; 2) неможливість контролювати настрої та політичну активність значної маси нелояльних до влади жителів регіону; 3) прогнозовані втрати від подальшого погіршення відносин із РФ; 4) прогнозована втрата моральної підтримки в країнах ЄС (як засудження сторони, що віддала перевагу силовим засобам перед дипломатичними). Зацікавлені в такому варіанті актори – вітчизняні промислово-фінансові групи, чиї активи частково перебувають на окупованих територіях. За певних умов цей сценарій може негласно підтримати РФ, наприклад демонстративно позбавивши ДНР/ЛНР військової підтримки або розігравши удаваний конфлікт із номінальним керівництвом «республік». У силовому розв’язанні можуть бути зацікавлені також представники Заходу, які хочуть припинити тиск на Росію і зменшити витрати на підтримку України. Адже після демонстрації Україною сили такі кроки стають морально виправданими.
Другий сценарій – “молдавський”. Це – результат компромісу з маріонетковим режимом, коли відбувається його частково легалізація, установлюють правила співіснування і починається безкінечний процес зближення сторін в чисельних переговорних форматах. Позитивні аспекти рішення: 1) імовірність остаточного припинення збройного конфлікту на Донбасі; 2) імовірність підтримання рішення з боку Заходу, Росії та вірогідність укладення нового варіанту Будапештського меморандуму (щодо гарантій безпеки); 3) імовірність отримання певної фінансової допомоги для відновлення Донбасу. Негативні аспекти рішення: 1) фактичне визнання конфлікту (і причин його виникнення) внутрішньою українською проблемою; 2) визнання успіху ДНР/ЛНР у їхній війні «за незалежність»; 3) провокування кризи влади в Україні, вихід на арену антагоністичних політичних сил: патріотичної «партії війни», з одного боку, та антимайданівської «партії реваншу» – з другого; такий конфлікт може тривати не один виборчий цикл, і Україна втратить час для реальних реформ і національного розвитку; 4) створення прецеденту автономізації через заколот для інших регіональних еліт; 5) фактичне усунення питання Криму з порядку денного світової політики. Сприятливий прогноз щодо цього варіанта пов’язаний лише з гарантіями збереження (і зростання) підтримки України з боку Заходу, а також повною відмовою Росії від подальшого тиску на Україну та підриву її державності. Оскільки таких гарантій не існує, цей варіант слід розглядати як однозначно програшний. Зацікавлені в такому варіанті актори: РФ; представники Заходу, які хочуть припинити тиск на Росію і зменшити витрати на підтримку України; українська опозиція проросійського спрямування; радикальна націоналістична опозиція. На жаль, саме до цього сценарію нас підштовхують Мінські домовленості.
Третій варіант – “німецький”, коли розділена країна об’єднується волею народу у результаті переосмислення причин розколу і набуття спільних цінностей, відновлення політичної і культурної єдності. Україна при цьому отримує моральну сатисфакцію, оскільки територіальна цілісність визначається об’єднуючою цінністю. Також важливою є позитивна реакція на такий крок. Виникають серйозні передумови для переговорного процесу по Криму. Але це не буде перемогою однієї з сторін конфлікту: об’єднання можливе лише як результат ідеологічного і політичного компромісу. От тільки шлях за схожим сценарієм навіть у Німеччині зайняв майже півстоліття, а Україна – це не тільки не Росія, але й не Німеччина. Однак якщо вже нам вдасться третій варіант, то позитивні аспекти такого рішення будуть такими: 1) отримання Україною повної моральної сатисфакції в конфлікті, тези російської пропаганди про причини конфлікту остаточно спростовано, а цілісність країни визнається об’єднувальною цінністю; 2) створення виняткового позитивного резонансу для відносин України з ЄС, країнами пострадянського простору, можливості перегорнути сторінку у відносинах з РФ (на позитивній для України основі); 3) створення передумов обстоювання Україною її економічних та політичних умов реінтеграції, оскільки вона посідатиме вигідну переговорну позицію; 4) створення умов для порушення питання про повернення Криму до складу України як логічного продовження процесу. Серед негативу: 1) часткове прийняття вимог автономності окремих територій; 2) надання гарантії місцевим елітам щодо збереження їх контролю над економічними і політичними процесами; 3) загроза виконання антимайданівськими проросійськими силами ролі промотора об’єднавчого процесу, здобуття ними в такий спосіб політичних дивідендів і набуття ваги як чинника вітчизняної політики; 4) можливість настання соціально-економічних складнощів як наслідку реінтегрування, що призведе до чергової внутрішньо-політичної кризи та загальмує процес реформ і модернізації. Зацікавлені у такому варіанті актори: вітчизняні промислово-фінансові групи, чиї активи частково перебувають на окупованих територіях, західні партнери України та потенційні інвестори в економіку краю.
Сценарій добровільної реінтеграції може бути розрахований на перспективу 5-7 років. Його реалізація поки що виглядає доволі утопічною, але оскільки варіант Б є програшним, а варіант А нереалістичним, то саме варіант В слід взяти за основу національної стратегії реінтеграції Донбасу як базовий.
Проте його реалізація має зважати на інтереси стейкхолдерів кризи на Донбасі:
• Росія: не допустити реалізації варіантів А і В, що сприйматимуться як геополітична поразка РФ і стануть прологом до порушення питання про повернення Криму;
• ДНР/ЛНР: досягти статусу невизнаних республік під протекторатом Росії, оскільки це дає можливість фактично безконтрольно використовувати ресурси територій, утримувати силою владу, отримувати допомогу від РФ, використовувати своє становище для нелегальної економічної діяльності. Є підстави вважати, що ДНР/ЛНР бояться реалізації варіанта А, негласно підтриманого Росією (під її тиском з метою реалізації плану Б нині відбувається деескалація конфлікту і взяття під контроль воєнізованих угруповань. Але в разі провалу варіанта Б, вигідного РФ і неприйнятного для керівництва ДНР/ЛНР, Росія може перейти до сценарію «здачі» маріонеткових «республік»);
• Захід (передусім ЄС): припинити воєнний конфлікт, відновити діалог з РФ, зробити Україну відповідальною за подолан- ня наслідків кризи (найбільш прийнятним є варіант Б). Таке співвідношення інтересів основних суб’єктів врегулювання конфлікту формує патову модель відносин між ними. Практично кожна зі сторін (крім хіба що ДНР/ЛНР) може заблокувати несприятливий для себе сценарій, але при цьому не має достатнього впливу, щоб реалізувати бажаний. Тому варто очікувати на поступове заморожування конфлікту на тлі дискусій про черговість і міру виконання пунктів Мінських домовленостей. Однак, не слід забувати, що вирішальну роль у подальшому розвитку політичних подій довкола статусу окупованих територій Донбасу відіграватиме економіка. Якщо Росія буде змушена з економічних причин припинити підтримку сепаратистів на Донбасі, то відповідні режими будуть приречені на ліквідацію. Донецький регіон є абсолютно безперспективним як самостійний суб’єкт глобальної економіки. Не стане він корисним складником і економіки російської. Отже, повернення до складу України стане лише питанням часу.
Щодо повернення Криму, то питання економіки, тут, на жаль не є головним. Для України кримська проблематика містить низку моральних, гуманітарних, історичних аспектів, що за своїм значенням не лише не поступаються, а й перевершують аспекти політичні та економічні. Однією з головних проблем є те, що материкова Україна в більшості своїй вважає себе зрадженою населенням Криму, оскільки останнє де-факто не протистояло агресії РФ, а подекуди навіть вітало цю агресію. Проблему ускладнює усвідомлення того, що ресурси, створені майже трьома поколіннями українців та інвестовані в розвиток півострова, намарно витрачалися через недолугість, корумпованість, кримінальність місцевого керівництва та бюджетне споживацтво, економічну недієспроможність і слабку підприємливість. Виявивши майже цілковиту неспроможність до продуктивної економічної й конструктивної політичної діяльності, ментально пострадянське населення Криму підтримало російську агресію та окупацію, навіть не приховуючи, що у спосіб зміни господаря намагалося зберегти статус утриманця. Зрада відбувалася під радянсько-імперські й монархічно-православні заклики й галас про повернення на батьківщину, що насправді сприймалося як повернення в часі до імперії Романових. Чого лише варті в цьому аспекті «сльозливі» промови кримського прокурора «Няші» щодо постаті імператора Миколи ІІ. Але як би там не було, у світі майже не існує цілковито монолітних суспільств, і винятково від сили держави залежить те, наскільки внутрішні етнічні, регіональні, класові й чимало інших поділів долаються та утримуються в межах державних кордонів. Тож повернення Криму – це й своєрідна перевірка на міць нашої держави. Адже всім зрозуміло (навіть якщо це не проговорюється суб’єктами міжнародних відносин), що держава, яка навіть не робить спроб повернути втрачені території, не може вважатися повноцінним і відповідальним членом світової спільноти, визнаючи свою неспроможність нести тягар самостійної зовнішньої та внутрішньої політики на належному рівні. Таким чином, відновлення територіальної цілісності є питанням державної ваги й історичного значення, у вирішенні якого слід керуватися не емоційними імпульсами постшокової громадської думки країни – жертви агресії, а стратегічним баченням, історичним чуттям, глибоким розумінням національних інтересів. Справа реваншу (а не помсти!) потребує далекоглядності й аналітичного, гнучкого розуму.
Щодо можливих сценаріїв повернення Криму, то вчені назвали “реконкісту” (повернення території воєнними методами), “народну війну” (активні протестні дії громадянського суспільства), “мирну реінтеграцію” (позитивний приклад економічних реформ в материковій Україні) та “реінтеграцію дипломатичну” (пошук шляхів припинення анексії Криму на рівні світових політиків). Кожен зі сценаріїв має право на існування. Адже багато в чому «військова міць РФ» на сучасному етапі є, швидше, продуктом дійсно могутньої російської пропаганди, аніж беззаперечною реальністю. Це щодо першого сценарію. Натомість здійснювана останнім часом українською патріотичною громадськістю блокада Криму свідчить про велику можливість реалізації сценарію «народної війни» за повернення півострова. А от «звабити» кримчан економічним успіхом майже нереалістично, оскільки досягти його так само складно, як і воєнної перемоги над РФ. Що ж стосується суто кабінетного вирішення проблеми Криму на найвищих владних рівнях світової політики, то сьогодні найбільше робиться для втілення саме цього сценарію, хоча загальна віра в його здійсненність пришвидшено зменшується. Водночас він не найбільш утопічний і не найменш реалістичний, ніж решта три.
Автори монографії дають ствердну відповідь на запитання, чи можливе повернення Донбасу і Криму у близькому майбутньому. Але разом з тим науковці не розказують, який з викладених сценаріїв є ліпшим за інші. Після того як монографія прочитана, кожен з читачів може зробити свій висновок, однак редакція «Вектор ньюз» дійшла до висновку, що єдиного сценарію чи стратегії тут бути не може. Справа в тому, що ті країни, чиї назви стали умовними назвами сценаріїв «повернення Донбасу», – Хорватія, Молдова, Німеччина – не мають спільного кордону з РФ. А це як з’ясувалося, дуже вагомий чинник – бо дії, а також їх причини та цілі, сучасного російського політикуму (читай – Путіна) не зрозумілі нікому, навіть визнаним міжнародним лідерам. Тож завбачити, за яким сценарієм співатимуть російські маріонетки, коли мікрофон перемовин буде у них в руках, дуже важко. Варто лише придивитись, що тим сусіднім з Росією державам, до яких, як і до України, вона має територіальні претензії, повернути свої втрачені території досі так і не вдалося. Серед них – Грузія, Китай, Фінляндія, Японія. Однак у дослідженні немає нічого, що стосувалося б песимістичного лейтмотиву на кшталт «Україна війну програла», натомість не лише викрито увесь ланцюг інформаційно-маніпулятивних технологій, застосованих проти України, не лише окреслено способи протидії таким технологіям, а й виокремлені всі соціальні, економічні та політичні чинники, що допоможуть у боротьбі проти агресора. Кажуть, що розум завжди є головним полем битви, тому ці результати монографічного дослідження читач може вважати «арсеналом зброї для розуму».
І тоді, об’єднавши всі можливі інструменти – політичні, економічні, воєнні – вдасться віднайти правильне рішення, і окуповані території можуть повернутися навіть раніше, ніж ми сподіваємося. Тим більше, що ми вже знаємо ціну, яку заплатимо в разі, якщо такого рішення не знайдемо – наша з вами свобода…
Сергій Козлов, “Вектор ньюз”
