Проблема адаптації співробітників спецслужб до «мирного життя» існує в усіх країнах, незалежно від їх політичного устрою та рівня соціально-економічного розвитку. Декому після звільнення зі служби вдається реалізувати себе у політиці, юриспруденції, науково-викладацькій діяльності. Інші поповнюють ряди бізнесменів та працівників охоронних структур. Завершивши професійну кар’єру, чимало працівників спецслужб знаходять себе у політичній аналітиці. Класичні приклади – використання колишніх співробітників ЦРУ і ФБР США діючим з 1948 року американським аналітичним центром «RAND Corporation» та створеною 1996 року приватною розвідувально-аналітичною компанією «Strategic Forecasting Inc», яку інколи називають «тіньовим ЦРУ».
В Росії функціонує їхній аналог – федеральна державна наукова бюджетна установа «Російський інститут стратегічних досліджень» (РІСД). У ньому також працюють колишні працівники російських спецслужб. Однак, на відміну від американських установ, РІСД був створений не «за ініціативою знизу». 2009 року Глава Росії Дмитро Медведєв своїм указом оголосив «колишнім» цілий структурний підрозділ Служби зовнішньої розвідки РФ (СЗР РФ) – аналітичний центр з аналогічною назвою, який успішно виконував функції добування розвідувальної інформації легальним способом. Там був налагоджений процес вивчення й обробки публікацій у засобах масової інформації, наукових і популярних журналах, працях вищих навчальних закладів і науково-виробничих організацій, здійснювався моніторинг Інтернет-простору. Вміння аналізувати матеріали з урядових джерел, звітів фірм по операціях з цінними паперами, авторитетних юридичних відомствах дозволяв добувати цінну й особливо цінну розвідувальну інформацію. До реорганізації та підпорядкування Адміністрації Президента РФ (АП РФ) цей структурний підрозділ СЗР РФ надавав Президентові, Уряду РФ та іншим споживачам розвідувальної інформації виключно перевірені факти, узагальнення та об’єктивні висновки. Будь-які вільні тлумачення, геополітичні фантазії, а тим більше ідеологічні нашарування категорично присікалися. Це й не дивно, враховуючи, що РІСД був створений у структурі СЗР РФ 1992 року на базі науково-дослідного інституту розвідувальних проблем Першого Головного управління (ПГУ) КДБ СРСР, перейнявши від нього кращі традиції організації інформаційно-аналітичної діяльності.
Після того, як РІСД був виведений зі складу СЗР РФ, а його засновником стала АП РФ, в організації діяльності інституту відбулися кардинальні зміни. Про них у статті «Мракобісся Російського інституту стратегічних досліджень: погляд зсередини» розповів його колишній провідний співробітник, доктор історичних наук Олександр Ситін. За вказівкою «зверху» у документах, які визначали основні завдання РІСД, з’явились доповнення, згідно з якими до інформаційно-аналітичного забезпечення споживачів розвідувальної інформації добавився ідеологічно-пропагандистський напрямок. Враховуючи, що 2009 року АП РФ очолював професійний розвідник, випускник 101 школи КДБ СРСР (нині Академія СЗР РФ) ленінградець Сергій Наришкін, який зараз працює Головою Державної Думи РФ, «вирахувати» ініціаторів перегляду напрямків роботи РІСД не складно.
На посаду його директора був призначений відставний генерал-лейтенант СЗР РФ Леонід Решетніков, який до цього очолював Інформаційно-аналітичне управління СЗР РФ. Читаючи його чисельні інтерв’ю, які свідомо чи з недоумства поширюються деякими українськими ЗМІ, дивуєшся метаморфозам, які відбулися із світоглядом колишнього полум’яного комуніста, чекіста з 1976 року. Відтепер він позиціонує себе православним монархістом, який, за словами вже згадуваного О.Ситіна, культивує крайні антиукраїнські погляди. Важко сказати, чи й насправді колишній випускник історичного факультету Харківського університету Решетніков переконаний, що «на чолі сучасної України стоять нацисти, антиросійські політики, котрі перебувають на утримані Вашингтону». Однак, коли читаєш його одкровення про «плани США усунути Володимира Путіна від влади й розчленувати Росію», наявність західних «агентів впливу» серед російських високопоставлених чиновників тощо, сумніви розвіюються. Особливо тішать його прогнози щодо неминучих перспектив розпаду України, державність якої нібито тримається виключно на підтримці США, які прагнуть зберегти унітарний статус нашої держави для того, щоб розмістити на її території сучасні системи протиракетної оборони (ПРО). За логікою Решетнікова, це дозволить американським ракетам, запущеним з Донецька, Луганська чи Харкова, досягти Зауралля, де розміщені основні сили ядерного стримування Росії. Він відкрито схвалює анексію Криму і виправдовує військову агресію на Донбасі, вважаючи їх певною «компенсацією» за програш Росії у військово-стратегічному протистоянні з її західним противником: «Ні про яке входження Новоросії до складу України мова вже не йде. Люди південного сходу не хочуть бути українцями».
Під керівництвом Решетнікова масштаби діяльності РІСД значно розширились, про що свідчить інформація з його офіційного сайту. Можна тільки уявити обсяги фінансування інституту російськими платниками податків, якщо окрім центрального офісу РІСД його регіональні центри функціонують по всій Росії і навіть в анексованому Сімферополі. А ще РІСД має представництва у Польщі, Сербії, Фінляндії, Франції та аналітичний центр у Придністров’ї. Своїм заступником Решетніков призначив доктора історичних наук Тамару Гузенкову – автора пасквілю на Юлію Тимошенко, виданого 2010 року у Москві під назвою «Антропологія влади». Оскільки Гузенкова володіє українською мовою, засвоїла й маніпулює декількома десятками антиукраїнських політико-пропагандистських тез, у РІСД вона вважається компетентним українознавцем. Саме за її участю 2014 року вийшов аналітичний огляд РІСД № 6 «Українська криза як інструмент геополітики Заходу». У ньому безапеляційно стверджувалось, що: «Останнім часом західні кола вживають колосальних зусиль для втілення глобалістичної мрії про встановлення своїх правил поведінки і тотального контролю на всій земній кулі. Для цього використовуються навіть найбільш цинічні і руйнівні «соціальні технології». Яскравий приклад – штучно створена політиками і військовими США і Європи «українська криза».
Зараз вже складно дослідити реальний вклад РІСД у формування стратегії Кремля щодо України. Однак очевидним фактом є майже повний збіг позиції РІСД з публічними заявами Володимира Путіна, рішеннями Парламенту та Уряду РФ. До речі, цим хизується й сам Решетніков: «Часом ми бачимо дії, які перегукуються з нашими аналітичними записками. Інколи вражає, що виступаєш з певними ідеями, і це стає трендом російської громадської думки». Як стверджує О. Ситін, під час української Революції Гідності на адресу АП, Уряду, Радбезу РФ за підписом Решетнікова й Гузенкової нескінченним потоком йшли аналітичні записки про те, як народ Криму мріє возз’єднатися з Росією, жахається українізації, боїться заборони російської мови й витіснення православ’я уніатством. З початком АТО на Донбасі деякі співробітники РІСД навіть організовували збір коштів на підтримку «донецьких повстанців і борців з фашизмом, які борються й гинуть у битвах за «Русский мир». В глибокій таємниці РІСД сприяв діяльності забороненій в Україні організації «Слов’янська гвардія», брав безпосередню участь у реалізації з часом забороненого навіть в Росії як екстремістського інтернет-проекту «Русский сектор» та його наступника – «Русский вектор».
Приступи маніакальної українофобії Решетніков, Гузенкова та підлеглі їм апологети «Русского мира» вгамовували написанням чисельних рекомендацій РІСД керівництву Росії, формуючи у нього маразматичне уявлення про те, що нібито:
– держави пострадянського простору не є повноцінними суб’єктами міжнародних відносин. Сам факт їхньої появи на світовій політичній карті й подальшого існування є результатом російських катастроф 1917 та 1991 років, спровокованих ворогами Росії на чолі із США. Їхній суверенітет – явище тимчасове, що не заслуговує серйозного до себе ставлення, таке собі історичне непорозуміння, що підлягає виправленню в рамках відродження Імперії;
– Україна – квазідержава, а українці – квазінарод, нездатний до реалізації історико-політичної ролі. Тільки росіяни – єдиний державоутворюючий народ на пострадянському просторі, а значить єдиною формою політичного існування цього простору може бути тільки Російська імперія;
– український народ з часів Переяславської Ради незмінно прихильний Росії, а «незначні західні віяння» носять маргінальний характер, провокуються купкою «профашистських вихідців» з Західної України – тих територій, які входили до складу Австро-Угорської імперії. Переважна ж більшість українців зберігає пам’ять про спільну історію, мріє про відродження спільного державного утворення – симбіозу Російської імперії та СРСР;
– Крим економічно безболісно увійде до складу РФ;
– Захід слабкий, боягузливий, жадібний і заради російської нафти й газу «проковтне» анексію Криму і війну на Донбасі так само, як «проковтнув» 2008 року воєнні дії в Абхазії й Південній Осетії;
– нафтогазовий кран, разом з ядерною кнопкою й особливою православною духовністю, буде вічно (у всякому разі, дуже довгий час) забезпечувати Росії гідне місце, яке дозволятиме їй успішно боротися за положення глобального центра сили й протистояти в цій боротьбі США.
І це були не лише теоретичні викладки. Із застосуванням войовничої риторики РІСД наполягав на необхідності формування в українському тилу бойового проросійського підпілля, заслання диверсійних груп, підготовки до наступу в напрямку Маріуполь – Миколаїв – Одеса, включаючи Придністров’я з метою створення «Великої Новоросії», яка мала б возз’єднатися з Росією слідом за Кримом. Не випадково частим гостем РІСД у ті часи був Гіркін (Стрєлков), якого Решентніков публічно називав своїм другом. Як відомо, не так сталось, як гадалось. Завдяки героїзму українських воїнів наступ російських регулярних військ на Донбасі захлинувся, поховавши в крові найманців і сепаратистів кремлівський проект «Новоросія»; інтеграція Криму до російського простору буксує через об’єктивні проблеми та активний протест кримськотатарського населення; узгоджені між США і Євросоюзом санкції та неспроможність Москви протистояти зниженню цін на енергоносії спричинили падіння економіки РФ. У цивілізованій країні після таких очевидних прорахунків керівники інформаційно-аналітичних служб, які пророкували абсолютно протилежні наслідки, мали б нести відповідальність. Однак не в путінській Росії, де будь-які висновки і прогнози вибудовуються, виходячи з двох безпрограшних пояснень її сучасних проблем – інтриги США та підступність «фашистів» (українських, сирійських, турецьких, залежно від ситуації). Експлуатуючи їх, РІСД продовжує вводити в оману вищі органи державної влади РФ.
Підтвердженням сказаного став «круглий стіл» з претензійною назвою «Сіра зона Європи. Потенціал терористичної загрози України як наслідок кризи державності», організований 21 грудня 2015 року в Державній Думі РФ фракцією партії «Справедлива Росія». Виступаючи на ньому, провідний співробітник РІСД Олег Неменський назвав «українство» близькою до нацизму ідеологією: «В нацизмі хоча б якесь існування російського народу передбачалось, нехай як трудової біомаси, а в українстві спростовується повністю…».
Участю в роботі цього «круглого столу» куратори з Кремля і Луб’янки доручили нагадати про себе ще одному «колишньому» з України. Президенту благодійного фонду «Південний Схід», колишньому міністру внутрішніх справ України Віталію Захарченку «випала честь» озвучити нісенітницю про переговори лідера «Правого сектору» Дмитра Яроша з ісламістськими радикалами у Багдаді. Там нібито обговорювалось питання перетворення України на транзитний центр для дестабілізації ситуації в Росії. «Можна стверджувати, що Україна стає одним з місць, яке використовується бойовиками ІДІЛ як перевалочний пункт: там вони можуть придбати паспорт українського громадянина, інші документи, після чого легко емігрувати на Захід чи в Росію», – переконував присутніх чомусь бородатий, а від того схожий на афганського моджахеда, біглий прихвостень Януковича.
Історія знає непоодинокі випадки, коли «лицарі плаща і кинджалу» досягали помітних успіхів у журналістиці та літературі. Завдяки знанню іноземних мов, специфічному досвіду відбору, співставлення, логічного ув’язування інформації, вмінню ясно й лаконічно висловлювати думки, окремим авторам навіть вдалося поповнити когорту класиків. Достатньо назвати імена британських письменників Грема Гріна, Джона Ле Карре, Сомерсета Моема, Яна Флемінга та інших, які розкрили свій талант і стали популярними не завдяки тривалому співробітництву з МІ-5 чи МІ-6, а внаслідок захоплення письменництвом. Радянський Союз також не був виключенням. Лауреатом Державної премії СРСР, премії Ленінського комсомолу з літератури була легендарна розвідниця Зоя Воскресенська (Рибкіна). За роман «Люди з чистою совістю» про радянський партизанський рух в Україні Герой Радянського Союзу військовий розвідник Петро Вершигора удостоювався Сталінської премії. Декількома мовами світу вийшли літературні твори колишнього високопоставленого співробітника ПГУ КДБ СРСР Михайла Любимова – батька одного з популярних російських телеведучих Олександра Любимова. Очолювати Спілку письменників СРСР у бурхливі перебудовні роки випало військовому розвіднику, Героєві Радянського Союзу Володимиру Карпову, чий внесок у розвиток радянської літератури був оцінений Державною премією СРСР.
Лише вузькому колу фахівців відомо, що норвезький вчений зі світовим ім’ям, один із провідних закордонних славістів Гейр Хьетсо (1937-2008) починав вивчати російську мову й літературу на курсах військових перекладачів. Він настільки захопився нею, що після звільнення зі служби у розвідці став професором російської літератури університету Осло, автором наукових біографій Баратинського, Достоєвського, Гоголя, Горького, Толстого. Однак чи не найголовнішою заслугою Гейра Хьетсо перед російською літературою є відстоювання авторства Шолохова на роман «Тихий Дон». Попри відверті звинувачення Шолохова в плагіаті з боку Солженіцина та цілої низки російських і закордонних літераторів, саме Гейр Хьетсо на чолі групи норвезьких дослідників, за допомогою комп’ютерних технологій спростував необґрунтовані нападки на справжнього автора безсмертного роману. Доречно нагадати, ці події відбувалися 1975 року, у розпал «холодної війни». У відстоюванні справедливості Гейра Хьетсо не збентежили ані підданство короні, яка із далекого середньовіччя править державою, що й зараз входить до «кровожерливого» блоку НАТО, ані позиція визнаних літературних авторитетів.
Принципи діяльності розвідника, аналітика, журналіста, письменника мають багато спільного. Різниця лише в об’єктах дослідження і споживача вихідного інформаційного продукту. Співробітники спецслужб, вивчаючи процеси військово-політичного, соціально-економічного життя, доповідають про результати своєї праці керівництву держави. А журналісти і письменники, досліджуючи ті ж процеси через призму людських переживань, виносять свої твори на суд громадськості. І якщо автор, на догоду політичній кон’юнктурі починає підганяти свої оцінки і висновки під те, що хоче почути від нього влада чи суспільство, він перестає бути професіоналом. Результати інформаційно-аналітичної діяльності РІСД у висвітленні процесів, що відбуваються в Україні «по фальшивих нотах Кремля» – яскравий тому приклад. Шкода тільки, що такі ветерани ПГУ КДБ СРСР як Володимир Путін, Сергій Іванов, Сергій Наришкін, Леонід Решетніков, своїми вчинками ганьблять створений кінематографом світлий образ чесного радянського розвідника-інтернаціоналіста, готового до самопожертви заради миру, торжества правди і справедливості.
Борис Дніпров, аналітик
