Так уже повелося, що народ в Україні законам довіряє… ну, так собі, без фанатизму. Але ж без законів теж не обійдешся. Тож українці, з одного боку, переконані, що закон як дишло, а з іншого пильно слідкують за роботою Верховної Ради, яка Закони створює й приймає, — цікаво ж, як тепер ці дишла робляться… І особливо цікавим для багатьох виявився зовсім невеличкий документ, який стосується інвалідів, бо за півтора роки з часу підписання цього Закону Президентом втілювати його в життя ніхто з якоїсь невідомої причини не поспішає
Дещо про термінологію
У кожній роботі, як уже повелося, спочатку треба владнати питання з термінологією, яка буде використовуватися. У нашому випадку це всього кілька слів і абревіатур.
Найперше, давайте бодай коротенько згадаємо, що таке закон, бо саме про закони йтиметься. Підручники найчастіше подають визначення, яке називає закон нормативно-правовим актом, який… має вищу юридичну силу й регулює найбільш важливі суспільні відносини. Як відомо, орган законовавчої влади в Україні — це Верховна Рада України, а після того, як Верховна Рада закон таки прийняла, його має підписати Президент країни. А вже потім відповідні відомства мають створити підзаконні акти, які, власне, і створюють механізми для роботи закону. Усе просто й прозоро? Здається, що так, але все ж далі подивимося…
Про одвічне ставлення українців до законів свідчить народна творчість, яка увібрала в себе життєвий досвід десятків поколінь, що жили за різного ладу й за різної влади. Але чомусь ніяк не зникне, а, навпаки, набуває нових барв старий вислів «Закон як дишло — куди поверне, туди й вийшло». Таким чином, виникає необхідність з’ясувати ще один термін — дишло. Дишло, або дишель, — це ні що інше, як один із елементів колісного сільськогосподарського реманенту; груба жердина, яка прикріплена до передньої частини воза або саней. Виходить, що закон схожий на частину кінської упряжі — куди коней повернеш, туди віз і поїде, а якщо коней зупинити, то й віз стоятиме. І як тоді розуміти закон, яким мають керуватися у праці, поведінці й співжитті? Не тратьте, куме, сили? Бо цей віз стоятиме?
Пояснення вимагає ще одне слово, точніше, вираз — fata morgana. Так називають явище, при якому зображення наземних предметів: озер, гір, дерев які лежать за горизонтом, — здебільшого спотворюються і швидко змінюються. Синонімічний ряд до цього виразу теж немаленький: марево, міраж, видіння, видиво, або навіть кошмар, якщо йдеться про страшне й важке видіння.
Окрім того, нам знадобиться ще абревіатура МСЕК — Медико-соціальна експертна комісія. Саме цей спеціальний заклад в системі охорони здоров’я проводить медико-соціальну експертизу особам, які звертаються для встановлення інвалідності за наявності даних, які підтверджують стійке порушення функцій організму, обумовлених захворюваннями, наслідками травм чи вродженими вадами, які спричиняють обмеження життєдіяльності.
І ще нам знадобиться абревіатура КМУ, він же Кабмін, він же Кабінет Міністрів України. Саме КМУ має приймати ті підзаконні акти, які дають можливість виконувати закон, навіть якщо його підписав Президент. І саме без прийнятих Кабміном підзаконних актів будь-який закон стає навіть не дишлом, а видивом, міражем, які у нашому випадку дуже швидко й без жодних зусиль із боку звичайних громадян перетворюються на справжнісінький кошмар.
Чому не виконується Закон?
Отже, знаючи практично всю вживану термінологію, можемо починати розгляд головного питання. А питання ось яке: 4 липня 2014 року Президент України Петро Олексійович Порошенко підписав Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо окремих питань проведення медико-соціальної експертизи (Відомості Верховної Ради (ВВР), 2014, № 36, ст.1184)».
Скажу відверто й так, як є насправді, — тисячі українців молилися Богу й ставили у церквах свічки за здравіє тих, хто цей Закон написав, прийняв і підписав. Нарешті сталося! Власне, чекали найбільше на ось цей абзац: «Особам, які звертаються для встановлення інвалідності, зумовленої наявністю анатомічних дефектів, інших необоротних порушень функцій органів і систем організму, відповідна група інвалідності встановлюється без зазначення строку повторного огляду».
Що означають ці казенні рядки? А означають вони, що, за Законом, який 4 липня 2014 року підписав Президент України, люди, у яких війна забрала ногу чи руку, зломила спину чи спричинила ще якісь каліцтва, або люди з невиліковними хворобами, які зачіпають усі системи й органи організму, уже не будуть змушені щороку чи що два роки збирати величезну купу довідок, які підтвердять, що кінцівка не відновилася, пошкоджений хребет зненацька не став цілим, а той же розсіяний склероз, при якому фактично руйнується мозок і природа якого не з’ясована ніде у світі, теж нікуди не подівся.
Уявіть, скільки в Україні людей з так званими анатомічними дефектами? І їх стає все більше, адже з фронтів неоголошеної війни постійно повертаються воїни, які захищали Україну від підступного й облудного ворога, але втратили в бою здоров’я й стали «особами з анатомічними дефектами». А скільки таких «дефектів» було одержано за інших обставин, у тому числі на виробництві? А якщо й не на виробництві, і не на фронті, то ноги хіба відростають?
А уявіть, скільки людей мають «інші необоротні порушення функцій органів і систем організму»? Тільки хворих на розсіяний склероз в Україні налічується мало не двадцять тисяч, але ж таких невиліковних хвороб, прогноз для яких тільки негативний (це означає, що їхній стан постійно погіршується, хоча інколи, як пощастить, це може відбуватися й повільно), є немало… Наприклад? Та хоча б ревматоїдний артрит, цирроз печінки, відсутність легені, ниркова недостатність…
Тож можете повірити, що всі ці люди, а також їхні рідні й близькі, особливо ті, хто допомагає людині з особливими потребами (інваліду, тобто) долати ліфти, сходи, черги, поганий настрій лікарів, у яких мала зарплата й купа інших неприємностей, раділи щиро й не менш щиро молилися за здравіє кожного, хто допоміг у цій великій справі. Та, як кажуть, зарано музика заграла…
У цьому ж самому Законі є розділ, який іменується «Прикінцеві положення», а вже в цьому розділі чорним по білому написано:
«1. Цей Закон набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування.
2. Кабінету Міністрів України протягом двох місяців з дня набрання чинності цим Законом забезпечити: прийняття нормативно-правових актів, передбачених цим Законом, та приведення своїх нормативно-правових актів у відповідність із цим Законом; перегляд та приведення міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади їх нормативно-правових актів у відповідність із цим Законом».
То ж Закон нібито й набув чинності, але ж як йому, сердешному, працювати без необхідних підзаконних актів? Недарма говорять у народі, не кажи «гоп», поки не перескочиш…
І тут на арену виходить дуже поважний Кабінет Міністрів України. Виходить — і нічого не робить. Просто ось так: не робить анічогісінько! Замість того, щоб скласти необхідний список станів і захворювань, які потрапляють під дію цього Закону, КМУ спромігся за півтора роки видати аж три (!) підзаконні акти, згідно з якими постійного переогляду не потребують тільки ув’язнені (уп-с), співробітники прокуратури (уп-с, уп-с) і учасники подій на Майдані (слава Богу!). А бійці АТО, яких війна позбавила кого ніг, кого очей, а кого й майже всього, зоставивши тільки життя? А селяни чи робітники? А колишні вчителі, лікарі, перукарі чи продавці? Закон коротесенький (режим електронного доступу http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1590-18), і загубити в ньому якісь винятки неможливо, тим більше, що винятків тут і близько немає! Але винятки зробив Кабмін…
Сподіваюся, ніхто не думає, що створення такого списку потребує кількох років? Такі списки є, але їх треба ще раз роздрукувати й покласти до течки «На підпис», яка має лягти спочатку на стіл пана Квіташвілі, який, як відомо, міністр, і на стіл пана Яценюка, який, як відомо, прем’єр-міністр. Ці списки, тобто підзаконні акти, які й дозволяють працювати органам Медико-соціальної експертизи, мали бути готові до 4 вересня 2014 року (так у законі написано)… Як можна почути в деяких фільмах, «із того часу минуло півтора роки…». І що?
Із особистого досвіду: Голова міжрайонної МСЕК бідкається, що підзаконних актів немає, а без них вона не має ніякого права приймати певні рішення; Головний лікар-головний експерт МСЕК м. Києва у відповідь на письмове звернення блискуче посилає «в сад», тобто радить мовчечки збирати документи й вирушати на засідання цієї важливої комісії, яка ще раз скаже, що нічого не поробиш; КМУ прислав листа, у якому повідомив, що скаргу надіслали до МОЗу…
І поні бігає по колу… Дишло нікуди не повертається, і коні просто стоять на місці, а міраж, він же fata morgana, поступово перетворюється на черговий кошмар, який обіцяє бути ще страшнішим за попередні, бо пенсія збільшилася (не повірите) на 12 гривень, а ціни збільшуються без урахування чиїхось там потреб, хвороб і розмірів грошових виплат. По секрету (бо гроші, як відомо з реклами, люблять тишу) скажу, що пенсія поки ще тримається на рівні $40, але на необхідні ліки її не вистачає — треба або відкладати, або підробляти, або позичати. А ще є комунальні платежі, продукти, засоби гігієни… І, звичайно ж, є МСЕК, нормальну роботу якого гальмує Кабмін…
Трохи математики
Як годиться в пристойній роботі, тепер слід запропонувати читачеві результати самостійних досліджень. У нашому випадку це будуть нескладні вправи з математики. Отже, навіщо інвалідам Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо окремих питань проведення медико-соціальної експертизи (Відомості Верховної Ради (ВВР), 2014, № 36, ст.1184)»? Чому ці люди, інваліди цебто, яким однак нічим займатися, не хочуть ходити на МСЕК?
І знову на власному прикладі (ціни 2014 року). Щоб потрапити на МСЕК, треба відвідати кількох лікарів. Але без результатів флюорографії до лікаря краще й не потикатися. Тому треба потрапити на флюорографію. Оскільки самостійно, навіть із ціпком, інваліди з дуже великою кількістю діагнозів можуть пройти від 20 до 50 метрів, то їхати в колишню поліклініку доведеться на таксі Починаємо підрахунки: приблизно 40 грн. в одну сторону, тобто туди й назад 80 грн. Потім треба буде забрати результат. Якщо нікого не вблагаєш, то знову стільки ж — 80 грн. Далі візит до лікарів. Відвідати треба невропатолога, окуліста, отоларинголога й хірурга (при різних діагнозах перелік спеціалістів може трохи змінюватися, але суть залишається сталою). За один раз про це годі й мріяти, бо тепер поліклініка — це не поліклініка, а консультативно-діагностичний центр, який має зовсім інший графік роботи й прийому пацієнтів. Щонайменще знадобляться два відвідування, а це приблизно 160 грн. на дорогу!) Потім треба їхати до психіатра, який приймає десь далеченько — щонайменше 110 грн. туди й назад. Навіщо психіатр? А якщо людина має щось невиліковне, то контроль має бути! Аякже! Система охорони здоров’я турбується… Нарешті їдемо в Центр розсіяного склерозу (у кожної людини свій медичний заклад, який залежить від діагнозу, але принцип не змінюється: це може бути Інститут ендокринології чи Ортопедичний інститут, чи будь-який інший серйозний медичний заклад) — туди й назад гривень150.
Не можна забувати й про МРТ-діагностику, яку на МСЕК обов’язково вимагають. Якщо пощастить, то знімок обійдеться приблизно в 500 грн, а на дорогу знадобиться не більше 100 грн. До речі, в колишніх поліклініках так і норовлять запхати кудись, де дорожче, — нібито там апаратура краща. Але відсутність кінцівки, чи зруйновані сустави, чи демієлінізація, чи пошкоджена печінка прекрасно помітні й не на такому «крутому» обладнанні. Різні діагнози потребують різних обстежень, але, повірте, платити доводиться за все.
Одержавши всі необхідні папірці, треба йти до сімейного лікаря, якого тепер посадили «ближче до людей». Хотіла б я бачити цих «доброзичливців»! На таксі доведеться витратити все ті ж 80 грн. — туди й назад. Може, Божа Матір змилостивиться, і до сімейного лікаря другий візит не знадобиться (туди ще й авто не може під’їхати, бо мешканці будинку обгородили своє житло парканом, залишивши навіть місце на грядки), але в моєму випадку такого не сталося, тож іще 80 грн. довелося викласти.
Якщо все добре, то наступний візит — на МСЕК, куди їхати далеченько, так що 200 грн. на дорогу треба відкласти одразу. Тут не слід забувати, що на МСЕК обов’язково знадобиться робити за власні кошти ксерокопії якихось паперів незрозумілого призначення, на що доведеться витратити до 50 грн. На жаль, свого ксерокса у МСЕК немає, так само, як відсутній і туалет для відвідувачів — хочете, то стрибайте поверхами в пошуках унітаза. Дуже зручно, особливо для людини з особливими потребами. Що ж до ксерокса, то його треба шукати десь у місті — коли як пощастить, але знайти доведеться. Якщо у МСЕКу все минулося благополучно, то тепер, щоправда, не одразу, а за кілька днів, треба поїхати в Пенсійний фонд, щоб замовити пенсійне посвідчення й здати фотографію — на дорогу приблизно 90 грн. Через кілька тижнів посвідчення треба буде забрати — знову 90 грн.
Тепер рахуємо. 80+80+160+110+150+500+100+80+80+200+50+90+90=1930 грн. Здається, так… Люди, ви чуєте? Майже 2000 грн, щоб МСЕК підтвердила, що ти не можеш ходити і взагалі багато чого не можеш! І майте на увазі, що ці розрахунки зроблені в цінах 2014 року і що багато медичних закладів у мене розташовані не дуже далеко — користуючись таксі, можна вкластися в мінімальний платіж. А ще не завадило б врахувати, що кожні відвідини медичних закладів потребують когось для супроводу. І цей «хтось» має відпрошуватися з роботи або брати відпустку. Або ж доведеться когось винаймати. Але в кожному випадку знову йдеться про гроші.
Не знаю, чому, але чомусь здається, що цієї осені доведеться викласти більше… А що роблять ті, хто живе десь на селі і їхати треба за кілька десятків кілометрів? Або в місті, але не так зручно, як я? Вдумайтеся, за якийсь тиждень, а потім іще за два візити в Песійний фонд треба викласти суму, яка майже вдвічі перевищує місячну пенсію! Я б усе таки тут не використовувала ані «дишло», ані «марево», бо найкраще тут пасує слово «кошмар», і це при тому, що я не переповідала звичайні й уже звичні висловлювання ескулапів і молодшого медичного персоналу…
А що ж поробиш…
У такій ситуації старі селянки часто журливо й навіть трохи приречено хитають головами, проказуючи одвічне «що ж поробиш». Та чомусь здається, що хитанням голови нічого не здобудеш… Радше спробувати якось вирішити проблему, яка має щонайменше дві складові.
По-перше, а чи не хоче наша Верховна Рада хоч якось контролювати ті закони, які сама ж і приймає? Чи ситуація просто як із півнем — аби прокукурікати вчасно, а світатиме чи ні, пернатим нецікаво? І чи Адміністрацію Предидента зовсім не переймає доля документів, які підписав очільник держави?
По-друге, чи Кабінет Міністрів України не хоче прочитати Закон України, де прямо сказано, що саме КМУ має потурбуватися про наявність усіх необхідних підзаконних актів для надання інвалідності без зазначення строку повторного огляду? Думаю, що громадянське суспільство просто щасливе за ув’язнених і за працівників прокуратури, але Закон же не для них писаний! Точніше, не тільки для них, бо ж людей із необоротними розладами здоров’я в Україні справді немало. І не відновиться мозок, і не виростуть рука чи нога, і не повернеться зір, і ще багато інших «не». Але ж Президент підписав Закон України, який вирішує хоча б те, що людям, які однак не вилікуються й не одужають, не треба увесь час мандрувати лікарняними й поліклінічними коридорами, шукаючи когось, хто підпише папірець, що ти не одужаєш справді ніколи.
Чому ж тоді Кабінет Міністрів України вперто не хоче виконати пряме доручення Президента? І чому МСЕК не наполягає на найшвидшому отриманні документів, які є необхідним інструментом для їхньої роботи? Чи наділені владою люди справді щиро не розуміють, навіщо інвалідам потрібен цей закон, і це розуміння прийде тільки тоді, коли біда зачепить і їхні родини? Чи, може, це просто бездумна злочинна бездіяльність?
Наталія Коваль (Глоба)
