(Папа Римський Франциск — Патріарху Кирилу)
Спочатку уривок із спільного прес-релізу Московського Патріархату й Святого Престолу: «Московський Патріархат і Святий Престол з радістю повідомляють, що з благодаті Божої Його Святість Кирило, Патріарх Московський і всея Русі, і Його Святість Папа Франциск зустрінуться 12 лютого ц.р. Зустріч відбудеться на Кубі, куди Патріарх прибуде з офіційним візитом і де Папа зробить зупинку по дорозі в Мексику. Зустріч включатиме особисту бесіду в Міжнародному аеропорту ім. Хосе Марті в Гавані й завершиться підписанням Спільної декларації».
Сенсація? Враховуючи, що ця зустріч стане першою в історії, безумовно, так. Але будь-яка сенсація завжди має тривалу передісторію. Ця – не виняток.
Щоб зрозуміти, що стоїть за оголошеною зустріччю глав двох церков, повернемося трохи назад.
Отже, 2016 рік, що почався, виявився повним сюрпризів. Перший із них був піднесений Московським Патріархатом недавно, у січні 2016 року, у швейцарському передмісті Женеви – Шамбезі, де на синаксис (зустріч) зібралися глави помісних церков світового православ’я, щоб вирішити долю Всеправославного собору. Прагнення Константинопольського Патріарха Варфоломія провести його будь-що-будь було відоме всім, як, втім, і те, що керівництво РПЦ уміло використовувало готовність Фанара йти на компроміси заради собору. Протягом останніх місяців різні посадові особи в РПЦ неодноразово заявляли про недоцільність собору, посилаючись на «сирі документи». І ось уже незадовго до Шамбезі Предстоятель Української православної церкви Московського Патріархату владика Онуфрій засудив «квапливість» у такій важливій справі, як собор, сказавши: “Нам треба ламати себе під віру, а не віру під себе”. Тому, коли делегація РПЦ прибула у Швейцарію й до неї приєднався Онуфрій, то багато аналітиків і експертів були твердо впевнені, що український митрополит саме і є тим детонатором, який покликаний почати руйнування православної єдності, якщо воно буде полягати в питанні проведення Всеправославного собору цього року.
Але все виявилося з точністю до навпаки. Виступ Патріарха Кирила на синаксисі майже з перших же слів показав, що зовсім інше завдання він реалізовував у Шамбезі, і завдання ця було пов’язане з Україною, представник якої мовчки сидів по праву руку від нього. Промова глави РПЦ, розтиражована в багатьох світових ЗМІ, безумовно, досяглася своєї мети, а слова про «бандитів-націоналістів», які господарюють в Україні за «підтримки» влади, усі дні синаксису обговорювалися в кулуарах присутніми в Шамбезі представниками церков. Не варто сумніватися в тому, що ці слова будуть ще багаторазово повторені на своїй батьківщині учасниками зустрічі в пригороді Женеви, які повернулися, а історія про «розпечений паяльник» і праску», якими, за висловлюваннями російського патріарха, загрожували катувати українського предстоятеля, міцно засіла в пам’яті церковних служителів, які прибули з різних країн у Шамбезі.
Однак, якщо відкинути емоції, то головне, про що заявив глава Московського Патріархату, Україна — це канонічна територія РПЦ, і ділитися з будь-ким цим привілеєм він не збирається. І ще: Константинопольський Патріарх має залишити будь-які спроби змінити оголошений статус-кво, більше того, пообіцяти це при всіх. Цією позицією, фактично перекреслюючи київські устремління Фанара, Кирило ставив Варфоломія в дуже складне становище, майже зв’язуючи йому руки. Звичайно, у завдання Москви не входило перетворювати Константинополь на свого відкритого супротивника, тому він залишав Варфоломієві достатнє поле для маневру: усе, що завгодно, крім України. Всесвітній Патріарх цю умову прийняв. А Кирило підтримав проведення Собору влітку цього року, запропонувавши перенести на майбутнє обговорення кілька питань, у тому числі й питання про автокефалію. Зрештою, збори глав церков цю пропозицію підтримали, як, втім, і те, щоб собор провести не в Стамбулі (як про це йшлося раніше), а на о. Крит, враховуючи ускладнення російсько-турецьких відносин.
У результаті всі залишилися задоволені. Москва одержала гарантії своєї одноосібної присутності в Україні, Константинополь здійснив довгоочікувану мрію – собор улітку 2016 року, а Україна? А позиція України в цьому випадку важлива лише в тій мірі, у якій вона вкладається в інтереси провідних православних сил, які реалізують масштабні геополітичні церковні проекти. І якщо хтось вважає, що Київ для Фанара дорівнює факту проведення Всеправославного собору, то це, на жаль, не так. Що ж, що б не говорили після синаксису, Кирило свого досяг, ще раз довівши, що із двох складних рішень він може знайти третє, найбільш вигідне не тільки для своєї церкви, але й для країни. А в результаті питання про об’єднання православ’я в Україні й створення єдиної церкви виявилося заблокованим руками Константинополя. А в тому, що на Всеправославному соборі знову йтиметься про Україну, сумніватися не доводиться.
Тепер вернемося до зустрічі Московського Патріарха й Римського Папи. У цьому випадку в РПЦ ще раз демонструють готовність до зовсім несподіваних поворотів у своїй зовнішній політиці, якщо це необхідно для інтересів російської влади. У зв’язку з цим варто нагадати, що в прагненні прорвати міжнародну ізоляцію Росія готова на різні кроки, і пошук «слабкої ланки» у не дуже міцній обороні «супротивника» — одне з головних її завдань на сьогоднішній день. Голос понтифіка, нехай навіть він не пролунає на підтримку влади РФ, але ж і не засудить (а в тому, що не засудить, мало хто сумнівається), для Кремля вже дуже непогано – у численних коментарях у російських (і не тільки російських) ЗМІ, якими буде супроводжуватися зустріч Франциска з Кирилом, буде освітлено все те, що слід освітити, залишивши для тіні зовсім мало місця. Офіційно високі особи, зустрівшись у кубинському аеропорту, будуть говорити про Близький Схід, Північну і Центральну Африку й деякі інші регіони, де екстремістами здійснюється геноцид християнського населення. Про Україну вести мову не збираються (принаймні, українська тема на прес-конференції, що відбулася 5 лютого 2016 року у Відділі зовнішніх церковних зв’язків Московського Патріархату, поки не звучала).
Хоча, слід відзначити, саме Україна, а точніше, діяльність Української греко-католицької церкви, завжди називалася РПЦ головною причиною, з якої вона відмовлялася вести діалог з Ватиканом. І позицію свою в Москві не змінювали (принаймні, це випливає з офіційних заяв керівників РПЦ) до останнього часу. Виходить, виникли інші, набагато більш важливі обставини, які змусили РПЦ змінити позицію. Про одну з них вже сказано вище. Друга – це бажання Кирила підійти до Всеправославного собору максимально захищеному від будь-яких несподіванок. Заявлена лояльність Папа – тому порука. Із іншими несподіванками глава РПЦ поки впорався.
Віктор Стоян, спеціально для “Вектор ньюз”
