День 18 лютого 2014 року, коли силовики розпочали штурм центру Києва, у кожного, хто був там, – свій особливий. Волонтерка, учитель Уляна Федоряченко розповідає, що вона побачила, та досі переживає і переосмислює те, що там побачила…
На сьогодні події штурму табору протестувальників на Майдані Незалежності задокументували, певно, до найменших дрібниць, відтворили чітку послідовність подій. Але тоді, два роки тому, коли пролилася перша кров, все було зовсім не ясно і не зрозуміло. Певно ті, хто дивився трансляцію в Інтернеті чи по телевізору, бачили й чули тоді більше, ніж самі учасники вуличних боїв.
Далеко не всі прийшли того дня готовими до такого. Старшокласники, студенти, працівники державних і приватних підприємств, пенсіонери… Усі ті, хто приходив, коли кликали. Уляна, якій тоді було 25 років, була там з самого початку – зі студентських посиденьок біля Стели Незалежності. Довелося Уляні й заночувати «на Стелі». Та ніч пройшла спокійно, а вже наступної «беркути» кийками почали розганяти молодь, розповідає дівчина:
А 18 лютого збиралися на Марш гідності. Хлопці, із загоном яких йшла Уляна, були в касках, з палицями й битами. Вона не запитувала, навіщо – після побиття студентів і так було зрозуміло, до чого йшлося… Рушали з Майдану по вулиці Інститутській, а з неї повертали на Грушевського, до урядових будівель.
— Чи було зрозуміло – хто кинув, звідки?
Потім –затишшя. Ми з однією дівчинкою побігли воду взяти в магазині. Хлопчикам її роздали… Потім знову почалося – сутички. І вже були перші постраждалі, вже в одного око було поранене…
Ми з Уляною розмовляємо на лавці в парку Шевченка. Навколо бігають діти, неподалік пенсіонери сидять над шахівницями. А вона немовби крізь них – крізь час – дивиться. І хоча постійно повторює, що страшно не було, я розумію: цей день поділив її життя на «до» і «після».
Можливо, у неї насправді не було часу боятися: дівчата допомагали пораненим дістатися до медиків, бігали по аптеках і «майданівських» медпунктах у пошуках необхідних ліків, носили воду і – аж із Майдану – бутерброди.
Бігати взагалі довелося швидко і далеко. Аби наочніше уявити метання дівчат, слід пам’ятати, що Майдан, з топографічної точки зору, – це низина між кількома дуже крутими пагорбами. Багато вулиць, зокрема Інститутська, від Майдану ведуть угору. До Верховної Ради (до неї можна дійти і з Інститутської, і з Європейської площі по Грушевського) – понад 1 км, до станції метро «Арсенальна» – 2,5 км. Будинок офіцерів – неподалік Верховної Ради. Жовтневий палац – на вершині найвищого пагорба над Майданом, а Українській дім на Європейській площі – «вбудований» у крутий схил Володимирської гірки. По вуличці повз нього можна піднятися до костьолу, а далі – до Михайлівського Золотоверхого собору…
І почалося страшне. Все чорне… Хлопці нас відправляли вниз, бо «тут зараз вам не місце». Уже бруківку розбирали, уже починали кидати в автобуси «беркутівські», які там стояли… Зараз згадую – а все наче в тумані. Так швидко все відбувалося…
Дівчата повернулися на Майдан, та довго там не пробули: понесли бутерброди до стадіону «Динамо», «…туди, де хлопці стоять, тримають оборону».
Ящик той з бутербродами ми кинути не здогадалися, розвертаємося і біжимо з ним до Українського дому. І в мене ще думка проскочила, що туди бігти – в закритий простір – небезпечно, бо якщо «беркут» туди зайде, то будемо в пастці… Забігаємо туди, кажемо: ««Беркут» зараз зайде всередину, скажіть усім!» І на всіх поверхах починають збиратися.
А ми пішли до поранених. Вони – на одному з верхніх поверхів, їх треба було евакуювати. Це було важко. Й фізично й морально: сходи, і хлопця із раною на голові по них спустити не виходило. Вирішили так: за домом – схил, яким можна дістатися костьолу. Розбили вікна на другому поверсі, і по тій крутій горі пораненого четверо потягли на простирадлі… І всіх дівчат через те вікно повиштовхували…
Словом, сховались ми в костел. А тоді [священики] почали дзвонити в дзвони…
Цього хлопчика поклали в церкві, почали викликати йому швидку допомогу, і ще дуже хвилювалися: часто з лікарень крали бійців – і під суд. Тому вибирали лікарню, яка була б безпечною…
Увесь цей час Уляні постійно телефонувала мама.
Ми могли через верх вийти [через Михайлівську площу вийти на Львівську, а тоді додому – на Тургенівську). Не хотілося мені йти: тут щось відбувається, а я втечу?! Але в мене був якийсь шок, я відчувала своє безсилля. Та й мама каже: «Я зараз за тобою прийду!» І це для мене стало вирішальним. Бо якщо вона сюди прийде… З її серцем… Тож із подругою пішли до мене додому і всю ніч дивилися трансляцію з Майдану…
І в ці дні [коли точилися бої] я туди більше не ходила. Не знала, чим можу допомогти. Та й мама казала: «Ти мені нашкодиш тим, що там будеш, я не витримаю цього». Якби не це, то я би була там. Це був єдиний день, і він досі мені болить.
«Навіть якщо все спланували, то люди по-своєму повернули»
— Багато хто зараз розчарований тим, як усе обернулося. Дуже багато розмов було, що це все – проплачена вистава. Як зараз, озираючись, вважаєте?
Ми правильно зробили. Адже якщо вважати, що від нас нічого не залежить, і лишатися вдома, то ти нічого в житті не зміниш. Неможливо було не брати участь у цьому! І крім того, Майдан пішов не так, як той хтось хотів. Навіть якщо його спланували, то люди по-своєму повернули.
— А коли цей поворот відбувся?
— Виходить, що до такого протистояння, до розстрілу не мала справа дійти?
— З того часу багато чого помінялося, ми втратили Крим, загрузли у війні, люди дуже незадоволені нинішньою владою, власне, тими, кого винесло на хвилі Майдану… Можливий наступний? І якщо буде – підете?
«Якщо буде наступний Майдан, то це не будуть співи, віночки і чай. А буде дуже криваво і страшно»
Як я колись хотіла, щоб Порошенко став президентом! Як його підтримувала, які ставки робила: може, все-таки, дипломат, вирулить. Але зараз дипломатія грає не на руку [народу]. Я просто чую хлопців [з АТО], що вони кажуть… Як їм не дають воювати по-справжньому, не забезпечують нічим, не дають права відстрілюватись. Вони кажуть, що могли би закінчити війну дуже швидко. Але їм не дають.
Тому рух буде. Вони повернуться, коли війна скінчиться, і якщо нічого до того часу не зміниться, вони так не залишать. І якщо буде наступний Майдан, то він буде тривати буквально кілька днів. Це не будуть співи, віночки і чай. А буде дуже криваво і страшно. Але я дуже сподіваюся, що цього не буде…
Розмову вела Дарина Плотнікова
Фото – з відкритих джерел
.
