Ще в грудні 2014 року президент США Барак Обама звернувся до Конгресу з пропозицією відновити стосунки з Гаваною й скасувати майже півстолітнє ембарго проти острова свободи, визнавши, що це не принесло результатів. По суті, усі підготовчі заходи до візиту Обами, про який було вчора оголошено, почали готуватися вже тоді.
Торік у столицях обох країн були відкриті посольства. Держсекретар Керрі проголосив тоді в Гавані схвильовану промову, головною думкою якої було «США й Куба більше не вороги. Світ має зрозуміти, що ми бажаємо один одному всього доброго».
Міністерства фінансів і торгівлі США зняли з Куби немало обмежень. Були відновлені авіарейси й зроблено ще кілька інших приємних взаємовигідних дрібниць.
Усе в тому ж грудні 2014-го Обама в інтерв’ю порталу Yahoo заявив, що «дуже зацікавлений у тому, щоб з’їздити на Кубу, але … якщо я зможу із упевненістю сказати, що ми спостерігаємо деякий прогрес із точки зору свободи й сприятливих можливостей для кубинців. Якщо ж рух піде у зворотному напрямку, то в моєму перебуванні там не буде сенсу. Я не зацікавлений у тому, щоб просто ставити печатку схвалення на статус-кво. Якщо я поїду з візитом, то частина угоди — щоб я міг говорити з ким завгодно. Я дав ясно зрозуміти у своїх розмовах прямо з президентом Кастро, що ми б продовжили простягати руку тим, хто хоче розширювати рамки вільного висловлення думок на Кубі». Загалом, звичайна американська мантра про «права людини» і «свободи» в обмін на приємності…
А неприємностей між обома країнами за цей час було багато. У тому числі й головна – ембарго. Воно діє й дотепер. Про те, що США заборгували Кубі «мільйони доларів», втрачені в результаті економічних санкцій, американському уряду за день до візиту Керрі нагадав сам Фідель Кастро у своєму стовпчику в кубинській газеті Granma, трохи опустивши на землю ейфорично-романтичних американців.
США економічно «образилися» на Кубу в 60-х після відомих подій. Історично зрозуміти образу Вашингтона можна. Саме Америка в 1898 році сприяла одержанню Кубою незалежності від Іспанії.
Саме американці тоді завзято взялися за справу: відокремили церкву (католицьку) від держави й продавили закон про цивільний шлюб. Крім того, створили Верховний трибунал, поліцію, скасували несплачені іспанські податки, надали виборче право всім чоловікам, старшим за 21 рік (які вміють читати й писати й володіють майном вартістю не менше 250 доларів), провели спочатку муніципальні вибори, а потім і вибори до Установчих зборів, які незабаром почали роботу над прийняттям Конституції. Ну, і головне, — американці «вклалися» у Кубу. Переважно — у цукор, завдяки чому острів тривалий час назвали «цукорницею» Америки. Ну, і щоб кубинський цукор не дуже гірчив, Конгрес «зарафінував» його так званою «поправкою Платта».
Перший пункт цієї поправки забороняв кубинській владі передавати частину острова іншій країні. Другий зобов’язував не брати надмірних позик.
Третій пункт давав США право на інтервенцію «для охорони незалежності Куби, підтримки уряду, здатного захистити життя, власність і свободу особи». Четвертий — передбачав визнання Кубою всіх акцій, здійснених у період військової окупації, й усіх прав, набутих у цей період. П’ятий ставив за обов’язок Кубі дотримуватися вже введених санітарних правил. Шостий і сьомий пункти стосувалися територіальних питань: острів Пінос відходив від Куби, і його доля мала вирішитися окремою угодою. Також Гавана зобов’язалася надати США землі для військово-морських баз і вугільних концесій. Ну, а восьмий пункт ієзуїтськи ставив за обов’язок Кубі включити цю саму Поправку в договір зі США. Так, по суті, формально незалежна Куба стала фактичною колонією США. І не дуже цікавою…
Причому настільки, що останнім чинним президентом, який відвідали острів, був Калвін Кулідж. У 1928 році він зустрівся на острові з тодішнім очільником Куби Херардо Мачадо. Через п’ять років, у 1933-му, Мачадо втече до США після початку маловідомої в нас кубинської революції, до якої призвела світова економічна криза. У результаті цієї кризи рівень безробіття на Кубі сягнув півмільйона осіб. Під час пертурбацій до влади на Кубі американці привели сержанта Фульхенсіо Батисту, який і правив країною до приходу Фіделя Кастро, Че Гевари, Каміло Сьєфуегоса й інших бородатих дядьків. Далі – відомо…
Гарненьке, але бідне дівчатко Куба перетворилося на об’єкт гри мускулами великих геополітичних хлопчиків, і одного разу мало не стало причиною початку останньої (а не третьої, як вважають) світової війнушки.
Загалом, із тих часів збігло немало води — у Карибське море, рому — в американські горлянки, американської сперми — у кубинських повій, загальної крові — у Затоку Свиней, кубинських емігрантів — в Америку.
І ось почався лютий 2016-го. Барак Обама зібрався на острів Свободи. Думаю, разом із фактичним вирішенням іранської ядерної проблеми ця кубинсько-американська дипломатична революція стане найяскравішою зовнішньополітичною плямою його президентства.
І тоді Нобелівська премія миру, вручена Обамі в 2009 році з формулюванням «за величезні зусилля по зміцненню міжнародної дипломатії й співробітництва між народами» не здаватиметься такою вже, м’яко кажучи, дивною…
Костянтин НІКОЛАЄВ
