У пеклі революційних протистоянь не було місця слабким. 26-річна медсестра Анна Мікулович витягала з-під куль поранених на Інститутській. Майдан став її точкою неповернення у колишнє життя.
– Аню, що змусило тебе їхати на Майдан, а не продовжувати спостерігати за тим, що відбувалося, по телевізору?
– Події 18 лютого стали для мене останньою краплею. Тоді я прийшла з нічної зміни і лягла спати, тож про події, що відбувалися на Майдані, дізналася вже пізно ввечері. Цілу ніч дивилася онлайн-трансляцію, а зранку вже була у медпункті біля Михайлівського собору, де взялася сортувати ліки, які приносили кияни.
Ввечері ми пішли чергувати на Майдан. Ніч минула спокійно, а вранці почався штурм.
Я побігла до Жовтневого: шум, постріли… Пам’ятаю, в якийсь момент мене хтось повалив на землю, прикрив щитом, і ми поповзли далі.
Коли біля Жовтневого почали стріляти частіше – ховалися за стовпи. А тоді хтось із чоловіків сказав: «Побігли на Інститутську!»
Страшно було, а що зробиш? Побігли. Потягнули першого пораненого з Інститутської. Коли його принесли, залишились з ним у Жовтневому. Потім хлопці принесли його до хірургії, влаштованої в одному з кафетеріїв…
– Вогнепальні поранення – нетипові для твоєї повсякденної роботи. Як справлялася?
– Що таке вогнепальне поранення? На думку спадає маленька дірочка від кулі. В одного чоловіка була поранена нога. Ми розрізали штани, а там… під тканиною… від коліна і до берця кістки не було – саме м’ясо. Кулі були, як для слонів – ось такі діри лишалися в стіні (показує отвори діаметром зі сливу)…
Сказали, що медик потрібен на Грушевського – роздавати валер’янку. Я заново зібрала свій рюкзак з медикаментами… І коли почалися масові розстріли і я побачила це на власні очі, в мене був шок. Я бачила мертвих на асфальті, але не усвідомлювала, що вони мертві. Я не розуміла, про що говорять хлопці, чому всі такі похмурі… Все було в крові, в мене трусилися руки…На той час ми вже два дні не спали, не їли, але були повні енергії (через адреналін, певно)…
…Тоді на сходах за стадіоном, «Беркут» почав відступати. Врешті-решт їх лишилося чоловік 15. По другий бік – натовп із 3 тисяч людей, а по цю – їх п’ятнадцятеро. Коли з натовпу виривалися відчайдушні і кидалися до «Беркуту», кричали «Мочи козлов!», ми намагалися замішати їх назад у натовп. Я пояснювала їм, що це провокація, аби показати, які ми звірі, адже цих 15 залишили як м’ясо…
– Як вважаєш, «беркутівці» – це гвинтики системи чи безжальні звірі?
– У мене залишилося двояке враження: як серед нас не всі були героями, так і серед них не всі були гімном, вибачте. Коли лишили тих 15 хлопців, я побачила, що в них є щось людське. Тим більше, я – медик і неважливо, хто переді мною. Я давала клятву і маю її виконувати – хочу чи ні.
Страшно мені стало, коли я схилилася над одним хлопцем: «Будеш заспокійливе?». Нагнулася до рюкзака, а він так дивиться на мене – наче благає: «Не говори до мене, відійди». Біля нього стояв кремезний чоловік, він штурхнув хлопця під бік, а на мене дивився так, наче проломив би мені голову… І ось переді мною пацан, який хоче додому до мами, а поряд – дядько, який хоче мене вбити. Вже там, на моїх очах, розділилося чорне і біле…
– Що зараз відчуваєш, коли повертаєшся на Майдан?
– Я тут лише вдруге після тих подій. Та й сьогодні лише тому, що попросила близька людина. Просто щоразу – дуже важко. Гнітить ця обстановка, гнітить, що на Майдані, де розстрілювали людей, розташовані розважальні заклади!
Я розумію, що центр міста. Але тут сина чийогось убили, де ти селфі робиш й усміхаєшся!.. Мати сюди приходить і кладе квіти, бо тут її дитина останній подих свій зробила… А зараз на тому самому місці, де клали наших хлопців, тепер стоїть дерево з бурульками, біля якого перехожі фотографуються!
…Якщо держава хоче змін, то потрібно їх починати із цього. Це ж пам’ятне місце! Ну то й що, що там гроші крутяться. Тут люди вмирали! За що вони вмирали?! За те, щоб ви селфі зробили на місці, де когось убили?..
Бесіду вели Ольга ЧЕРЕНКОВА, Марія ШОСТАК
.
