Минулої неділі побував на одному напівзакритому заході, де люди, яких називають «моральними авторитетами нації», давили на носія одного відомого в усьому світі прізвища, яке є в назві найвідомішої у світі премії.
«Давили» вони винятково з метою пролоббіювати вручення цієї самої премії в галузі літератури одному з українських письменників. Підозрюю, що деякі присутні «авторитети» мали на увазі, насамперед, себе.
І було у всьому цьому «тиску» стільки пафосної, інколи агресивно-патріотичної «щеневмерлості», що мені було просто соромно. І за Україну, і за її «авторитетів».
А ввечері все тієї ж неділі я випадково ткнув на один із телеканалів, де потрапив на фінал національного відбору конкурсу «Євробачення». Мене вже давно не цікавлять такі заходи, але краєм вуха від однієї знайомої почув, що непогані «Hardkiss», краєм ока прочитав, що якийсь (для мене) Sunsay щось не дуже патріотично настроєний товариш, а потім ще й син сказав, що Pur:Pur — це копія Бьорк. Ну, і над усім цим незримо витала міць Джамали із її хітом, який, здається, чули набагато більше, ніж про саму депортацію кримсько-татарського народу в 1944 році.
У результаті Сусана Джамаладинова й перемогла. Композиція виконується англійською з приспівом кримсько-татарською мовою. За словами Джамали, пісня натхненна розповіддю прабабці про депортацію.
Начебто, усе зрозуміло. Усе чесно. Прозоро й у чомусь навіть ефектно. Але ось чи ефективно?
Боюся помилитися, але, по-моєму, Україна – єдина країна, яка ставиться до Євробачення не просто як до конкурсу для домогосподарок, а як до конкурсу для політично стурбованих домогосподарок. І це вже не перший випадок.
Уперше це відбулося, коли «гринджольно»-революційна доцільність Томенка перемогла музичну – Ані Лорак.
І ось вдруге. І я не вірю, що ніякого політичного підтексту в перемозі Джамали саме з такою піснею немає. Якби вона проспівала що-небудь «хардкіссне», «сансейне», «пурпурне» або, у найгіршому випадку, «неагельське», — питань би не виникало взагалі. А так…
Я не збираюся применшувати музичних переваг цієї композиції. Вона справді гарна. Вокальна. Зворушливо-трагічна. Але, повторюся, перемогла вона не через хорошість, а через кримськість. Через гостроту моменту, якщо завгодно. І не тільки того, 1944-го, а нинішнього. Недаремно
Уповноважений президента України у справах кримських татар Мустафа Джемілєв захоплено заявив: «Це перемога! Тисячі кримських татар спостерігали за ходом фіналу національного відбору. Із Криму не можна було надіслати свій голос, тому було одне прохання — проголосувати за кримців із материка. Певен, що Джамала гідно представить нашу країну на «Євробаченні». Я вважаюся, що про «1944-й» знатиме увесь світ. Бачу, що українці на правильному шляху. Крим — це Україна! Слава Україні!».
Ну, ось така історія. Дуже, можливо, важлива, потрібна, патріотична й цілком відповідає поточному політичному моменту, але меншою мірою вона дотична просто до музичного мистецтва.
Я не знаю: скільки голосів у травні буде надіслано із Криму на підтримку пісні Джамали. Чи будуть вони надсилатися взагалі? Чи nрапиться якась «поламка» у мережі місцевого мобільного оператора? Чи не будуть смс-ки кримських татар відстежуватися російським «великим братом» із наступними санкціями проти їхніх відправників? Це там зараз модно. Але, за великим рахунком, це для України неважливо.
Важливо, як повторює Руслана, «послати меседж Європі». А контекст цього меседжа (як би він не звучав) усе той же — «Ще не вмерла!». І при всьому своєму музичному «упакуванні» він політичний. І цього разу його треба буде донести зі Стокгольма. Того самого, де вручають ту саму премію, із якої я почав…
І меседж Джамали буде почутий. Але чи буде оцінений? Як мені здається, із політично-музично-жалісливих міркувань європейські «домогосподарки» (відкинувши сусідські переваги) голосували всього раз – у 2007 році. Сербію й Марію Шерифович з її «Молитвою» тоді було шкода всім. Але чи буде так само шкода Європі в 2016-му Україну й Джамалу з її «1944»?..
Костянтин НІКОЛАЄВ
