Головною професійною якістю (незалежно від професії) в Україні стає вміння виправдатися без особистих втрат. Останнім часом дедалі частішають ситуації, коли людям і організаціям доводиться демонструвати цю цінну навичку.
У центрі скандалу опинився телеканал «Інтер», коли його шеф-редактор Марія Столярова під час сюжету про загиблих героїв Небесної Сотні перервала трансляцію словами: “Ну ж бо, давайте закінчуйте цю х*ню”.
Відео цього скандального сюжету, присвяченого родинам загиблих під час розстрілів на Євромайдані 18-21 лютого 2014, було опубліковане на Youtube.
Сама Марія оперативно пояснила все, що трапилося, технічними негараздами. Але цього, очевидно, здалося недостатньо, і шеф-редактор опублікувала відео в себе у facebook, де звинуватила не тільки Міністра МВС у прослушці й зламуванні пошти, але і його «однопартійця» у рейдерському захопленні каналу TBi, та ще й натякнула на тиск на її програму.
Громадянка Росії, яка ще недавно працювала на РЕН ТВ й знімала репортажі для каналу про хоробрих ополченців і злочини київського режиму на Донбасі, очевидно, не знає, що в еквілібристиці (навіть словесній) важливо не робити зайвих рухів.
Універсальна відповідь про технічний брак і «запари» була б достатньою й не викликала б такого шквалу критики як самої Марії, так і її керівництва. Вимагати від Марії поваги до української національної трагедії безглуздо. Це не її кров, як на Донбасі, не її війна. Жахливо те, що ніхто не дивується заяві керівництва «Інтера» про те, що Столярова жодного відношення до телеканалу не має, ніколи в штаті не працювала й взагалі у кадр потрапила випадково.
Дивно нав’язувати комерційній структурі, якою телеканал і є, кого наймати, а кого звільняти. Країна обрала курс на непорушні цивілізаційні цінності: свободу слова й демократію. Ці цінності мають залишатися недоторканними навіть у країні, яка воює й зазнає постійного інформаційного тиску. Але особливо дивно зараз спостерігати, як рекомендації про звільнення журналістки дають люди, які ще не так давно побоювалися цензури від новоствореного Міністерства інформаційної політики.
Значно менше уваги привернула до себе ситуація, яка склалася навколо антисемітських висловлювань у науково-методичному журналі для вчителів «Історія в школі».
У номері журналу за вересень 2015 року була опублікована стаття «Пам’ятки історії України: минуле й сучасне». Її автор, доктор історичних наук, професор Віктор Король не тільки описує проблему збереження історичних визначних пам’яток, але й називає Петра Порошенка «баригою», цебто перекупником і спекулянтом, при кожному згадуванні вказує, що його прізвище – Вальцман, і висловлює думку, що «влада в Україні знаходиться під контролем сіоністів».
Головний редактор журналу Юрій Войцеховський вважає, що ці цитати є особистою точкою зору автора, за яку редакція відповідальності не несе.
«У нас толерантна редакція. Це особиста точка зору професори Короля. Я можу її поділяти або не поділяти. У нас є розуміння свободи преси? Є. Прізвище «Вальцман» фігурувало в пресі?», — риторично запитує Войцеховський.
За словами головного редактора, статті історика розміщаються в рубриці «Дискусійний зал» із позначкою, що редакція може не поділяти думку автора. Однак на фотографіях випуску №9-10 таких позначок немає.
Також Юрій Войцеховський додав, що Віктор Король уже на пенсії, а значить, «втрачати йому нічого».
Ажіотажу ця історія не викликала, хоча видавцем цього журналу значиться абсолютно державна установа — НПУ ім. Драгоманова, ректор якого відповів на офіційний запит від «Vector News». НАН України й КНУ ім. Т. Шевченка, які вказані в журналі як такі, що «сприяють випуску», у свою чергу, запит проігнорували.
На цьому можна було б закрити тему участі державного вузу у виданні антисемітських журналів, але наступного дня на сайті університету з’явилася офіційна позиція щодо цього скандалу. У заяві прес-служби є неоднозначне уточнення, яке, можливо, слід пояснювати окремо.
Чому незалежний журнал має погоджувати призначення головного редактора з університетом, який не має жодного стосунку ні до видання, ні до Юрія Войцеховського? Можливо, якщо НПУ ім. Драгоманова все-таки подасть позов, ми зможемо одержати відповіді на всі питання.
Я вважаю, що помилки треба визнавати, навіть якщо, на твою думку, ця помилка не є чимось істотним, злочинним або аморальним. А публічні вибачення потребують лаконічності й послідовності, щоб не виникло нових запитань чи сумнівів у щирості. Наступним логічним кроком мають стати якісь висновки з такої ситуації.
Свого часу моя знайома агітувала за акції на підтримку Павличенків і малювала для них плакати. Вона раділа, коли мітинги збирали велику кількість людей, а коли Павличенків відпустили – зітхнула з полегшенням. Тепер же, коли Дмитро Павличенко бере участь в організації карнавального «Майдану-3» і підтримує розгром псевдо-російського «Альфа-банку», моїй подрузі трохи соромно. Не за те, що виступала проти арешту незаконно звинувачених людей, звичайно, а за те, що зараз робить колишній політв’язень. Вона стане значно соціально обережнішою, бо не шукає формальних виправдань і зробила висновки.
А ось люди, які формують інформаційний порядок денний і займаються вихованням майбутніх викладачів, висновків не роблять, відповідальності не відчувають, а тільки вправляються в словесній еквілібристиці.
Олександр Шалупина
