Українсько-турецькі відносини мають давню історію: ще Хмельницький із Дорошенком утворювали союзи з Портою. Потім були налагоджені тісні дипломатичні контакти за часів УНР. Адже саме Туреччина серед інших підписала 9 лютого 1918 року Брестський мир, визнаючи Українську Народну Республіку як незалежну і суверенну державу. Цей договір Туреччина ратифікувала 22 серпня 1918 року. Однак за радянських часів турки були для мешканців України радше ворогами (країна – член НАТО), аніж друзями. Та на початку 1990-х все могло змінитись радикально – офіційна Анкара зажадала не лише встановити дипломатичні відносини з Києвом, але й хотіла дізнатися якомога більше про свого потенційного партнера. До Києва прибула навіть спеціальна Комісія про встановлення фактів – що тепер очікувати від українців, куди вони прямують?
І попервах політичний діалог та співробітництво в рамках міжнародних і регіональних організацій давали привід сподіватись на те, що в України з’явиться впливовий та надійний союзник. Показовим у цьому плані стало співробітництво в рамках Організації Чорноморського економічного співробітництва, організатором створення якої виступила Туреччина, а ініціатором перетворення її в міжнародну структуру – Україна. Відбувалася підтримка ініціатив один одного в рамках ООН та інших міжнародних організацій. Туреччина сприймала Україну як силу, яка може стати союзником у деякому обмеженні експансіоністських намірів Росії. Адже слід зазначити, що в перше десятиріччя після розпаду СРСР відносини Росії і Туреччини відзначалися ситуативністю, деякою напруженістю і майже повною відсутністю політичного діалогу. Однак пасивність України щодо подальшого впровадження проголошених ініціатив, неузгодженість дій гілок влади всередині країни, періодична зміна проголошуваних векторів зовнішньополітичної орієнтації, занепад економіки, слабка залученість до вирішення актуальних питань регіонального розвитку створили Україні імідж слабкої непередбачуваної країни і сприяли переорієнтації Туреччини на співробітництво з Росією. Про Туреччину стали говорити лише в контексті активізації українсько-турецької торгівлі. Південний сусід тоді перехопив торговельну ініціативу в Польщі, й українці – оті самі «човники» – почали возити турецькі товари широкого вжитку на базари та в магазини. А згодом Турецька Республіка перетворилася лише в такий собі «заморський рай», куди можна поїхати відпочити.
Цьому немає раціонального пояснення, але можна констатувати як факт – офіційний Київ завжди залишав Анкару «на потім», мовляв «добрі-гарні сусіди, але зараз важливо поїхати до Вашингтону або Брюсселю». Що вже й казати, якщо уперше Дні культури України в Туреччині на державному рівні відбулись у вересні 2013 року, у межах яких відкрили культурологічний проект «Бурштинові мозаїки» та виставку виробів художніх голограм скіфського золота. Натомість днів турецької культури в Україні не було взагалі! І це в той час, коли на території нашої країни перебувають тисячі мешканців колишньої османської імперії, а у вишах активно вивчають турецьку мову.
2015 рік став переломним у сприйнятті Україною Туреччини як свого старого нового дипломатичного друга. Різке загострення відносин з нашим спільним ворогом Російською Федерацією, переорієнтація турецького бізнесу на український ринок, обіцянка президента України Петра Порошенка «здійснити прорив у стосунках з Туреччиною» – все це давало привід думати: «Ось, нарешті, сталося. Тепер Україна має шанс стати ключовим партнером Туреччини». Але обіцянки офіційного Києва чомусь досі так і залишаються обіцянками. Анонсований ще у грудні 2015 року візит Петра Порошенко до Туреччини так і не здійснений, військово-технічне співробітництво ледь жевріє, додаткових інвестиційних пропозицій не зроблено… Так, турецький прем’єр вже побував у Києві, наші уряди навіть домовилася про кредитну позику на 50 млн американських доларів, але, чомусь здається, що українські політики знову наступають на ті ж самі граблі, що й 20 років тому назад.
Чому Україна досі нехтує можливостями інтенсивного діалогу з Турецькою Республікою? Чи можливе нове фінансове, інвестиційне та зовнішньо дипломатичне підґрунтя для перезавантаження україно-турецьких відносин? Чи бажала офіційна влада Туреччини повернення Криму до свого складу? Про все це – у розмові з Надзвичайним і Повноважним Послом, першим українським дипломатом найвищого рангу на території Туреччини за часів незалежності Ігорем Турянським.
– Ігоре Мефодієвичу, доброго дня! Ви були першим Послом України в Туреччині. Згадайте, будь-ласка, як налагоджувались україно-турецькі відносини? Якими були перші кроки вітчизняної дипломатії?
– Доброго дня. Це був надзвичайно буремний час для української дипломатії, бо встановлювалися відносини майже з усіма країнами. Адже Україна до того часу на міждержавному рівні була представлена лише в Міжнародних організаціях. Все інше було під егідою Радянського Союзу. До речі, саме призначення для мене було досить несподіваним, але тим не менш я став першим кар’єрним дипломатом незалежної України, який отримав посаду Посла (до того лише відбулося призначення професора Олега Білоруса Послом у США, дисидента Левка Лук’яненко – Послом у Канаді, та деякі інші «позадипломатичні» призначення – прим. Ред.). Якщо коротко, то налагоджувати перші взаємини з Туреччиною було важко, але надзвичайно цікаво. Наведу лише один приклад: після призначення я декілька місяців не міг знати людину з професійним знанням турецької мови для роботи в посольстві. Для порівняння: в березні 2016 року в Україні відбудеться 14-та Олімпіада зі знання турецької мови. Але що важливо – із самого початку турецька сторона надзвичайно прихильно поставилася до присутності українського Посла в Туреччині. Адже на той час вже більше року в Києві працювало турецьке посольство (до речі, саме турецький посол став дуаєном дипломатичного корпусу в України, тобто «першим серед рівних», – Ред.). А загалом за 4 роки мого перебування в Анкарі було підписано близько 30 двосторонніх договорів у різних сферах співробітництва.
– Таким чином, ми бачимо, що сприйняття України з боку Туреччини було надзвичайно позитивним. Але стати найбільшими торгівельними партнерами ми так і не змогли. Що заважало цьому тоді і тепер?
– Коли я вручав вірчі грамоти тодішньому Президенту Турецької республіки Тургуту Озалу, то у нас з ним відбулася бесіда один-на-один. За протоколом вона мала бути невеличкою, але затягнулася, бо Президент зажадав задати мені декілька «неприємних» за його висловом запитань. І тоді я зрозумів, що ця бесіда виходить за рамки стандартних привітань та побажань гарної роботи Послу. Так ось, Тургута Озала цікавили дуже важливі питання: 1) Чому Україна не зберегла свою незалежність у 1917-1918 роках? 2) Які причини Голодомору 1932-1933 років? 3) Чому саме Україна та Білорусь стали членами ООН? На ці питання мені було досить легко відповісти. Проте з’ясувалось, що всі ці питання лише підводили до найголовнішої теми, яка цікавила Президента Туреччини – «Чому після стількох років поневірянь, й нарешті здобуття незалежності, Україна досі спить?» На жаль, це саме питання я можу адресувати всім тим, хто й сьогодні займається розвитком україно-турецьких відносин. Туреччина завжди пропонувала свою співпрацю, але Україна на це не реагувала. Яскравий приклад. Ми сьогодні кажемо про кредит у 50 млн доларів, але ще у далекому 1993 році, коли у країни був не менший, якщо не більший дефіцит валюти, Туреччина також пропонувала скористатися фінансової допомогою на дуже пільгових умовах (мова йшла приблизно про таку саму суму, років на 25 під невеликі відсотки). Представники уряду казали мені, «ви не бійтеся, що не зможете віддати, ми до цього будемо дуже лояльні, однак ви піднімете власну економіку». Й що ви думаєте? Цією пропозицію від Туреччини скористалися усі пострадянські республіки, окрім України. Не зрозуміла їм була й наша позиція по розвитку воєнного потенціалу. Турки казали мені у приватних бесідах: «Зрозумійте, якщо ви так будете ставитись до власної армії, то ви втратите власну незалежність. А ми на своєму гіркому досвіді знаємо, що відновити незалежність інколи вдається лише через 500-600 років». Наші військові тоді не дуже дослухались до цих порад, але я фіксував окремі сигнали, повне розуміння яких мені далося лише сьогодні. Я говорю про те, що ще у далекому 1993 році посол РФ у Туреччині сказав мені «Не знаю коли саме, але ми обов’язково відновимо Радянські Союз. Можливо, в іншому форматі. Для нас головне – «взяти Україну». А після цього всі інші республіки приповзуть до нас на колінах…».
Повну версію бесіди дивіться на відео:
Розмовляв Сергій Козлов
